Державно-комерційнкий рекет у дії
Рясний урожай щонайменше став проблемою для тих, хто його виростив і зібрав. У багатьох сільгоспформуваннях не можуть навіть повернути гроші, витрачені на пальне, насіння та добрива. Здавалося, все має бути з точністю до навпаки. Адже з високих трибун аграрні лідери повідомляють про врожайні успіхи. Мовляв, засіки батьківщини тріщать по швах. Повідомляють і про валютну перспективу для нашої держави, яка проглядається за межами країни. Очікується, що через негоду світове виробництво зерна впаде приблизно на 15 відсотків. Однак на селі ця перспектива навряд чи кого-небудь зігріває. А під словом «держава» слід читати: комерційні структури, що так полюбляють «зелень», в основному посередницькі, а інколи й просто кримінальні. Формулювання «засіки батьківщини» давно стало красивою образністю для обивателя.
Насправді процесом товарообороту, а отже, і формуванням цін на ринку зерна, давно, з благословення державних мужів, які визначають аграрну політику, ті самі структури й керують. На недавньому засіданні Комітету ВР з питань аграрної політики та земельних відносин називали навіть цифру: трейдерові за його ратну працю з кожної тонни експортованої пшениці перепадає щонайменше п’ятдесят доларів. Але успіхи трейдерів жодним чином не стосуються хліборобів. Умови, які диктують на селі перекупники, обурливо прості: або продавай зерно нижче собівартості, або сиди на ньому, як дурень на золоті. Є, звісно, перспектива притримати зібране, як і повчають селян у Міністерстві агрополітики. Певно, в господарствах, що процвітають, так і зроблять: продадуть зерна мінімум, щоб віддати борги, розрахуватися за кредити, решта очікуватиме на кращі часи. Вони, звичайно, настануть. Але не раніше, ніж основна частина хлібного валу перетече задешево до рук «закупівельників», які орієнтуються на зовнішній ринок. Отоді й стане тим структурам вигідно «виставити» на пшеницю реальну ціну. Зерном, що тут-таки подорожчає на українському ринку, цікавитимуться не тільки за кордоном. Частина його стане сировиною для випікання вітчизняних короваїв. Адже, дивна річ: нині держава не в змозі закупити пшеницю, навіть не за біржовою ціною, а за базарною ціною — 250 гривень за тонну — безпосередньо у виробників. А навесні несподівано з’ясовується, що для забезпечення продовольчої безпеки окремо взятих регіонів не вистачає певної кількості стратегічного продукту. Тоді для врятування ситуації кошти віднайдуться. Навіть бюджетні. На виручку, зрозуміло, приходять зернові компанії. І мало хто переймається, що гроші, віддані посередникам, навряд чи підуть на потреби сільгоспвиробництва.
Певна річ, нинішний ціновий обвал, що підкосив сільгоспвиробника, можна списати, як це полюбляють повторювати в Мінагрополітики, на нерозвиненість зернового ринку та недосвідченість його учасників. Проте на одні й ті самі граблі ми наступаємо другий рік поспіль. Постає запитання: невже це вона і є, аграрна політика? Адже, крім спасибі, столичному чиновникові від звичайного сільгосппідприємства навряд чи що перепаде. Бізнесструктура — зовсім інша річ...
Що в умовах зернової експропріації роблять господарства-середнячки (їх, треба зазначити, більшість), яким потрібно розрахуватися за взяті, часто в кредит, матеріально-технічні ресурси, зібрати пізні зернові, буряки, посіяти озимі, провести глибоку оранку. Вони, безперечно, сподівалися продати пшеницю дорожче. Однак, як і торік, їм доводиться збувати за невигідними цінами не лише вирощене, а й «скидати» поголів’я великої рогатої худоби. Таке «рентабельне» виробництво примушує багатьох керівників агроформувань замислитися: чи варта справа заходу. Можна припустити, що посівні площі під озимі помітно скоротяться. Те саме насіння, що ляже в землю, не отримає сповна добрив та засобів захисту від хвороб і шкідників. А коли ще й негода...
Схоже, країні й наступного року слід чекати зернових катаклізмів. Імовірно, то вже інші проблеми — скорочення виробництва.
