Колумби рідної вітчизни

Не збиpаюcя відкривати Америку. Стратегічну мету нашої вищої державної влади, передусім виконавчої, історично було визначено мало не з перших днів незалежності: вперед, до Європи, точніше, до західноєвропейських стандартів якості життя. Тільки от з кожним роком ми все далі й далі від тих стандартів відкочуємося.

При цьому в економіці кояться практично неймовірні речі. Скажімо, за останні два роки валовий внутрішній продукт зростає мало не рекордними темпами (2001 рік — 9,1 відсотка; за сім місяців року нинішнього — ще на 4,4 відсотка), а фінанси держави марніють! Реальний дефіцит виконання бюджету—2001 (з урахуванням кредиторської заборгованості бюджетних організацій і боргів держави платникам ПДВ) становив 9,5 мільярда гривень, а не задекларовані урядом 1,3 мільярда. Нагадувати, що початково бюджет планували з нульовим сальдо, на цьому тлі, гадаю, не варто. Так само, як і той факт, що наповнення казни за сім місяців цього року становило лише 44,4 відсотка від запланованого.

Ще один парадокс. Виробництво промислової продукції торік зросло більш як на 14 відсотків, сільського господарства — майже на 10 відсотків. Цього року — на 6,1 і 6,2 відсотка відповідно. І при цьому кількість збиткових підприємств помітно збільшилася і в місті, й на селі!

Це ж, даруйте, що відбувається? За рекордного врожаю 2001-го, який мало не вдвічі перевищив урожай 2000-го, чистий прибуток сільгоспвиробників знизився на 930 мільйонів гривень! І куди вони поділися? Адже, як відомо, в економіці діє класичне правило збереження коштів: якщо в одному місці їх кількість різко зменшується, то на стільки само зростає в іншому. Де? Та де завгодно, але не в державній скарбниці.

І останній парадокс з цього ряду. У нашій економічній реальності їх безліч.

При тому, що ВВП зростає високими темпами, середній рівень доходів наших громадян залишається до непристойного низьким — трохи більш як 30 доларів США на кожного. А коли зважити, що середній рівень доходів — це те саме, що середня температура по лікарні, то чи варто дивуватися, що майже половина мешканців України ледве животіє за межею бідності? Що попри всі переможні реляції заборгованість із нарахованої, але не сплаченої зарплати за шість місяців нинішнього року зросла ще на 2,5 відсотка, сягнувши позначки 2,5 мільярда гривень?

На день проголошення незалежності наша державна скарбниця була якщо не порожня, то економічно імпотентна. Такою залишається й донині. Принаймні за десять років (незважаючи на багатомільярдні зовнішні запозичення) держава не спромоглася проінвестувати і реалізyвати жодного cиcтемного промислово-економічного проекту, який забезпечив би піднесення вітчизняної індустрії або сільського господарства якщо не сьогодні, то хоча б у найближчій перспективі. Адже не можна, справді, вважати таким горезвісний нафтопровід Одеса—Броди, який коли ще приноситиме дивіденди, та й чи приноситиме взагалі — теж питання.

Отож, усі наші так звані досягнення фінансував та й досі фінансує, дедалі міцніше затягаючи паски, багатотерпеливий український народ. Та він же не двожильний. Що й засвідчив останній перепис...

Нинішній уряд не гірший і не кращий за попередні. Насмілюся твердити: при тому, що протягом усіх років незалежності у Кабміні змінювалися персоналії, стиль і зміст роботи, а головне — методологія постановки завдань і спроб їх розв’язання залишалися незмінні.

Не виняток і Кабінет Кінаха. На першій сесії Верховної Ради цього скликання запропоновану урядом програму дій нардепи повернули на доопрацювання через її надмірну декларативність, а головне — через відсутність системної, взаємоув’язаної за напрямами методологічної конкретики діяльності Кабміну, якої ми всі вже давно і поки що безнадійно чекаємо.

У запропонованій програмі стратегічні цифри не тільки не було ув’язано з бюджетним процесом, а й не було прописано джерела матеріально-технічного забезпечення їх досягнення.

