«Віра, закон, грамота і мова книжна»

Життєдайний вплив на громадську свідомість акумульованої у цьому середовищі творчої енергії, животворна дієвість практично всіх суспільних рухів і починань, що зароджувалися тут, розвивалися і втілювалися в дійсність, глибинно і всеосяжно проникаючи в практичне буття нації, невимовно розширили поняття «aльмa-мaтeр», що вже давно, прямо чи опосередковано, стало стосуватися всієї української людності.

Не буду продовжувати далі ряд достоїнств, перераховувати титули нашого університету, хоча це було б абсолютно щиросердним і виправданим проявом своїх почуттів, адже ось уже майже тридцять років, як і моє життя нерозривно пов’язане з цим закладом.

За нас це успішно робила і, сподіваюся, буде робити вічно, наша історія.

Її оцінки кращі й вагоміші.

Саме тут не тільки виникають, генеруються ідеї, засади духовного та економічного зростання держави, а й формуються нові покоління безпосередніх виконавців і провідників місії суспільного поступу.

Особлива енергетика — часова сув’язь традицій і устремлінь — відчутно проступає у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

З давніх часів відомі дві концепції призначення вищої освіти: формування розвиненої особистості та підготовка високопрофесійного спеціаліста.

Запозичений з Європи, а точніше, з Німеччини, у ХVІІІ столітті на наших теренах привився тип університету, що відповідає суті першої концепції.

Надзвичайно промовистим, показовим є факт саме такого суспільного вибору.

З одного боку, це стало продовженням благородної і подвижницької справи, започаткованої Києво-Могилянською академією, з другого — безпомильною загальною проекцією в майбутнє.

Екстраполюючи цей момент на сьогодення, не можна не дивуватися проникливості й мудрості нашого народу, що, здавалося б, всупереч житейській логіці, здоровому практицизмові ментально зорієнтувався саме таким чином.

Підтвердженням істинності такої самоідентифікації, її не застиглої, а творчої життєвості можуть слугувати недавні часи комуністичного будівництва.

Епоха тоталітаризму, ідеологічного мракобісся, відвертого зневажання традицій та цілковитого підпорядкування усіх сфер життя догмам майже незмінними лишила структури університетських інституцій, хоча докорінно й переорієнтувала їхні функції.

І в тому сутнісному метаморфізмі, коли університети перетворювалися на кузні передових кадрів для планової економіки, а за безупинним валом підготовки спеціалістів і науковців, здавалося, раз і назавжди втрачається їхнє суспільно-місіонерське покликання, незнищенною лишилася особлива духовна субстанція цих закладів.

Вона була тією з’єднувальною ланкою, що забезпечувала тяглість часів, зв’язок поколінь.

Простежувати історію Київського університету певною мірою означає простежування сконцентрованої історії вітчизняної науки, формування інтелектуальної еліти, зрештою, етапності становлення української нації.

А як відомо — пильний погляд, кинутий у минуле, часто дає можливість бачити обриси неймовірно віддаленого майбутнього.

Особливого ж підтексту такі екскурси набувають, якщо погодитися з твердженням, що нації — продукт не так етнічний, як культурний і соціальний.

Однак сьогодні набагато актуальніше всіх цих заглиблень на порядку денному значаться питання нинішнього стану освіти, культури, духовності.

Без перебільшення — говорити про них тут, отже, бути почутим і зрозумілим найширшою і соціально найчутливішою аудиторією.

Шановне товариство!

Нещодавно Україна вступила у дванадцятий рік своєї незалежності.

Для історії — це мить. Для людини — істотний відрізок життя.

Аналізуючи цей час, мусимо констатувати: пройдений шлях державного самоствердження став для нашого народу шляхом випробувань.

Україна, володіючи потужним науково-виробничим потенціалом, розвиненим сільським господарством, маючи освічений і працьовитий народ, не змогла швидко й безболісно побудувати демократичну, правову державу з сучасною ринковою економікою.

