У журналістських колах почали обговорювати тему так званих темників — анонімних розпоряджень, які нібито надходять з адміністрації Президента на всі телеканали — з рекомендаціями, які події висвітлювати, а які нехтувати.
Тему одразу підхопило Інтернет-видання «Телекритика», провівши опитування серед політологів та журналістів. «ГУ» вміщує цей матеріал «Телекритики» з незначними скороченнями.
Запитання «Телекритики»:
— Як ви вважаєте, чому серед десятків журналістів та медіа-менеджерів, які не з чуток знали про існування так званих темників, жоден не вжив кроків для публічного розголосу ситуації або для судового її розгляду?
Михайло Погребинський:
— По-перше, про це, напевно, слід питати у самих журналістів, які не надали розголосу цій інформації. Я можу лише здогадуватися про їхні мотиви: їм це не здалося цікавим. Я от вивудив з Інтернету пікантнішу інформацію для себе. З’ясовується, на гроші американської організації «Freedom House» готують студентську акцію пам’яті Георгія Гонгадзе в США та Європі. Це що, не інформаційний привід, так само як і згадані вами так звані темники?
(Від «Телекритики»:
— Чесно кажучи, паралель між забороненим законодавчо цензуруванням від імені адміністрації Президента, тобто державної структури, змісту ЗМІ і фактом фінансової підтримки неурядовим фондом громадської акції нам здається загадковою. Чим відрізняється акція пам’яті Георгія Гонгадзе від, скажімо, акцій, які проводяться за фінансової підтримки фондів, котрі патронують наші державні або парламентські мужі? До речі, фонди ці фінансуються аж ніяк не так прозоро, як «Freedom House»).
Чому ми ставимо запитання тільки про них? А якщо дати відповідь на ваше запитання логічно, то вийде от яка картина. Одна річ, коли хтось проводить акції для створення собі publіcіty. Якщо ці дії суспільно значущі, тобто під час їх проведення йдеться про таке злободенне питання, як, скажімо, підвищення тарифів на електроенергію, то тоді цілком зрозуміло, що ЗМІ мають якнайбільше про це говорити. Або, приміром, у тому чи тому журналістському колективі наявна цензура, і ті працівники медіа, які вважають себе чесними і не бажають миритися з нею, організовують прес-конференцію і привселюдно заявляють про те, що факти цензурування є в їхньому виданні або телерадіокомпанії. Усе це й є той news, про який слід говорити...
А щодо матеріалів про темники, які поширили деякі ЗМІ вчора. Напевно, питання в тому, чому людина, яка оприлюднила темники, не зуміла переконати журналістів, що це може бути їм цікаво, що це інформаційний привід, який слід «роздувати»...
Лаврентій Малазонія:
— Темники — явище не нове. Просто досі вони мали дещо іншу форму. А те, що нині називають темниками, це вдосконаленіша, модернізована форма минулих «указівок». Темники — це не ноу-хау, створене в Україні. Люди шукали чорну кішку в темній кімнаті.
Вони її не знайшли, але знайшли продукт її життєдіяльності. Та назвали це «темником».
Вони існують і в Росії, і на Заході. Просто там головним редакторам не пишуть, що їм потрібно робити. Керівники західних мас-медіа, кокетуючи, кажуть, що залежні тільки від читача або що ЗМІ — це бізнес і не більше того. От саме бізнес і народжує внутрішні темники на Заході, але нічого дивного в цьому ніхто не бачить.
(Від «Телекритики»:
— Саме внутрішні темники. Але важко собі уявити західні медіа, яким регулярно надсилали б «побажання» від державної структури, якою є адміністрація Президента. Або навіть від структури партійної — якій тамтешнє медіа може, до речі, цілком прозоро симпатизувати. Інша річ, що на практиці, в окремих випадках — так, і там може бути що завгодно. Але чим відрізняється цензура ринкова від цензури державної? Лише одним: масштабом і монополізмом. Одна справа, коли «своїм» ЗМІ «наказує» їх власник — що теж не демократично, але, навіть за всієї концентрації власності в сьогоднішньому медіа-бізнесі Заходу, все-таки локально і обмежено, тобто у громадян є вибір і альтернативної інформації. А інша справа, коли в ролі цензора виступає державний чиновник (або тісно пов’язаний з державою функціонер якоїсь партії), котрий має найбезпосередніший і наймонопольніший вплив на абсолютну більшість національних і мережевих талеканалів країни. Відчуваєте різницю? А ще уявіть собі реакцію і самих західних медіа, і їх громадськості, коли б якісь темники, виявлені в них, було оприлюднено...)
