Небесні маршрути Солов’яненка

— Змінилося все. Але я щиро вдячна нашим друзям, які не залишають мене наодинці зі спогадами. Вони завжди мають якісь нові пропозиції, ідеї. Зараз у співавторстві з біографом Анатолія Борисовича Аллою Терещенко працюю над фотоальбомом про життя і творчість Солов’яненка. В цьому мені допомагає Донецький доброчинний фонд «Золотий скіф», очолюваний губернатором області Віктором Януковичем.

Взагалі Донецьк чимало робить для увічнення пам’яті свого земляка — Театр опери і балету має ім’я Солов’яненка, поряд — пам’ятник Анатолію Борисовичу «Шахтарський герцог», раз на два роки проходить міжнародний конкурс вокалістів «Солов’їний ярмарок». Нещодавно побували в Донецьку й поклали квіти до пам’ятника Анатолію Борисовичу Президент України Леонід Кучма та глава адміністрації Президента Віктор Медведчук. Велика дяка їм за те, що вони роблять для пам’яті мого чоловіка.

Після Анатолія залишився величезний архів. Я вдячна часу, коли не було мобільних телефонів, інакше не зосталося б такої значної епістолярної спадщини. Перебуваючи на стажуванні в Італії у 1963—1965 роках, він писав мені щонайменше двічі на тиждень.

— Про це тоді й мови не могло бути. Лише якийсь час по тому, десь у 70-х роках, ми їздили на його зарубіжні гастролі разом. Можливо, я чи не перша «виїзна» дружина в Україні. Одним із перспективних проектів Анатолія за кордоном був контракт з «Метрополітен-опера», який зірвався через війну, що розпочалася в Афганістані.

— У нас не виникало такого питання. Значно пізніше я дізналася, Анатолій приховував такі речі, що йому робили пропозиції залишитися і працювати там. Але він любив свою батьківщину і чудово розумів, які можуть бути наслідки такого вчинку для його рідних і близьких.

— Ми довіряли одне одному, допомагали. Всі в родині розуміли, що ми — раби голосу, таланту Анатолія Борисовича, і робили все для того, щоб він був у формі. Анатолій це дуже цінував і боявся зруйнувати. Взаєморозуміння й повага берегли наше сімейне вогнище.

— Звичайно. Варто було трохи потовстішати, одразу дуже тактовно запитував: «Що то за колобочок з’явився в нашій хаті?» Він звертав увагу на те, як жінка вдягнута, як поводиться. Йому було приємно, що я маю красивих подруг.

— У театрі з колегами підтримував нормальні робочі стосунки, але не дружбу. Анатолій дуже доскіпливо добирав друзів. Переважно то були люди, знайомі йому ще з Донбасу — інженери, лікарі. Анатолій Борисович не полюбляв великих галасливих компаній і взагалі був «не тусовочною» особистістю. Але радо ходив на прийоми до посольств Росії, Італії, Угорщини, країн Прибалтики, куди його завжди запрошували.

— Ні, це неправда. Дуже відповідальна людина, він стежив за своєю вокальною формою, дотримувався режиму, не припускався надмірностей у їжі, а надто в напоях. Любив хороше червоне вино, але пив дуже мало, насолоджувався ним, наче гарною картиною, цікавою книгою, коханою жінкою.

— Після школи я працювала у Політехнічному інституті, де він викладав. Анатолій дуже довго придивлявся до мене, перш ніж призначити перше побачення. Це було 8 Березня. Коли я вийшла з інституту, він наздогнав мене, ніяковіючи, простягнув букет квітів, який ховав за спиною, і запросив у кіно, на фільм «Людина-амфібія». Відтоді ми почали зустрічатися.

— Ну звичайно. Я займалася гімнастикою, і в групі були гарні хлопці. Ми разом їздили на змагання. Я не мріяла про кар’єру спортсменки, але працювала за програмою майстрів спорту і мала перший розряд.

— Після закінчення Донецького політехнічного з відзнакою Анатолієві запропонували вступити до аспірантури, до Москви. Та він відмовився: «Вибачайте, не поїду. Я навчаюся співати і за кілька років буду оперним співаком». Ректор інституту, Михайло Антонович Богомолов, здивувався: «Не знав, що наш політехнічний випускає оперних співаків!» Про те, що Анатолій співав у самодіяльності і навчався вокалу, знали, але не думали, що він ставиться до цього так серйозно.

— Ні. Але слава вже стояла за його спиною. Анатолій поїхав до Києва зі звітом художньої самодіяльності Донецького краю. Його виступ там був, неначе вибух бомби. Тож запросили співати до Київського оперного театру. А за кілька місяців — до Москви, на Всесвітній форум «На захист миру». Потім — стажування в Італії. З цього почалася його кар’єра оперного співака.

— Ще студентом другого курсу Анатолій потрапив до чудового співака і педагога Коробейченка Олександра Миколайовича, який і увів його у світ великого мистецтва. Олександр Миколайович володів рідкісним умінням навчити, а Анатолій — умінням сприйняти і примножити набуте. Синтез був, як на мене, вражаючий.

