2. Холодний Яр

На найбільшому скіфському городищі Холодного Яру, мов свічка посеред пралісу, ясніє Троїцька церква Мотронинського монастиря. Вся у квітах, опоряджена і доглянута дбайливими руками нинішньої настоятельки Мотрони та працелюбними сестрами-чорницями.

За переказами, пустинь виникла ще задовго до нашестя Батия. Київський воєвода Мирослав побудував тут неприступну фортецю, котра захищала південні рубежі давньоруської держави від печенігів. В одному з походів Мирослав трагічно загинув. Його дружина Мотрона заснувала у колишній фортеці чоловічий монастир і сама пішла у чорниці.

За часів Запорозької Січі до укріплених мурів монастиря добиралося багато втікачів з поневолених Польщею земель. Переступивши поріг святої обителі, колишні «холопи» ставали козаками або послушниками. При обителі діяв козацький шпиталь. Тут доживали віку старі, зранені у походах запорожці. Заснований як значний військово-релігійний, культурно-просвітницький осередок, Мотронинський монастир виконував цю роль аж до більшовицької навали. Досі у завалених підземних церквах і печерах, очевидно, зберігається багата монастирська бібліотека, сліди якої загубилися у тумані віків.

У першій половині ХVІІІ століття у відповідь на сваволю і національно-релігійний гніт Польщі у Холодному Яру почали формуватися гайдамацькі загони. Великий дзвін Мотронинського монастиря закликав усіх поневолених і принижених до боротьби з гнобителями. Холодний Яр на довгі десятиліття став головною базою повстанців. У численних підземеллях монастиря гайдамаки мали склади зброї і їжі. Повстання готувалося заздалегідь, за активної участі духовенства.

У 30-ті, 50-ті, наприкінці 60-х гайдамаки звільнили від шляхти значну територію Правобережної України. Однак Польща за допомогою російських військ у річках крові топила національні повстання. Гайдамаки відступали до «рідної домівки» — Холодного Яру, збирали нові сили, і знову лунали дзвони монастиря... «Гомоніла Україна, довго гомоніла, Довго-довго кров степами текла-червоніла...»

Протягом трьох десятиріч базувалися у Холодному Яру повстанські загони Гната Голого, Івана Жили, Семена Неживого, Йосипа Шелеста. Пік Коліївщини припав на 1768 рік, коли гайдамаків очолив колишній запорожець, послушник холодноярської обителі Максим Залізняк. До нього приєднався сотник реєстрових козаків Іван Гонта. Настоятелі Мотронинського монастиря на чолі з ігуменом Мелхіседеком благословили Гайдамацьку Січ, освятили її зброю і з молитвами провели на «справу святу».

І хоча цей виступ, також через зраду московських «братів», з особливою жорстокістю придушила Польща, дух вольниці вже ніколи не покидав Холодного Яру. Ще на півтора століття «яр страшний» залишався форпостом для тих, хто вважав для себе за честь загинути за віру і національну свободу, а не скніти в ярмі!

Через 225 років після Коліївщини Україна вклонилася своїм відважним синам. На батьківщині Максима Залізняка, у центрі села Медведівки, було урочисто відкрито погруддя народного героя. У Холодному Яру, де збиралися гайдамаки «на склик», постав гранітний тулумбас з викарбуваними гетьманськими клейнодами. На жаль, проект пам`ятника полум`яним ватажкам-побратимам Іванові Гонті та Максимові Залізняку, створений незабутнім Іваном Гончарем, досі не знайшов свого втілення у славній Умані...

Після відступу регулярної армії УНР за Збруч, у 20-ті роки минулого століття, на Україну посунула нова навала — комуно-більшовицьких загарбників. Саме такими перед українським селянином постали новоявлені заброди — чекісти, комісари — зі своєю «продразвйорсткою, ревкомами та ісполкомами». Ідеологія червоного терору, насильства і грабежів була не просто чужа. Вона була ворожа і ненависна кожному холодноярцю, у жилах котрого текла гаряча кров нащадка великого Хмеля і батька Залізняка. Їх діди-прадіди ніколи не гнули шию перед ворогом, не корились сваволі, навіть якщо за це потрібно було заплатити життям. Не збиралися поступатися ворогові і гайдамаки ХХ століття.

Навесні 1918 року заклично задзвонили дзвони Мотронинського монастиря. Історія повторилася. Козацько-гайдамацький Холодний Яр, струсивши порох з прадідівських шабель, озброївшись сталевими «гостинцями», привезеними додому з фронтів першої світової війни, вибухнув могутнім полум`ям повстання.