...Я вважаю, що і в наших ЗМІ є право вибору, як і в будь-якої людини. Вони не перебувають у концтаборі, не танцюють на мінному полі. Вони можуть або додержуватися цих темників, або ні. Найвірогідніше в перспективі з’являться розумніші топ-менеджери, яким не треба буде надсилати темники. Ці люди розумітимуться не лише на телевізійних або газетних, а й на політичних технологіях. Такі темники обговорюватимуть у якомусь ресторанчику за пляшкою текіли або абсенту. Щось на кшталт лінивої розмови, де просто окреслюватимуть потрібні тенденції. Я бачив темник в руках у Томенка в парламенті 3 вересня. Але там не було жодних вихідних даних: хто автор, із якої структури вони вийшли. А подавати в суд на повітря напевно не з руки. Я взагалі сумніваюся, що їм ця думка в голову приходила. Вчора на радіо «Свобода» Микола Томенко обурювався, що в цих так званих темниках указано на «перенацілювання» з майбутньої великої вересневої революції в Україні на проблему кладовища Орлят у Львові. Насправді, пригадується, Томенко перенацілив істотніші проблеми ЗМІ на ці горезвісні темники. І опинився сам у фокусі. І це важливо для нього. Браво, Миколо! А в принципі, автори темників і Микола Томенко — різнояйцеві близнюки.
В’ячеслав Піховшек:
— Я не знаю про існування ніяких темників. І нічого на цю тему не хочу говорити.
Роман Скрипін:
— На цей момент я не стикався з так званими темниками. Я їх просто не бачив в руках редакторів. Сам не тримав, бо я вже не ведучий «Вікон. Опівночі» й навіть не отримував вказівок про щось розповісти докладніше, а щось проігнорувати...
Саме існування темників схоже на правду. І всім добре відомо, що навіть за їхньої «матеріальної», так би мовити, відсутності, телеканали напрочуд одностайно виконують «побажання» висвітлювати події стриманіше. Насправді це жахливо. Адже спотворюється, якщо не сказати радикальніше — гвалтується — саме поняття свободи слова. І навіть свободи думок. З другого боку — уявіть надходження темника до «Граней +». Або до «України молодої»... Телеканали (загальнонаціональні) — контрольованіші. Усі шість. Там, де потрібно, є контрольовані люди, які не камікадзе, щоб іти з темниками до суду чи то до прокуратури, чи скликати прес-конференцію. Усі якось призвичаїлися до системи балансуваня на межі дозволеного. Я так собі уявляю ситуацію. Хоча, наголошу, я не топ-менеджер або медіа-менеджер. Але загалом, тенденції, які нині простежуються у царині тележурналістики, мене особисто засмучують.
Олександр Дергачов:
— Я думаю, тут є дві обставини, кожної з яких достатньо. По-перше, безпосередньо це не може бути предметом для судового переслідування. Це справа суто політична, є роботою на межі чорного піару. Тому цим мали б займатись політичні сили. Справді, є питання, чому суспільство не зреагувало?
Реагувати, на мою думку, потрібно, скажімо, відповідному комітету Верховної Ради, певним політичним силам, які могли б зініціювати громадське розслідування з оприлюдненням результатів і можливими наслідками для тих, хто взяв на озброєння такі форми роботи. Цілком зрозуміло, чому медіа-менеджери не надають розголосу цій ситуації. Вони залежні, бо опинилися на своїх посадах не випадково. Це люди перевірені, які не раптом потрапили в таку ситуацію: вони йшли цими сходами і вже багато чого подібного робили, тому для них це не дуже дивно.
Нашим ЗМІ дуже важко вибирати: виконувати вказівки чи ні. Потрібно на когось спиратися, щоб хтось їх захищав. Сьогодні такої ситуації поки що немає. І це питання, дійсно, до певних політичних сил.
Підготували Тетяна АКІМОВА, Ольга ГАСЮК, «Телекритика».