«Хочу, щоб люди жили між собою, як ЧЕРНИЦІ У МОНАСТИРІ'»

Уже завершуючи розмову з ігуменею Данівського Свято-Георгієвського монастиря Пелагиєю, запитав її:

І не сподівався, що зачепив тему, яка чи не найактуальніша у жіночій обителі. Ігуменія Пелагия дозволила мені піднятися на другий поверх монастирського приміщення. Я був вражений пачками виданої літератури. Тут же черниця, яку вона покликала, розірвала одну з упаковок і дістала для мене дві книжечки «Про благодатну допомогу і зціленнях від чудотворної ікони» та «Аз єсмь с вами и никтоже на вы. Повествование о чудотворной иконе Пресвятой Богородицы». У цих книжках і йдеться про конкретні дива, свідками яких стали паломники, прочани, черниці обителі.

— Прочитайте спочатку першу, — сказала ігуменія, яка, закінчивши у 1974 році філологічний факультет Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка, оформила-записала разом із сестрами в монастирі його історію, свідчення жителів Данівки та околиці про древню обитель, зафіксувала випадки зцілення хворих після моління біля ікони Богородиці «Аз єсмь с вами и никтоже на вы».

Можливо, те, що сталося зі мною у наступні години та дні після перебування в монастирі, і не можна назвати дивом. Але... Приїхавши додому, повечеряв і, вмостившись біля телевізора, хотів відпочити та переглянути новини, якийсь фільм. Та телевізор не вмикався! На екрані з’явилася невеличка веселка і згодом запахло димом. Приїхали!

Замість новин і фільму мимоволі взявся читати книжечки, які подарувала мені ігуменія... До обителі приїхали священик і три послушниці з Молдови, щоб поклонитися чудотворному образу Богоматері... І з ними сталося неймовірне. Заспокоїлися лише після помазання святою олією із незгасимої лампади перед образами.

Уранці задзвонив телефон.

— Добрий день, — привіталася незнайома жінка. — Я Ольга Василівна Павленко...

— ?

— Ні, ні. Я не ваша родичка. Просто мені потрібна ваша консультація про святого князя Михайла Чернігівського. Ви колись про нього написали книгу. Уже кілька днів телефоную у корпункт, але вас немає. Слава Богу, нарешті застала.

— Та ви що!!? — жінку останнє вочевидь вразило.

— Я була послушницею цього монастиря...

Настала моя черга бути враженим. Ще більше здивувало, коли дізнався, що Ольга Василівна пішла у монастир з посади заступника генерального директора ВАТ «Чернігівобленерго». Ми проговорили з нею майже годину по телефону. Але постало багато запитань, відповіді на які хотілося почути з вуст людини, що відчула дух монастирського життя. Адже ігуменія Пелагия майже нічого не розповіла про черниць, їхній шлях в обитель, зіславшись на те, що все це детально описано у книзі «Во славу Божию», яку теж подарувала мені. За кілька днів ми зустрілися з Ольгою Василівною поблизу Катеринівської церкви міста. У свої 56 років вона мала вигляд на 40—45, була енергійною, елегантною, просто красивою. Чому вона зробила такий вибір? Що змусило її покинути сім’ю, а потім повернутися до неї? Я старанно записував її відповіді, які, сподіваюся, будуть не тільки цікаві читачам, а й змусять декого замислитися про наше життя-буття в миру. Отже — наша бесіда.

— Що ви! Це було не так. Для монастиря цього недостатньо. А те, що ви розповіли... То людина уже прийшла до Бога, довго шукала себе і, нарешті, зробила вибір, який приніс їй не тільки спасіння тіла.

— Ні, знову ні. В мене дорослий син, чудовий чоловік. Я попросила його написати листа, що він мене відпускає до Бога. Ми з ним прожили гарне життя, виростили сина. Дякую йому, що він з розумінням поставився до мого прохання.

Я почала замислюватися над життям у цьому світі — у ньому стільки черствості, несправедливості, гонитви за грошима, багатством. Потім було видіння, і 14 жовтня, на Покрову Богородиці, приїхала в монастир. Усе це було несподівано і для матушки Пелагиї, бо я вже приїжджала сюди, вона мене знала.

— Так. Мене зарахували в послушниці обителі.

— Так. Ігуменія сама завела мене до неї. У келії були голі стіни, бо монастир ще не відбудовано. Я сказала їй, що хотіла б, щоб тут були білі шпалери. На те матушка засміялася: «Слова «хочу» не повинно бути в нас». Однак зважила на моє побажання.

— Відчувала спокій душі, радість на серці від спілкування молитвою з Богом, Богородицею, що весь світ зі своїми дрібними проблемами і проблемками десь за монастирськими стінами...