«Воля України — або смерть!» — ці викресані палким серцем і перенесені на прапор повстанців слова стали не гаслом, а змістом їхнього життя. Безпосередній учасник подій, осавул 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру Юрко Залізняк, а згодом письменник Юрій Горліс-Горський, у знаменитому своєму документальному романі «Холодний Яр» зазначив: «І большевиків, і денікінців там вітали однаково: кулями.

...Холодний Яр кров`ю і загравами спалених ворогом сіл вписав блискучі сторінки в історію визвольної боротьби. Холодний Яр дав десятки вогненних прикладів героїзму, якими не кожна нація може похвалитися...».

Ось чим холодноярці були незрівнянно сильніші за ворога. Вони були сильніші свідомістю загинути за «правду святу». Вони воювали на батьківській землі. Вони боронили своє село, свою Україну. Вони зі зброєю і з палаючим серцем відстоювали свою честь і козацьку гідність!

Влітку 1919 року у Холодному Яру та його близьких і далеких околицях діяли повстанські загони отаманів Василя Чучупака, Якова Водяного, Івана Полтавця-Остряниці, Залізняка, Гонти, Мамая, Ларіона Завгороднього...

Багато холодноярських отаманів брали собі за псевдонім прізвище козацького чи гайдамацького лицаря, зайвий раз підкреслюючи свою належність до когорти борців «за віру і правду». Втім не лише романтика козаччини, «Гайдамаки» Тараса Шевченка, котрі мали безперечний вплив на ватажків, керували їх вчинками і діями. Холодноярська організація взяла на озброєння козацький принцип формування війська. Кожне село мало свою сотню. Сотні складали полки. Збройними підрозділами були також коші і курені.

У книзі «Повернення отаманів Гайдамацького краю» письменник і пристрасний дослідник української Отаманії Роман Коваль написав: «Учасники повстансько-партизанської боротьби не тільки називали себе козаками, але й вели козацький спосіб життя, що грунтувався на давніх звичаях. ...Не дивно, що більшовицькі окупанти називали Холодноярську організацію «чем-то вроде петлюровской «Запорожской Сечи», тобто самі вбачали зв`язок поколінь борців за свободу рідного краю». Відданість холодноярських селян ідеї самостійності України захоплювала автора «Холодного Яру». «Тут, здається, сажня землі нема, не политого козацькою кров`ю, — писав Горліс-Горський. — І населення з козацьким духом, не помішане, самі українці: за Україну — очі видеруть».

Тож яким цинічним блюзнірством звучать висловлювання про «зв`язок повстанців з бандитизмом»... Ще великий Тарас відповів пекуче-гнівними «Гайдамаками» отим «овечим натурам»: 

«Брешеш, людоморе! 

За святую правду-волю 

Розбойник не стане... 

Не розіб`є живе серце 

За свою країну».

У січні 1920 року полк гайдамаків Холодного Яру викурив денікінців з Черкас. Та услід за «білими» до Богданового краю підступили «червоні». Між холодноярцями і більшовицькими ескадронами розпочалися збройні сутички, які переросли у жорстокі бої. На той час під командуванням головного отамана Холодноярської республіки Василя Чучупака сконсолідувалося кілька десятків повстанських загонів загальною кількістю 35—40 тисяч козаків. У руках отамана та штабу Холодноярської організації фактично зосередилася вся військова, адміністративна і судова влада цілого краю. Холодноярці підтримували постійний зв`язок з генеральним штабом збройних сил УНР, чекаючи наказу про початок всеукраїнського повстання, про прорив фронту і з`єднання Отаманії з регулярними частинами війська УНР...

Однак знекровлена, інтернована за межі України армія Симона Петлюри могла лише морально підтримувати повстанців.

Чотири роки, зрошуючись кров`ю, стиснуте зусібіч ворожими штиками, билося полум`яне серце Холодноярської республіки. Чотири довгих роки її звитяжці у тяжких боях, без перепочинку і прихистку, утримували останній збройний бастіон УНР. Незважаючи на очевидну приреченість найвідчайдушнішої, найзапеклішої боротьби...

