Іван Світличний. Український поет, критик, з покоління шестидесятників, інкримінована антирадянська діяльність, звільнений з роботи, позбавлений змоги друкуватися. У 1972 році засуджений на сім років таборів суворого режиму та п’ять років заслання.
Іван Світличний повернувся до Києва важко хворий і невдовзі, в 1993 році, помер. Нинішньому поколінню, яке виросло за часів незалежності України, непросто зрозуміти, що це за люди, «шестидесятники», як вони жили, до чого прагнули, за що боролися?
Розповім про один випадок.
Група київської молоді поїхала в Житомир до Євгена Кунцевича відзначити іменини поета-інваліда.
Іменини святкували, як усякі іменини. Але недремне око держбезпеки не могло залишити без уваги збір людей, серед яких були і ті, що викликали їхню особливу зацікавленість. Не довіряючи цілком інформатору, що був посланий на іменини, служба виготовила альбом із вмонтованим передавачем. «Подарунок» вручили Кунцевичу. Альбом відразу ж опинився в руках гостей. Обдивляючись його зусібіч, Іван відзначив майстерність виконання, а В’ячеслав Чорновіл надмірну товщину палітурок. Тоді хтось запропонував розібрати палітурки.
Розібрали. Знайшли передавач. А через деякий час на вечірку завітав полковник КДБ і зажадав повернути альбом. Й до сьогодні мені чуються Іванові слова: «Ти бачиш, Романе, які люди піклуються про нас. Полковники. Стежать за нами, оберігають нас, нещасних аспірантів. Можеш спати спокійно»...
У Світличного серцевиною помислів та устремлінь була Україна. Заради неї він жив, творив, мислив, боровся, терпів тортури, заради неї він і помер.
Хто приходив до Івана, той знає, що він усім пропонував послухати голос Василя Симоненка. З магнітофонної стрічки лунали тепер знані всіма вірші «Задивляюсь у твої зіниці», «Дядька затримали, а чи спіймали» («Злодій»), «Пророцтво 17-го року», «Де зараз ви, кати мого народу», «Лебеді материнства» тощо. Вони тоді ще не були надруковані.
Іван, не рахуючись з часом, на друкарській машинці передруковував твори Василя і роздавав.
Дав і мені. У мене неопублікована поезія Василя Симоненка зберігалася довго, десь два десятиліття. Та коли посилилась увага й до мене з боку «служб», вірші зникли. Ніхто їх не брав, ніхто не виносив з хати, а їх нема. Випарувались.
Та не пропали, бо Іван їх дав не тільки мені.
У цьому сутність дій, вчинків та життя Івана. Сам він виражав цю сутність словами Симоненка:
Україно! Ти — моя молитва,
Ти — моя розпука вікова.
Громотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Роман ІВАНЧЕНКО, професор.
