Знаєте, що мене найбільше приваблює на полонинських святах, які щорічно відбуваються в столиці буковинських гуцулів Путилі? Ні, не місцеві напрочуд витривалої гірської породи коні, закосичені різнокольоровими китицями. Хоча я їх, невтомних карпатських трударів, обожнюю й глибоко шаную. І не розмаїтий одяг на учасниках цього фольклорного, принесеного з давніх-давен свята, — сардаки, кептарі, ногавиці, вишиті сорочки. Хоча й до них я небайдужий. Проте всі мої симпатії — до полонинського причандалля: бербеничок, коновок, цебриків, кружків для кулеші, рахвочок, кухликів, без яких гуцулові важко було б облаштувати власний побут далеко від рідної домівки. На цих речах наклало свій відбиток суворе полонинське життя. А його головна вимога така: кожна річ повинна вірно й надійно служити горянинові, завжди бути напохваті.
Скляний і пластиковий посуд у літувальників не прижився через свою непрактичність. Скло, тим паче пластмаса, не можуть зрівнятися з деревом, переконані гуцули. Від дерев’яного посуду значною мірою залежить смак бринзи. І жентиці, й гуслянки. Дерево довго зберігає аромат молока, сметани, сиру, будзу, не додаючи цим продуктам стороннього присмаку. Ось чому, перебуваючи на полонинах, гуцули віддають перевагу дерев’яному посуду. Горяни віками вдосконалювали його і довели, як кажуть, до повної гармонії.
Взяти, приміром, бербеничку. Спершу цей посуд призначався для зберігання й транспортування бринзи. Гуцульські майстри надали бербениці округлої форми. І знаєте, чому? Щоб зручно було кріпити її біля тарниці (старовинна назва сідла) й легко перевозити бринзу з полонини додому. Кінь, обвішаний з обидвох боків бербеницями, без труднощів долає круті гірські плаї, бо утримує рівновагу. Перед тим, як вирушити в дорогу, горяни зверху заглушують посуд денцем. Бринза в ньому надійно зберігатиметься. Навіть під час випадкового падіння бербеничка не розлетиться на друзки, тому що для міцності обперезана липовими обручиками.
Пізніше в цьому посуді полонинники почали зберігати афини (так гуцули називають чорницю). Ця соковита й напрочуд цілюща ягода теж чудово почувається в череві дерев’яної бочечки. Подекуди в бербеницях тримають засолене сало. Широкий вибір усілякого побутового причандалля мали спузарі. Так на полонинах називають людей, яким ватаги довіряють стежити за вогнищем.
Не дай Боже, щоб хтось із них через неуважність не впильнував за ватрою. Такого спузаря гнали з полонини в три шиї. До того ж це вважали поганою прикметою: погас вогонь — чекай біди. Найголовніше із спузаревого причандалля — кулешарня, пристрій для варіння мамалиги. Це чудовий витвір гуцульської народної інженерної думки. На держаку кулешарні зроблено кілька отворів, що дає можливість піднімати чи опускати казана над ватрою на потрібну відстань.
Гуцулів можна сміливо заносити до Книги рекордів Гіннесса. За розмір мамалиги, яку вони варять і в свята, і в будні. На лісосіках, де працює багато лісорубів, доводиться варити кулешу одразу на двадцять—тридцять кілограмів. Уявляєте, яким кухарським хистом треба володіти спузареві, щоб приготувати таку гігантську страву? І як спритно треба перемішувати киплячу кукурудзяну масу кулішірем (витесаним із смереки спеціальним заокругленим держаком), аби вона не пригоріла.
Але полонинські спузарі ніколи цього не допускають. Мамалигу вони завжди варять таку, що пальчики оближеш. А якщо те диво та ще й заправити шкварками, грибною підливою і бринзою, то вийде унікальний і неперевершений кулінарний шедевр.
Щоб описати весь арсенал полонинського причандалля, треба використати чималий стос паперу. Знавці гуцульського побуту це вже давно зробили. Свій внесок у цю справу зробив у позаминулому столітті чернівецький історик Раймунд Кайндль, глибоко закоханий у стихію гуцульського життя. Багато старовинного карпатського посуду має у своїй колекції знаменитий буковинський краєзнавець, заслужений майстер народної творчості Іван Назарович Снігур.
Гуцульське причандалля, що прийшло до нас із глибини віків, промовисто засвідчує, якого воно роду-племені. У нього, поза всяким сумнівом, типові слов’янські риси. Цей чудовий пласт предківської культури, на жаль, ще мало вивчений.
Йдучи на косовицю, мій тато брав на ремінь дерев’яну кушку, в яку клав брусок для мантачення коси. Ця річ теж належить до полонинського причандалля. Тепер такі кушки — велика рідкість. Їх штампують з металу. Але мені ближча до серця ота смерекова, видовбана долотом вправною гуцульською рукою.
У знаменитій кінострічці «Білий птах з чорною ознакою» є такий епізод. Брати Дзвонарі косять на батьківській полонині вересневу отаву. У кожного з них за чересом —кушка. Дерев’яна, справжня. Під впливом цих кадрів поетеса Ліна Костенко написала чудового вірша «Незнятий кадр незіграної ролі», присвятивши його Івану Миколайчуку:
Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки зали, павільйони, — чекало все!
Іван косив траву.
Цьому фільму пощастило. Правдиво відтворити епізоди з гуцульського життя компетентно допомагав Юрієві Ільєнку Іван Миколайчук. Його в цьому підтримував і етнографічний консультант стрічки чернівчанин Іван Назарович Снігур. Ось чому в «Білому птасі з чорною ознакою» полонинське причандалля справдешнє, а не сурогатне.
Чернівецька область.