Особисто в мене склалося враження, що уряд так і не зрозумів суті претензій і рекомендацій, висловлених народними депутатами на попередній сесії з приводу озвученої ним програми. Що в Кабміні взагалі немає фахівців з системно-цільового планування, яке передбачає і визначає конкретну, до певної міри навіть рутинну, повсякденну роботу заради досягнення поставленої мети. Набагато простіше складати й пропонувати суспільству стратегії, котрі ні до чого не зобов’язують! Заздалегідь знаючи, що наступний кабінет все розпочне спочатку, а за недосягнення продекларованих тобою цифр чи конкретики ніхто й ніколи не спитає. І таки ж не питаємо! Наведу лише кілька найнаочніших прикладів.

Ще на світанку свого президентства Леонід Кучма, визначаючи, як і належить главі держави, стратегію розвитку країни, крім усього іншого, справедливо наголошував на потребі створення Земельного (іпотечного) банку як фінансової опори реформування відносин власності на селі. Хто, якщо не найвищий орган виконавчої влади, мав здійснити цю ідею? Та уряди змінювали одне одного, а про Земельний банк ніхто не турбувався. Більше того. Ні для кого не таємниця, що саме ручне управління згори призвело до банкрутства і краху агропромислового банку «Україна». А разом з ним у фінансовій безодні опинилися десятки тисяч його клієнтів, передусім сільгоспвиробників. То чи варто дивуватися втраті ними мільярдного прибутку за високого врожаю? І хто за це відповів?

Або. Попередній кабінет фактично відмовився платити за внутрішніми державними боргами, списавши при цьому, щоправда, і борги деяких бюджетних, і не тільки, підприємств та організацій. На тій підставі, що вони були зобов’язаннями його попередника. Чи поліпшив такий акт ручного управління економічним процесом фінансову ситуацію в країні? Аж ніяк. На сьогодні дебіторська заборгованість суб’єктів господарювання становить 220 мільярдів гривень, кредиторська — 282 мільярди.

Криза неплатежів дедалі поглиблюється. Протягом минулого року відношення дебету до кредиту зросло на 35 і 24 мільярди відповідно. Хіба то не кричуща ознака продовження системної кризи?

Тим часом, далі Кабінет Кінаха захоплюється ручним управлінням замість організації і здійснення системної роботи з подолання кризових явищ у нашій економіці. Принаймні ні в запропонованій урядом програмі, ані в конкретних діях Кабміну не проглядаються ефективні заходи зі, скажімо, коригування деформацій у структурі промислового комплексу, що сформувалися ще за радянської влади і лише поглибилися за десять років демократичних перетворень. Так, частка продукції ПЕК і чорної металургії протягом останніх десяти років зросла майже вдвічі, перевищивши 60 відсотків. Натомість частка машинобудування й металообробки скоротилася з 26 до 13 відсотків, а продукції легкої та харчової промисловості — з 37 до 20 відсотків.

Не менш гостра і така, що потребує системного підходу, проблема зниження затратності нашого виробництва взагалі. Адже протягом останніх десяти років трудо-, енерго- та матеріалоємність промислових виробів і продуктів харчування, що їх виготовляють в Україні, в тому числі й вирощування сільгоспкультур, зросли мало не втричі. Ось де неоране поле для діяльності нашої виконавчої влади згори донизу, чи не так?

Нині, приміром, розглядають проект створення дочірнього підприємства НАК «Нафтогаз України» — компанії «Нафта України». Методика тут цілком традиційна і достеменно відповідає командно-адміністративним засадам ручного управління: зібрати шляхом безоплатного вилучення держпакети профільних АТ і віддати їх майбутній компанії в управління. Інакше кажучи, створюють холдинг, завдання якого —отримувати дивіденди. Але ж раніше створені у такий спосіб холдинги, як відомо, перетворилися на структури, котрі активно виводять тіньовими методами пакети акцій контрольованих підприємств із державної власності! А хто, дозвольте запитати, платитиме за створення й утримуватиме нову державну компанію? Адже отримання дивідендів у наших умовах, де бездивідендна форма управління підприємством стала нормою, —величезний журавель у небі. Це одне. По-друге, автори проекту не приховують, що мета створення «Нафти України» — «підвищення ефективності управління підприємствами нафтовидобування і нафтопереробки». По суті, у столиці створюють структуру з оперативного втручання у діяльність цілком самостійних підприємств. І, нарешті, третє. Усю цю метушню, як заведено, прикривають розумними деклараціями про економічну доцільність створення національної вертикально-інтегрованої компанії, — від розвідування надр до пістолета на заправках, — на кшталт російських «Лукойл», ТНК чи західних «Стандарт Ойл», «Бритиш Петролеум» тощо. Але ж ці акули нафтового бізнесу виростали на базі найпотужніших нафтовидобувних підприємств, за всіма законами ринкової економіки, а не шляхом вилучення фінансових активів із чинних структур і механічного їх об’єднання в одних руках з єдиною метою, за будь-яку ціну «порулити»!

