У центрі Львова є старий кам’яний будинок, в якому сьогодні співатимуть на честь господині — красивої, з ледь рудуватим волоссям жінки з зеленими очима. Дім належав колись великій Соломії Крушельницькій. Сьогодні 120 літ з дня її народження.
Можливо, про неї сьогодні згадають і ще в одному домі, далеко від Львова, в Італії, де жив композитор Джакомо Пуччіні. В його робочому кабінеті все лишилося так, як за життя композитора: над письмовим столом — лише одна фотографія. Соломії Крушельницької. В травні 1904 року італійська преса захоплено писала: «Українка врятувала «Мадам Баттерфляй!» А за кілька місяців перед тим опера провалилася в «Ла Скала» — це майже автоматично означало смертний присуд. І ось за роль узялася Крушельницька. Завдяки їй повернення опери на сцену було тріумфальним. Пуччіні до смерті пам’ятав про це.
Вона взагалі любила красиві й щедрі жести, це було ніби часткою її щедрого таланту. Приміром, 1909 року, коли Польща відзначала своєрідне національне свято — 500-ту виставу опери Монюшка «Галька», Соломія зробила один із таких жестів. Перша виконавиця ролі Гальки — Валерія Ростковська на той час була вже 75-літньою й мешкала в притулку для бідних. Крушельницька розшукала її там і запросила до своєї ложі на ювілейну виставу. Преса (навіть ревнива до Крушельницької преса польська), знову-таки з захопленням, писала про зворушливу зустріч двох зірок — тієї, що згасла, й тієї, що сяяла.
А сяяла вона справді на весь світ, навіть тепер, в епоху «розкручених» телебаченням естрадних зірок, таку славу уявити важко. Скажімо, коли Аргентина святкувала століття своєї незалежності, виконати з цієї нагоди національний гімн аргентинці запросили не когось, а саме Соломію Крушельницьку. Після цього якось зайвою (хоч і цілком справедливою) здається констатація, що ця співачка, лірико-драматичне сопрано, своєю творчістю мала великий вплив на розвиток вокального й оперного мистецтва в усьому світі.
...Вона виросла в Білій, поблизу Тернополя, в сім’ї сільського священика. Вчилась у Львові, дебютувала в тутешній опері весною 1893 року. Її почула тут італійська співачка Джемма Беллінчоні, порекомендувала вчитись в Італії. Батько взяв позику в банку, й Соломія поїхала до Мілана. Ще навчаючись там, стала європейською знаменитістю. Пізніше, коли вона залишила сцену і займалась концертуванням, співала пісні сімома європейськими мовами. Восьмою — українською —неодмінно завершувала кожен концерт. Якось її запросили співати до палацу російського імператора. «На каком языке были эти последние песни?» — спитав цар. «То мова мого народу!» — відповіла вона.
...1906 року співачка гастролювала в неаполітанському театрі й перервала гастролі — після виверження Везувію атмосфера в місті зіпсувалася й лікар заборонив співати. Театр подав до суду за розірваний контракт. Соломію захищав адвокат Чезаре Річчоні. Згодом вона вийшла за нього заміж. Він купив для неї триповерхову віллу у Віареджо.
Загалом вона прожила в Італії сорок років. Після смерті чоловіка приїхала до Львова, а назад виїхати вже не змогла — це була осінь 1939 року. Викладала в консерваторії й жила в будинку, де колись усі три поверхи належали їй, а тепер тут — на другому поверсі — її меморіальний музей. Сьогодні в цьому домі співатимуть — на честь господині, красивої, з ледь рудуватим волоссям жінки з зеленими очима, якої нема з нами вже цілих півстоліття і чия слава залишилася неперевершеною.