— Я сприйняла це як реальність. Хоча, чесно кажучи, було іноді нелегко нести послух. Це лише  зовні здається, що монашки тільки моляться. Та й це, повірте, не так просто. О 24-й годині починається служба. Потім молитва о 6-й годині 30 хвилин ранку. Спочатку не висипалася — так це було важко. Але як могла прилягти, хоч це і дозволялося, якщо інші сестри працюють! Робота у Божому домі мені, як і монашкам, приносила задоволення. Кожне завдання ігуменії виконувала з легким серцем, окрилена, з якимсь духовним піднесенням. До 1997 року тут були оббиті стіни (черниці поселились у монастирі, історія якого починається з середини ХVІІ століття, у 1995 році. — Авт.). А як усе змінилося за п’ять років —постав величавий храм в ім’я великомученика Георгія Побєдоносця, облаштовані невеличкі церковки, келії, інші монастирські приміщення. І більшість робіт виконано тендітними руками монашок, послушниць, а також паломниками.

— Цього не знаю. Проте коли монастир у 1997 році очолила матушка Пелагия і сюди доставили чудотворну ікону «Аз єсмь с вами и никтоже на вы», благодійники — часті в ньому гості. Та й пожертви щоденних паломників є.

— Спочатку матушка ігуменія поставила мене церковницею, чим дуже спантеличила. Адже я зовсім не знала, як підготувати церкву до служби. Потім я робила все, що мені накажуть. Працювала у дворі, по господарству.

— Що ви, в монастирі жодних телевізійних новин. Немає і радіо. Є бібліотека. Я стала її активною читачкою. На все відкривала очі. Найбільше вразило, що у давні часи у монастирі йшли княгині, князі. Цим, як на мою думку, вони демонстрували світу, що можуть жити і отак, без нічого, без світських розваг і достатку.

— Одяг послушниці, білизну. Все інше — спільне.

— Думаєте я там була одна з вищою освітою? Коли проходив перепис населення, здивувалася, що майже всі сестри говорили про закінчення вузу. Є у монастирі професійний лікар, свої інженер-хімік, бухгалтер. Одна з матушок, наприклад, закінчила консерваторію. Вона так чудово грає на фортепіано! А як прекрасно співає хор сестер! Це такі неповторні голоси, що пронизують душу божественним настроєм, піднімають дух до небес.

— Ви ж прочитали їхні сповіді. Скільки там шукань — дехто і баптистом був, і католиком, і містицизмом захоплювався. А в кінцевому підсумку — пізнання православ’я, Данівський Свято-Георгієвський монастир, духовна наснага від служби Богу.

— О, то все правда... Я теж була свідком незвичайного. 19 жовтня один паломник приніс у монастир ікону, на якій зображений Микола Чудотворець з апостолом Фомою. Її передали у собор. І ось ми глянули в календар релігійних свят і завмерли: 19 жовтня — день апостола Фоми! Запитуємо в паломника, чи знав він про згадане? Ні, і не підозрював про це. Тобто ікона з’явилась у святому місці не випадково, поза волею людей, за небесним велінням. А де тільки не була головна ікона монастиря «Аз єсмь с вами и никтоже на вы» перед тим, як потрапити у відроджуваний монастир!

— Я б так не сказала. Просто, як на мене, у кожної людини є своя доля. З часом ви отримаєте відповідь на це запитання. Зазначу лише, що хоча з весни живу і не в обителі, але за її правилами. Вони прості — не думати нічого поганого про ближніх своїх, не осуджувати їх навіть поглядом, не говорити нічого зайвого, пустослівного. Треба міркувати, як твоє слово, діла вплинуть на інших. Згрішив словом — вибачся, помолись.

— Менше, бо в «Чернігівобленерго», куди я повернулася працювати, все-таки інший режим роботи. Я прокидаюсь о 5-й годині 30 хвилин, 45 хвилин молюся. Годину присвячую молитвам увечері. Вихідними йду у Троїцький собор або П’ятницьку церкву.

— Вони належать Богу, а те, що православні конфесії роз’єднані — це непорозуміння нашого часу.

— Вона не керівна, але необхідна. Колеги з розумінням поставилися до мого повернення. До речі, подруги приїжджали у монастир, хотіли забрати з нього. Для них все це було великою несподіванкою. Нині я організую музей «Чернігівобленерго», а також прагну укласти кілька книжечок про чернігівських святих, П’ятницьку церкву. Остання — візитна картка нашого міста. Древній храм має неповторне архітектурне вирішення. Я просто зачарована ним. Водночас вважаю, що про П’ятницьку церкву ще нема серйозної розвідки. Ось тому стараюся впорядкувати всі написані матеріали про неї. Це сьогодні мої головні справи.

— Звичайно! Кличуть мене у перший день удома до телевізора. Сідаю, дивлюся новини. Верховна Рада обговорює бюджет, пенсійне законодавство. Я посміхнулася: Господи, та я ж з цими новинами пішла у монастир! Нічого нового! Світ такий суєтний, банальний!

— На це запитання я скажу , що ні ви, ні я не знаємо, що з нами трапиться через 5 хвилин. Ви згодні зі мною?

— І я так думаю. Все у волі Бога.

— Ні, інша. Хочу , щоб люди жили між собою, як черниці у монастирі. Тоді у світі було б більше любові, доброти, довіри одне до одного. Ми не знали б горя і зла. Погляньмо на себе: хто ми, для чого прийшли на цю землю? За якими статками женемося? Чи думаємо про душу? Людина повинна знати, що не гроші головне в житті.

 

Чернігівська область.