«16 березня приїхали до нас дільничний Василь Краснюк та оперуповноважений Руслан Брень, викликали сина, посадили в машину і повезли, куди і навіщо — не сказали. Вісім разів їздила у Зарічне, щоб дізнатися про долю сина, а все марно: він і досі не повернувся додому, — пише у своєму листі до редакції 72-річна мати десятьох дітей із села Кухотська Воля Зарічнянського району Устина Григорівна Новак. — У міліції кажуть, що сина відпустили, але його вдома нема. Чому вони його не покажуть, чому не говорять правду, де мій син: чи він живий чи вони його вбили?..»
У Зарічному за розповідями очевидців намагаюся відтворити події, про які йдеться у листі Устини Григорівни Новак.
— У березні в Кухотській Волі вбили одиноку літню жінку. Вона в роки війни була остарбайтером і одержала за це компенсацію. Схоже, злочинці спокусилися на гроші, — розповідає начальник Зарічненського райвідділу УМВСУ в Рівненській області підполковник міліції Михайло Бігун. — У зв’язку з цим ми відпрацьовували версії з окремими мешканцями села. Постала необхідність узяти показання в Івана Новака, за яким на хутір, де він мешкає з матір’ю, виїхали наші співробітники.
— Ми приїхали по Новака, щоб перевірити його причетність до скоєння вбивства. Але він не хотів їхати до сільради і чинив опір, — розповідає дільничний старший лейтенант міліції Василь Краснюк.
Рішенням Зарічненського районного суду за злісну непокору працівникам міліції під час виконання ними службових обов’язків (це, як зазначено в документі, виявилось у тому, що чоловік хапав міліціонерів за формений одяг) до Івана Новака на чотири доби — з 18 по 22 березня — було застосовано адмінарешт. Але оскільки його затримали ще 16 березня, то ці два дні було враховано в термін відбування покарання.
— Термін утримання Івана Новака в ізоляторі тимчасового утримання минув о 13 годині 20 березня. Саме о цій порі він був звільнений з-під варти, отримав свій годинник і запальничку, а вже о 13 годині 10 хвилин вийшов із райвідділу. Ми навіть показали йому, де автостанція, — каже помічник начальника — оперативний черговий майор міліції Іван Воронко.
Факт звільнення з-під варти Івана Новака задокументовано у райвідділі, хоча впадає в око надто велика схожість підписів оперативного чергового та звільненого з-під варти Івана Новака. Тим часом підписи Новака у картці з паспортного столу та під документом про звільнення з-під варти дуже різняться...
Поки що єдиною втіхою для матері може бути свідчення приватного таксиста, мешканця Зарічного Валерія Полюховича:
— Вечоріло. Я стояв на автовокзалі. До мене підійшов чоловік у замшевій куртці і кирзових чоботях. Каже: «Мені потрібно заїхати в Кухотську Волю. Я дам за це сто гривень». А потім уточнив, що зі мною розрахується його мати, коли вони приїдуть на місце. Чоловік був чимось наляканий, казав, що за ним стежать. Не приховував, що його відпустили з міліції і що він хоче дістатися додому, але автобуса нема. Я не повіз чоловіка, бо сумнівався, що розрахується за послугу. З нами, приватними таксистами, таке часто трапляється. Запропонував переночувати в мене, а вранці діставатися села, але він відмовився. Постояв трохи, а потім кудись пішов. Може, я й завіз би його, якби він нормально говорив. А то спочатку пропонував гроші, потім — поросят, корову... Я про цей випадок згадав тоді, коли якось зайшов до друзів, які працюють у міліції, і побачив там жінку, яка плакала. Це була мати того чоловіка. Так мені пояснив Іван Воронко. Тоді вже пішла чутка про те, що до мене підходив такий чоловік. Я й розповів, що бачив і знав. Якби тоді міг передбачити, що чоловіка розшукуватимуть, я б його безплатно завіз у Кухотську Волю...
Далі сліди Івана Новака губляться. Хоча оперуповноважений Руслан Брень і намагався переконати, що, мовляв, окремі мешканці Кухотської Волі нібито бачили Івана. Але міліціонер не зміг назвати конкретного прізвища людини, яка могла б це підтвердити. Не розділив його оптимізму і сільський голова Кухотської Волі Петро Брень:
— У селі знають про біду Устини Григорівни Новак, їй співчувають, і якби побачили її сина Івана чи знали про його місцеперебування, обов’язково повідомили б жінці або у сільраду. Бо це справді біда: не знати, де твій син і чи живий він. Досі таких повідомлень мені не надходило, хоч я й весь час серед людей.
Сільський голова відгукувався про Устину Григорівну та її сина Івана як про людей працьовитих. Щоправда, бувало, що Іван часом вип’є чарку-другу, але міру знав, тому не можна назвати його п’яницею. Якби таким був, то навряд чи вони з матір’ю змогли б утримувати стільки живності на своєму хутірському обійсті. Інакше не вижили б на більш ніж скромну пенсію Устини Григорівни.