Реальність безжалісно мстила за нашу наївність, короткозорість, верхоглядство, за нехтування історичним досвідом.

Можна стверджувати, що Україна вже до межі висмоктана словами, вимучена неоголошеними війнами, непродуманими рішеннями.

Небезпека полягає і в тому, що, прагнучи великих потрясінь, ризикуємо втратити Україну. Тоді як треба вирішувати якісно нові завдання державотворення, зосереджуватися на нашому внутрішньому облаштуванні.

Мова йде про створення умов для прориву в нову якість економіки і соціальної політики, подолання бідності, забезпечення якісної і доступної медичної допомоги, освіти, пенсійного забезпечення, а в політико-правовій сфері — конституційній реформі.

За цієї ситуації від кожного з нас вимагається принаймні три речі:

— мати мужність;

— бути послідовним;

— твердо вірити у можливість досягнення поставленої мети.

Мужність потрібна, аби не збочити з обраного шляху, стійко долати негаразди, труднощі й невдачі, не піддаватися панічним настроям.

Адже не таємниця, що тривалий час скаргами на скрутну долю, жорстоку та немилосердну дійсність суспільство спільними зусиллями мовби випещувало націю, приречену на безнадію.

А життя без надії — не буває.

Послідовність — це та необхідна передумова, аби не метатися з пріоритетами — як у внутрішній, так і зовнішній політиці, аби за всієї багатовекторності життя дотримуватися головного спрямування —забезпечення незалежності і демократичного поступу в ім’я людини, її блага.

А для втілення намічених планів, реалізації задумів основне натхненне і рушійне начало — віра.

Як бачимо, перед суспільством стоїть надзавдання — змінити і зміцнити людську психологію.

У цьому соціальному визначенні провідна, я сказав би, місіонерська роль, належить вищим навчальним закладам, а особливо — класичним університетам.

З огляду на історичну традицію, головним покликанням університетів як осередків формування розвиненої особистості та вільної науки були пошук і проголошення правди.

Саме від часу появи університетської ідеї досягнення правди в усіх її іпостасях було і залишається визначальною метою цих інституцій.

На жаль, університетську систему останнім часом вразила небезпечна ерозія, що почала поступово руйнувати її сутнісне єство: з одного боку, намітилася глибока утилітаризація класичних університетів, «розмивання» їх серед навчальних закладів, а з другого — посилився натиск численних закладів під вивіскою «університет», хоча фактично спільного в них, окрім назви, мало чого.

Університетська освіта набрала невиправдано масового характеру.

У гонитві за валом з поля зору фактично випущено виховання, власне, еліти, тих, хто становить інтелектуальну і моральну рушійну силу суспільного прогресу.

Нинішня важкодоступність низки навчальних закладів України для широкого загалу, їх кастовість — далеко не свідчення елітарності, оскільки лежить вона здебільшого у площині фінансовій і мало пов’язана з високим рівнем інтелектуальної фільтрації.

Нашим спільним завданням сьогодні в царині вищої освіти, як і освіти загалом, має стати диференціація за рівнем знань, а не за рівнем доходів.

Важливою суспільною проблемою є відновлення морального і соціального престижу вченого.

Має бути зупинений процес упослідження людей науки, зокрема, тих, хто не може реалізувати свої можливості в умовах поки що мало цивілізованого ринку.

Треба вживати негайних заходів, аби хоча б зменшити вимушену міграцію вчених.

Одночасно з найталановитішої молоді потрібно готувати майбутній професорсько-викладацький корпус, формувати не тільки компетентних фахівців, а справжніх провідників ідеї, закладеної в основу класичної університетської концепції.

Молодь засвідчує нині велику потребу в особистих взірцях.

Звертаючись до молодіжної частини залу, хочу наголосити: ви — не пасивний суб’єкт виховання, ви — активні творці нового життя, люди ХХІ століття.

Ви не обтяжені ідеями політичного реваншизму, не пов’язані, сподіваюсь, з певними корпоративними інтересами.