Загинув у бою з ворогами 25-річний відважний отаман Василь Чучупак. Дивлячись у вічі смерті, він встиг крикнути своїм побратимам і «яру страшному»: «Готов нових борців, Холодний Яре!». Полягли його брати — Петро та Олекса Чучупаки. Більше 300 козаків та козачок з їх рідних Мельників поклали голови на олтар Батьківщини. Віддали життя «за волю України-неньки» її славні отамани-лицарі Пилип Хмара, Чорний Ворон, Трохим Голий, Ларіон Завгородній, Мефодій Голик-Залізняк, Денис Гупало...

«Холодноярців майже зовсім нема на еміграції, — писав Горліс-Горський. — Вони погинули в боротьбі, в льохах чека, в тундрах Півночі, не зганьбивши свого прапору, на якому написали: «Воля України — або смерть!»

28 жовтня 1995 року на місці останнього бою головного отамана Холодноярської республіки Василя Чучупака стараннями керівника історичного клубу «Холодний Яр» письменника Романа Коваля та його однодумців було поставлено пам`ятний знак. Відтоді 12 квітня, у день загибелі повіки молодого отамана, на його могилі відправляє панахиду отець Василій із Чигирина. Цього самого дня до Мельників приїжджає патріотична юнь з усієї України. Для неї отамани Гайдамацького краю — «войовничі, вибухові, відважні» — справжні герої незалежної України. Вони вміли ненавидіти ворога. Ще більше — саможертовно Україну любити.

У серпні 2002 року Холодний Яр знову розцвів синьо-жовтими і червоно-чорними прапорами. Вулицями холодноярської «столиці», чітко карбуючи крок («... як колись гайдамаки!» — перехрестилась з-за тину сторічна, мабуть, бабуся), маршем пройшли кілька сотень юнаків і дівчат.

То прибули на Чигиринщину майже з усіх областей України представники всеукраїнського патріотичного молодіжного об`єднання «Тризуб» імені Степана Бандери. Обмундирована молодь була однаково: у темно-зелені захисні однострої. І прапори, і вишкіл колон, і однострої підкреслювали урочистість свята, що розпочиналося...

«Тризуб» узяв участь у освяченні кам`яних козацьких хрестів на могилах Василя Чучупака та його бойових побратимів. А також у мітингу з нагоди відкриття меморіальної стели 300 загиблим холодноярцям. Хвилюючим і щирим видалося це пам`ятне дійство.

До Холодного Яру прибули жителі місцевих сіл і районів, козацтво, родичі полеглих отаманів. Зокрема, 87-річна дочка Петра Чучупака — Лідія Петрівна Чучупак-Завалишина, нащадки боровицького отамана Мамая-Щириці, київські студенти, Павло та Олесь Щириці, рідні цвітнянського отамана Пилипа Хмари. Після мітингу підхоплене сотнями голосів могутнє «Слава Україні!» — «Героям слава!» прокотилося над селом і полинуло у височінь Холодного Яру. Туди, де спочивають натруджені, чесні душі загиблих і замордованих звитяжців.

Чи почули палке народне вшанування лицарів визвольних змагань ті, хто керує нині «розбудовою» держави? Хто затишно почувається під синьо-жовтим прапором і тризубом в єврокабінеті? Гадаю, ні. Вони глухі до голосів загиблих і живих холодноярців. Бо в них «неоднозначне ставлення до селянських повстань 1918—1922 років»... Вони й досі тихцем сповідують брехливу пропаганду ГПУ і НКВД «о бандитских формированиях в Холодном Яре». «Фальшиві історики фальшиво написаної історії!»

Жоден з державних посадовців районного і обласного масштабу не тільки не посприяв тернопільським і київським творцям холодноярського меморіалу, а навіть не відгукнувся на запрошення історичного клубу «Холодний Яр» взяти участь у його відкритті!

«Вони й досі бояться Чучупаків — навіть мертвих», — пригадалися сумні слова 94-річної сестри загиблого за незалежність України козака-повстанця.

Та не будемо «радитись зі слабими про силу, зі сліпими — про світло, з розбійниками — про мир і злагоду. Запозичимо у гайдамаків ХХ століття духа і віри. Повчимося у них любити Україну». І ще раз повторимо, немов молитву, як повторювали вони  Тарасове:

...У сяйві юнацьких палких очей я бачила відблиски того вогню. Вогню національної гідності і гордості. Вони напишуть історію українського народу, «не виправдовуючись ні перед ким»!

«Хлопці з оселедцями ще заявлять світові про своє пришестя. І ми ще розкошуватимемо свою причетність до Великої України».

Цими словами «літературного отамана» Романа Коваля я й завершу розповідь про легендарний Холодний Яр.