— Задовго до їх зустрічі Анатолій їздив до Ленінграда до свого друга Юрка Горського і там познайомився з його товаришем, який навчався у консерваторії. Той уже чув про голос Анатолія і хотів показати його своєму педагогу. Перед цим повів до саду і сказав: «Співай!» Послухав, запропонував спробувати сили на вступних іспитах, підготувавши оперний або камерний репертуар. Анатолій здивувався: «Я навіть не уявляю, що то таке — оперний, камерний!» Вивчити відповідні твори, причому не знаючи нот, йому все одно довелося. Але на іспиті почув: «Ви не підходите! Це не ваша стезя. Вчитеся у політехнічному? От і вчіться далі!» Коли він виходив, педагог консерваторії запропонувала: «Маю в Донецьку доброго друга, Олександра Коробейченка, багато співала з ним. Завітайте до нього, передайте від мене листа і, якщо захочете навчатися співу, побалакайте з ним».

— Так. Але дуже довго зважувався на те. А напередодні свого дня народження все-таки зайшов до Олександра Миколайовича, який мешкав у Донецьку на вулиці Артема між двома корпусами політехнічного інституту. Виходило, Анатолій роками щодня проходив повз будинок свого майбутнього вчителя і друга, не знаючи про це.

Той прочитав листа і спробував пояснити Анатолію, що спів — величезна праця, якій треба присвятити ціле життя, багато від чого відмовитися. Послухав Анатолія: «Так, голос у вас є. Але потрібно багато років праці, щоб він по-справжньому зазвучав. Ви повинні забути все, що співали, як співали, і цілковито підкоритися мені». Потім поставив платівки Пертіле, Мігуеля Флета. Після їх прослуховування, розповідав Анатолій, йому стало страшно. Він гадав, що більше ніколи не повернеться в цей дім. Але згодом знову прийшов до Коробейченка і сказав: «Вчитимусь!» І вчився у Олександра Миколайовича протягом десяти років. Не раз повторював, що більше не витримає, що цьому ніколи не буде кінця, але продовжував навчатися.

— Цікавило все. Дуже переживав ситуацію на Донбасі. Добре знав його економічний стан. Після смерті Анатолія його земляки із Земляцтва Донеччини в Києві розповідали мені: коли він виступав на перших установчих зборах (96-й рік), всіх здивував глибокий аналіз стану Донбасу, проведений ним. Він оперував цифрами і фактами, неначе все життя тільки це й робив.

— Своїм голосом, гастрольною діяльністю, багато співав в Італії. В останній рік його життя ми разом були в Америці і Канаді. Він дуже потерпав від величезної нереалізованості в Україні в останні роки життя. Адже він був тоді в чудовій вокальній формі.

— Я дивлюся записи його виступів, слухаю надзвичайної краси голос, знову переживаю все, що нас єднало. Мені здається, що ось він зайде, принесе свою нову програму, поділиться новими враженнями, історіями. Мені цього так бракує.

— Його листи, фотографії, проспекти, афіші, програми, портрети, музика, записи оперних вистав... Дача, котру він любив і проводив там чимало часу. Він спеціально з Донецька привіз сюди піаніно, яке багато років тому придбав на перші власні гроші, ще коли не був професійним співаком. А в останній день життя, їдучи на дачу, він був у напрочуд гарному настрої. Я навіть відвикла бачити його таким щасливим, як того дня.

А ще про нього дуже нагадують сини.

Анатолій Борисович перед народженням первістка, Андрія, поїхав до Канади. Я — в Донецьк, до мами. 28 серпня 1967 року мене забрали до лікарні, а тим часом Анатолій летів маршрутом Монреаль—Москва—Київ—Донецьк. Вранці народився Андрій, якому батько нібито проклав шлях до Канади.

А у травні цього року я чекала Андрія на відкриття пам’ятника Анатолієві Борисовичу в Донецьку, та в дорозі в нього щось трапилось, і рейс трохи змінився. Андрій летів маршрутом Торонто—Монреаль—Амстердам—Відень—Київ—Донецьк, тобто, аби встигнути на відкриття пам’ятника батькові, пролетів такий само довгий шлях, як багато років тому Анатолій Борисович, щоб устигнути до його народження.

— Так. Закінчив романо-германський факультет університету імені Шевченка, вступив у Канаді до Манітоба-університету, на факультет менеджменту. Блискуче закінчив його, пройшовши шестирічну програму за два з половиною року. Залишився жити в Канаді. Створив транспортну компанію, одружився.

— Анатолія. Він прийшов до мене в пологовий будинок вранці, коли народився Толя, взяв за руку й запитав: «Як назвеш сина?» Відповідаю: «Ще не думала. А ти як би хотів?» Він так боязко й ніяково каже: «Анатолієм!» Отак і з’явився Анатолій Анатолійович. Та в сім’ї називали його Тошею.

— Тепер він не ставить собі такої мети. У свої 22 роки має дві вищі освіти — юридичну та режисерську, працює у Київському оперному театрі режисером. А два тижні тому повернувся із Зальцбурга, де пройшов майстер-клас одного з визначних вокальних педагогів сучасності Еліо Батталія. Отримав диплом Зальцбурзької музичної академії. У Києві він навчається вокалу у професора консерваторії Віктора Куріна. Я розмовляла з Віктором Миколайовичем, і він каже, що Толя робить великі успіхи. Тож його навчання в консерваторії ще попереду. Адже сам Анатолій Борисович уже 45-річним, будучи народним артистом СРСР, захищав дипломну роботу на сцені Палацу «Україна».

...За кілька років до своєї смерті він сказав: «У нас такі чудові сини. Шкода, що їх тільки двоє».