Ви здатні самі переосмислити те, що було, що маємо й повинні мати у дні завтрашньому, аби зберегти органічну наступність поколінь.

Це дуже непросто, адже наявні величезні збої в тих механізмах, що поєднують сучасний досвід з пережитим.

Від вашої життєвої позиції, від ваших конкретних кроків залежить майбутнє України, яке я особисто бачу в гармонізації інтересів, у тісній, плідній взаємодії усіх гілок влади, політичних партій та рухів.

Окрім того, ви вже безпосередні творці нової політичної карти світу.

З часом реальніше відчується змістовність того творення, але усвідомлення своєї причетності до цього має бути вже нині.

Кожен з нас є живим носієм маленької часточки величезного живого організму під назвою Україна, кожен з нас певним чином репрезентує свою державу, кожен з нас є для неї, хай і незначною, та все ж — надією і опорою.

Україна тільки виходить на світовий простір, тільки починає окреслюватися у політично-картографічній свідомості як суверенна держава.

Траєкторія цього окреслення-утвердження має бути тільки висхідною!

І в цьому величезна надія на молодь України, повноважних і повноправних представників народу і держави.

Ця надія актуалізується особливо в час нинішній.

Процеси глобалізації, цього витворення певного планетарного шаблону, цивілізаційного стандарту під час визначення своїх меж можуть бути надзвичайно болючими проявами саме національного нігілізму.

Не хочу видатися ретроградом, але зробити деякі застереження вважаю просто необхідним.

Глобалізація несе в собі зовсім інший, невідомий до цього, новий тип світового управління.

Геоекономічний простір, знеособлені транснаціональні системи, глобальні корпоративні інтереси виносять реальні владні важелі за межі звичних державних кордонів.

Давайте враховувати і таке: сьогодні на 20 відсотків населення планети, яке проживає у процвітаючих країнах, припадає 86 відсотків світового ВВП, а на 20 відсотків тих, хто проживає у бідних країнах, — лише 2 відсотки.

У доповіді Організації продовольства та сільського господарства ООН (FAO) «Глобальний розвиток сільського господарства до 2015/2030 рр.» наголошується: «Кількість людей, які страждають від голоду, у країнах, що розвиваються, ймовірно, зменшиться з 777 млн. людей, на даний час до 440 мільйонів у 2030 році». Прогнозується, що населення планети зросте до 8,3 млрд. людей у 2030-му з сьогоднішніх шести мільярдів. Щоб прогодувати це населення, потребуватиметься щороку додатковий мільярд тонн злакових.

На Всесвітній конференції ООН з проблем сталого розвитку «Ріо+10» у південноафриканському місті Йоганнесбурзі (26 серпня — 4 вересня 2002 року) йшлося і про те, що прірва між заможною меншістю та бідною більшістю дедалі глибшає, а з нею загострюється й екологічна криза на планеті. П’ята частина населення споживає 80 відсотків усіх ресурсів Землі та виробляє 80 відсотків сміття. Біологічний потенціал планети вичерпують щороку на 20 відсотків більше, ніж його природа здатна з часом відновити. За таких темпів, підрахували екологи, через 50 років людству знадобиться майже 200 відсотків наявних сьогодні природних багатств. При цьому середній американець використовує вдвічі більше ресурсів, аніж середній європеєць, і в 24 рази більше, ніж мешканець африканського континенту.

Протидією національному знеособленню стануть традиції, культура, історія.

Переконаний, Україна у цьому протистоянні не буде в ар’єргарді світового співтовариства.

Запорукою стають наші перші неспростовні успіхи на ниві державного самоствердження.

Серед найактивніших творців цього самоствердження є і колектив Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

До цього зобов’язує марка Національного, «шевченківського» університету.

До цього спонукають його 168-річна трудова біографія і вічно живі славні традиції.

Свій виступ хотів би завершити словами нашого великого земляка Миколи Гоголя: «Пам’ятаймо про обов’язок, який на кожному місці доводиться виконувати людині!».

Дякую за увагу.