Негативний ефект від ручного управління суб’єктами господарювання аж ніяк не обмежується прямими виробничими і фінансовими втратами. В умовах реформ значно більш руйнівними для економіки, суспільства загалом стають політичні наслідки цієї тривалої, хронічної недуги нашої виконавчої влади. 

Соціальна трансформація ігнорування Закону представниками вищих ешелонів влади нині вже вилилася в загальновідомі процеси і явища. Підзвітні їй управлінські та силові структури, суб’єкти господарської та підприємницької діяльності, усе суспільство платять своїм керівникам тією самою монетою, нехтуючи інститутом законності скрізь, де це тільки можливо.

Ну, скажіть, прошу, в якій іще країні силові структури де-факто є (звичайно, незаконно!) активними операторами ринку? Прикладів — безліч. Порушення кримінальних справ на замовлення конкурентів чи зацікавлених осіб давно вже перетворилися на норму нашого життя. Два роки поспіль, на догоду певним силам, наша доблесна прокуратура за надуманими звинуваченнями буквально тероризувала керівництво акціонерного товариства «Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод». Більш як півтора року в судах Фонд держмайна, знов-таки під надуманим приводом, оскаржував право корпоративної власності американської і швейцарської компаній, співзасновників АТ «Укртатнафта», які інвестували в неї три мільйони американських доларів. А хто нині згадує про те, що не без безпосередньої участі нашого славного МВС було розвалено системний і колись потужний банк «Відродження»? Для цього було достатньо протримати його голову Анатолія Скопенка вісім місяців у львівському СІЗО за сміховинними звинуваченнями, зокрема за незаконне зберігання вогнепальної зброї.

До речі, цей мотив найтиповіший для порушення надуманих кримінальних справ на замовлення. Саме під цим приводом й досі утримують під вартою колишнього голову правління АТ «Укртатнафта» В. Матицина. Під час обшуку в його будинку було виявлено мисливський карабін, номер якого у двох не поряд розташованих цифрах не збігається з номером, що вказано в дозволі. Елементарна технічна помилка, якої цілком міг припуститися й співробітник міліції під час реєстрування зброї. І на цій підставі пенсіонера, який протягом п’ятнадцяти років очолював кременчуцький нафтопереробний комплекс, заслужену людину, відзначену численними урядовими нагородами, почесного громадянина міста продовжують утримувати під вартою! Можна лише здогадуватися, кому це знадобилося. Адже арешт проведено точнісінько напередодні загальних зборів акціонерів АТ «Укртатнафта».

Показовим є мотив, за яким полтавська прокуратура порушила кримінальну справу: В. Матицину інкримінують дворічної давності заборгованість АТ «Укртатнафта» торговому дому «Татнафта-Україна». Але те саме можна інкримінувати й нинішньому керівництву. І взагалі керівникові будь-якого підприємства. Виходить, що господарська діяльність взагалі, а вона саме й полягає в умілому управлінні дебіторськими і кредиторськими боргами, що перманентно виникають, за поставлені чи отримані товари і послуги, апріорі є злочином. Абсурд? Безперечно. Але така наша дійсність.

От уже справді: як гукнеш, так і відгукнеться. Якщо уряд дозволяє собі створювати компанії шляхом експропріації у чинних підприємств матеріальних і фінансових активів, які належать і не належать державі, то й підприємці чинять відповідно.

Чому в нас досі не працює повноцінний фондовий ринок? Та тому, що 99 відсотків торгових операцій з частками в ТОВ або пакетами акцій ЗАТ і ВАТ відбуваються шляхом передавання «чорної» готівки зеленого кольору з рук у руки. При цьому в документах, які фіксують операції, вказують суми в сотні й тисячі разів менші за реальну вартість активів.

