Важко самотній жінці на селі без чоловічих рук... Особливо, коли здоров’я не таке, як було років п’ять—десять тому. Але, як і тоді, хочеться тримати поросятко, корову, гусей, курей. Голова болить, як з тим упоратися. Нема спочинку — бо все господарство просить їсти, підганяє, піднімає з ліжка, відганяє від хвороби. Та дещо самій не під силу — викосити траву, розрубати пеньки на дрова, викинути гній з хлівчика. У сусіда — жінка-«бригадир», у нього й своїх «нарядів» та клопотів вистачає з п’ятої ранку до дев’ятої вечора. Та й не буде він за ту п’ятірку чи десятку, чарку самогонки гнути спину. Нема стимулу і бажання! Не допросишся!
...Добре, що є Валентин! Безвідмовний і завжди очікуваний у вдовиній хаті. Що не попросиш —зробить. Харчами не перебірливий.
— Уже п’ять років без хазяїна, — каже Катерина Олександрівна Василик.— Важко самій. Як щось треба зробити — до Валентина. Він у мене цього року і гілки дерев обрізав, і хвірточку нову, і двері у погріб зробив, дрова рубав. Траву пообіцяв скосити — то я вже його виглядаю.
Одна біда Валентина — любить випити, похмелитися. Але якби не це, його безхитрісний простацький спосіб життя від заробітку до заробітку, чи мали б удови, одинокі сільські жінки у Вороньках поміч?
Ми приїхали до нього в обід. Валентин ще спав після вчорашнього. Дружина Тетяна розповіла про своє горісне життя. Вона працює підмінною дояркою. Грошей ні на що не вистачає. Мають шість дітей.
— А де ж вони?
— Сашко уже у тюрмі. Попросили його перевезти мак. А в електричці міліція з перевіркою. П’ять років дали, бідному...
— Кажуть, і дочку вашу цього року судили.
— Украла, дурна, тут на дачі у людей каструлі.
— У вас своїх немає?
— Та ні, на металолом. Щоб здати алюміній.
— Де вона зараз?
— Дали Аллі відстрочку. Тепер живе у дочки Іри у Києві. Буде там ходити у дев’ятий клас.
— Хто ж залишився з вами?
— Юлечка.
— Наче ж ще когось не згадали...
— А, Катюшу. Вона у Кобижчі живе у старшої дочки Наташі. Учиться гарненько. А тут їй немає умов.
Про чоловіка розповіла все по правді , як є:
— Весною була у нього біла гарячка. Уже думали, що пропаде. Страх який був! У лікарні, слава Богу, відходили. Поставили на ноги. Не пив два місяці. А тоді знову не втримався. Бо тут те, друге. Він у селі нарозхват. Уже вранці вдови у вікно стукають: поможи викосити, поможи вирубати. А наробиться, як дурний, що йому треба, аби зняти втому?
На подвір’ї не видно заготовлених на зиму дров.
— А чим же ви опалюєте будинок?
— Чим прийдеться... Вийдеш — назбираєш сухих гілок у саду.
— То дров не заготовляєте?
— Ні.
— І брикету не купляєте?
— За які гроші?..
Нарешті вийшов з хати Валентин. Познайомившись, пожалівся: не дали йому паю, хоч працював багато років у колгоспі, а з 1993-го по 1996 рік — у лікарні слюсарем. Тепер заробляє за наймом у селі. Роботи так багато, що й ніколи дома щось до пуття зробити.
— Буває, що й не встигаю всіх обслужити,—розповідає.— Як насядуть — хіба встигнеш усе переробити? А їм треба ще і ще. Е, ні, кажу, пождіть, ось схожу до баби Гальки Стельмашихи, а тоді вже зроблю вам ваше діло.
— Собі сіна не косите?
— Два роки, як корови не маємо...
Нашу розмову перервав тракторист, який приїхав картоплекопалкою у город Дубін. Велика частина городу — у нескошених бур’янах, неприбрана для роботи техніки. На наше запитання відповідь була проста:
— Устигнемо!
— А як же розраховуватись з ним будете?
— А я сапала йому город, — сказала дружина.
Коли прощались, я запитав Юлю, чи купили їй зошити, портфеля до школи. Дівчинка, вагаючись, запевнила, що у неї все є. Пожалів — пробував дати їй гроші. Відмовилась:
— У мене є!
Мати теж запротестувала:
— Та ви що, думаєте, у нас грошей нема? Та я ось вам покажу...
Повела у будинок, де з двох сховів ( «від чоловіка») при мені витягла кілька 20-гривневих папірців.
— Бачите, — посміхнулася винувато, — ми при грошах...
У домі, веранді — бідно, чорно, незатишно.
— Телевізор дивитесь?— запитую чоловіка.
— Нема.
— А газети передплачуєте?
Це запитання залишилося без відповіді із загадковою посмішкою співбесідника. На його обличчі читалась щиросердна добродушність і водночас проста відкритість, а в очах — відстороненість, віддаленість від цього світу. Суворі сільські реалії, велика сім’я, непотрібність на постійній роботі, схоже, позбавили Валентина бажання якось впертіше боротися за своє місце серед людей і виробили своєрідний імунітет — привчили до нетверезого погляду на дійсність, яка у такий спосіб видається не такою похмурою і безрадісною.
...Майже у кожному селі Придесення так само по троє-п’ятеро, а то й більше чоловіків, яких громадська думка засуджує, але водночас на їхні плечі ліг у нинішніх умовах нелегкий тягар реальної соціальної допомоги вдовам, одиноким.
Вороньки