Можна зрозуміти переживання матері. Можна лише поспівчувати цій жінці, яка ось уже півроку безрезультатно оббиває пороги всіляких інстанцій з надією, що її почують і допоможуть розшукати сина.
— Була вона і в мене на прийомі, — розповідає прокурор Зарічненського району, радник юстиції Юрій Онисковець. — Я витребував матеріали у міліції, щоб перевірити, яке вона прийняла рішення стосовно безвісти зниклого Івана Новака. Ознайомившись з ними, дійшов висновку, що дуже поверхово було проведено перевірку, після чого я скасував постанови про відмову в порушенні кримінальних справ, направив матеріали для додаткової повної перевірки з розшуку І. Новака. Порушив дисциплінарне провадження стосовно оперуповноваженого відділу карного розшуку Зарічненського РВ УМВСУ капітана міліції Олега Бабейчика, який припустився чималих порушень кримінально-процесуального характеру. Одне слово, міліцією не було вжито всіх заходів з розшуку Івана Новака.
До слова, лист У. Новак висвітлив ще одну проблему — кадрову. Адже у це віддалене, зачеплене чорнобильським крилом поліське містечко не хочуть їхати спеціалісти. Тож начальнику Зарічненського райвідділу Михайлу Бігуну працювати нелегко: із 35 офіцерів лише 7 з вищою юридичною освітою, а коли приймав райвідділ, таких було лише два — він та його заступник. Кадрова проблема породила іншу — якість роботи. І без підтримки керівництва УМВСУ по Зарічному кадрової проблеми не вирішити.
На жаль, поки що Устину Григорівну Новак немає чим утішити. Від зарічненських міліціонерів чула припущення, що, може, Іван переховується, як це свого часу робили його брати. Але тих підозрювали у скоєнні крадіжок, тоді як Іван не має проблем кримінального характеру, а відтак і сенсу переховуватися, хоча й від людей чула, що він не дуже ладив з матір’ю і міг податися на заробітки. Цю версію, як сказав М. Бігун, нині міліція відпрацьовує.
Перевіряється ймовірність того, що Іван Новак міг податися в інші місця, до рідні. Але ж чоловік, як сказав помічник начальника — оперативний черговий майор міліції Іван Воронко, не мав при собі грошей — під час звільнення з-під варти йому повернули запальничку та наручного годинника. Що Іван був без копійки, підтверджує і приватний таксист Валерій Полюхович. То як він міг виїхати із Зарічного? Хіба що вузькоколійкою до Рафалівки Володимирецького району, попутками або пішки. В автобусах та маршрутних таксі навряд чи повезуть пасажира без білета. А з віддаленим райцентром Зарічне іншого пасажирського сполучення немає.
Одне слово, авторка листа Устина Григорівна Новак має сенс в тому, що в історії зникнення її 33-річного сина Івана Новака таки більше запитань, аніж відповідей. Допоки не буде розшукано її сина, всі версії мають право на існування, навіть найбільш образливі для міліціонерів. Спростувати їх, відвести від себе будь-які (іноді занадто емоційні) підозри невтішної матері зарічненська міліція зможе, знайшовши Івана Новака або дізнавшись, що сталося з ним після того, як він переступив поріг райвідділу 20 березня 2002 року. З цим погоджується і начальник Управління МВСУ в Рівненській області полковник міліції Михайло Цимбалюк (він лише кілька місяців обіймає цю посаду), який виявив велику зацікавленість, щоб його підлеглі активізували розшук Івана Новака.
Уже після того, як я побувала в Зарічному, місцеві міліціонери у районній газеті помістили фото та оголошення про розшук Івана Новака, побували в його сестри на Волині, куди міг би податися чоловік. Щоправда, знайшовся ще один мешканець Зарічного Володимир Надієвець, який бачив 20 березня ц. р. Івана Новака на автостанції.
— Було це близько 18 години 30 хвилин. Я саме чекав прибуття автобуса «Пінськ—Рівне», — написав він у поясненні в міліції 11 вересня. — До мене підійшов Іван Новак. Я його знаю уже десять років: колись проводив меліоративні роботи на полях біля будинку Новаків у Кухотській Волі, ми навіть залишали на ніч техніку в них. Іван мене впізнав, а коли дізнався, що я їду в Сарни, почав просити, щоб узяв його із собою і сказав, що йому все одно, куди їхати, аби лишень скоріш виїхати із Зарічного. Я відповів, що їду у справах і не можу його взяти з собою, порадив звернутися до таксиста. Він казав, що готовий віддати вдома порося, щоб тільки хтось його відвіз додому. В цей час підійшов мій автобус. З того часу я Новака більше не бачив...
Хочеться звернутися до наших читачів з проханням: вдивіться у це обличчя, може, хтось бачив цього чоловіка — повідомте в редакцію або Устині Григорівні Новак. Якщо ж ти, Іване, живий, дай вісточку матері — не край їй серце.
Рівне—Зарічне—Рівне.