Не за правилами грають усі. Замість ринкової конкуренції економічні процеси в країні визначають напівкримінальні, заборонені у цивілізованих країнах методи. Так, сьогодні експортери брухту чорних металів ведуть атаку на активи донецького металургійного заводу «ІСТИЛ-Україна». Зарубіжному підприємцю, який вклав у реконструкцію підприємства 90 мільйонів доларів і створив перший в Україні новітній металургійний комплекс, вони просто не постачають металобрухт, сподіваючись, що збитки від простою потужностей змусять його відмовитися від бізнесу в нашій країні. До речі, про такий розвиток подій у коридорах Мінпромполітики подейкували ще кілька років тому...

Брехня, ніби іноземні інвестори бояться вкладати гроші в економіку України. Їх просто сюди не пyскають. Нещодавно, приміром, одна з італійських приватних фінансових компаній практично добилася згоди всіх, хто візyє відповідні докyменти, на відкриття (обминаючи ЄБРР) кредитної лінії для модернізації Північного ГЗК у розмірі 200 мільйонів доларів США під 8,2 відсотка річних з відстрочкою погашення основного боргу до завершення реконструкції. З огляду на те, що підприємство збиткове, як закладне покриття італійці погоджувалися прийняти обладнання Північного ГЗК, що більше нагадує металобрухт і підлягає заміні згідно з планом модернізації, представленим позикодавцеві. Операція не відбулася. Чому? Відгатайте з трьох разів, після того, як навколо приватизації Північного ГЗК вибухнув черговий, звичний для нашого ФДМ, судовий скандал. Але ж у світі, між іншим, понад 90 відсотків інвестицій припадає саме на приватний капітал, а не на міжнародні валютні організації. То чи не час нашому Кабмінові докорінно переглянути свою інвестиційну політику? Зорієнтувати її передусім на приватного інвестора, усунувши штучні перепони, що множаться при ручному управлінні економікою?

Взагалі схильність до ручного управління народним господарством уже призвела до того, що представники влади перебувають у ролі акторів, які грають на сцені виставу перед зовсім порожнім залом. Вони живуть і діють ніби самі по собі, а все суспільство — само по собі. Тому, либонь, нікого не здивувало недавнє повідомлення в пресі про те, що цього року витрати населення України перевищили доходи на 20 мільярдів гривень! І вже зовсім показово сакраментально пролунав коментар з приводу цього повідомлення міністра праці і соціальної політики. Він, бачте, оцінив тенденцію як позитивну. Висловив сподівання, що після виходу економіки з тіні та легалізації капіталів це забезпечить збільшення відрахувань до Пенсійного фонду. Кого там «живлять сподівання»? Однак міністр Іван Сахань аж ніяк не юнак. І має чудово розуміти, що без відмови від ручного управління, без переходу Кабінету Міністрів на комплексне, системно цільове планування своєї діяльності, яке забезпечило б наступність передусім у методології досягнення поставлених цілей від кабінету до кабінету, від персони до персони, переведення нашої економіки на цивілізовані рейки немислиме.

Звичайно, слід зізнатися, що не всі «правила гри» виписано найвищим законодавчим органом країни. Саме тому наш комітет, особисто я як уповноважений депутатської групи «Народовладдя», та й, переконаний, більшість народних депутатів, попри політичні суперечки та амбіції, готові до конструктивного співробітництва з нинішнім Кабміном. Однак у членів нинішнього уряду, м’яко кажучи, дещо своєрідні погляди на зміст і цілі такого співробітництва. Як інакше пояснити вимогу Кабміну про першочергове прийняття 180 (!) законів, без яких, бач, реальне реформування економічного і соціального життя країни неможливе. Що це як не прагнення законсервувати неписане право державної влади на ручне управління суспільством і державою? І чим така впертість обернеться вже в найближчому майбутньому? Адже завтра може виявитися, що в країні «рулити» не буде чим і не буде ким... Не можна виключати й інший варіант. Щоб не довелося нинішній владі зазнати долі Христофора Колумба. З тією лише відмінністю, що у відставку нас усіх відправить не король, а український народ. Без права на виправдання перед історією.