Фактично в Україні уряд не є суб’єктом соціального партнерства повною мірою. Він не виступає самостійною стороною навіть у Генеральній угоді й в межах трипартійних відносин не несе відповідальності за виконання Генеральної угоди самостійно й виступає як співсторона власників. З огляду на те, що останнім часом найвпливовіші об’єднання роботодавців, що монополізували право репрезентувати сторону роботодавців у соціальному діалозі, очолюють провідні політики та державні службовці, участь у переговорному процесі пересічних, незаангажованих владою, об’єднань роботодавців дуже обмежена.

Відсутність конструктивної роботи сторони роботодавців зумовлено також недемократичними принципами їх представництва в Національній раді соціального партнерства.

Так, із 22 представників в НРСП від сторони роботодавців 15 представляють одне об’єднання роботодавців, і сторону «монопольно» очолюють два представники, співголова та його заступник — державний службовець та нардеп, цієї самої організації. А в Україні є кілька десятків таких об’єднань.

Дисбаланс інтересів

Сьогодні готовності та бажання влади до конструктивної співпраці з підприємницькою громадськістю на різних рівнях соціального діалогу не простежується.

Наслідком цього є дисбаланс між суспільними інтересами та інтересами влади під час соціального діалогу між урядом, профспілками та стороною роботодавців. Урядова сторона не ставиться до роботодавців як до рівноправного соціального партнера та не завжди виконує взяті на себе зобов’язання. Це призводить до порушення головної умови ефективного соціального діалогу та громадянського суспільства — рівноправності сторін.

Нормативно-правове, інституційне забезпечення діяльності організацій роботодавців базується на чотирьох основоположних нормативних актах: Конвенціях №87 та 98 Міжнародної організації праці, Законі України «Про об’єднання громадян» та на нещодавно прийнятому Законі України «Про організації роботодавців».

На жаль, Закон України «Про організації роботодавців» не тільки не сприяв самоорганізації підприємців як сторони соціального партнерства, а ще більш ускладнив ситуацію, звівши нанівець багаторічні надбання їх громадських об’єднань щодо участі в переговорному процесі.

«ГУ» вже торкався цієї теми (12 грудня 2001 року). Варто відзначити, що цьому закону з натяжкою відповідають лише Асоціація роботодавців торгівлі та комерційної сфери економіки України та Асоціація роботодавців Львівської області.

Не можна погодитися з відсутністю в статті 8 «Статус організацій роботодавців та їх об’єднань» положення про можливість місцевих та обласних об’єднань роботодавців брати участь в організації та діяльності вищих за статусом об’єднань організацій роботодавців, а також відсутність визначення статусу галузевих організацій роботодавців.

Положення п. 4 розділу Х «Прикінцеві положення» зазначеного закону України знову-таки грубо порушують статтю 36 Конституції України щодо рівності прав громадських організацій у стосунках з державою: забезпечують монопольне становище однієї громадської організації (Конфедерації роботодавців України), котра, як і всі інші об’єднання роботодавців (підприємців), утворені до прийняття цього закону України, чим не відповідає положенням частини 2 та 4 статті 4, а також статті 2 «Право роботодавців на свободу об’єднання» цього закону України, опосередковано спонукаючи всі без винятку діючі на момент його прийняття об’єднання роботодавців (підприємців), які беруть участь у переговорному процесі, увійти до складу Конфедерації.

МОП скаже своє слово

Звичайно, тепер можна кивати на Верховну Раду України, що прийняла цей закон, навіть на Президента України, який його підписав.

Це відомі методи лідерів протекціонізму в Україні.

Уже той факт, що Президент України звернувся до Конституційного Суду України з конституційним поданням на звернення Спілки орендарів і підприємців України не потребує коментарів з приводу конституційності зазначеного закону України.

Мабуть, ще скаже своє слово і Міжнародна організація праці при ООН, до якої звернулася з відповідною скаргою СОПУ.

Питання в іншому. Чому керівництво Секретаріату Конфедерації роботодавців України, виходячи з такої ситуації, проявляє кулуарні ініціативи з ліквідації самої Конфедерації, порушуючи норми її статуту, та намагання створення нової з тією самою назвою?

Чому б не організувати громадськість на опрацювання нової редакції Закону України «Про організації роботодавців»?

А кому не подобається «сусідство» Конфедерації, може з неї вийти.

Усе це негативно впливає на фактичну реалізацію мети організацій роботодавців.

Незважаючи на зусилля, що здійснюються Президентом України щодо зниження адміністративного й економічного тиску на суб’єкти малого та середнього підприємництва, чинник адміністративних перешкод в Україні залишається дуже значним, що, як відомо, веде економіку в тінь. Тож ліквідація демократичної Конфедерації лише послабить можливості сторони роботодавців, підприємців у протистоянні цьому, зросте також небезпека ситуацій, коли витрати  українських підприємців будуть набагато нижче, ніж передбачувані вигоди від економії на витратах ринкових трансакцій. У цьому випадку економічний агент, цільовою функцією якого є максимізація вигоди, найпевніше не створюватиме фірму, а намагатиметься дотримуватися неформальних правил і норм. Соціально-економічні наслідки такого рішення легко передбачити: подальша тінізація і криміналізація економіки, стрімке руйнування правосвідомості суспільства, криза легітимності влади тощо.

Державні органи часто підміняють ринкові механізми саморегулювання на безпосереднє державне втручання, мотивуючи це недосконалістю ринкових відносин у перехідний період. При цьому через недосконалість діалогу між владою та недержавним сектором і громадянами, через відсутність реальних механізмів зворотного зв’язку зростає ймовірність появи неефективних і часто непотрібних регуляторних актів. Це, в свою чергу, збільшує трансакційні витрати функціонування в легальному секторі економіки, створюючи передумови для переходу господарської діяльності в тінь, підриває авторитет влади, негативно позначається на інвестиційному кліматі в Україні.

Велика кількість непослідовних та нечітких регуляторних актів створює також підґрунтя для розвитку корупції в органах державного управління. Під час дотримання регуляторних та адміністративних норм підприємці часто змушені здійснювати неофіційні платежі або робити «добровільні» внески до муніципальних чи благодійних фондів. Серед найбільш «проблемних» сфер називають: митні процедури, дозволи та погодження, процедури, пов’язані з ліцензуванням, сертифікацією та реєстрацією.

Найбільша регуляторна перешкода — це нестабільність «правил гри». Нормативні і законодавчі зміни в Україні вносяться безсистемно, без попередніх консультацій та обговорень зі стороною роботодавців. Запровадження консультацій та громадської поінформованості під час внесення змін до нормативних актів поки що не знайшли відображення у створенні системи «зворотного зв’язку» між урядовими структурами та громадськістю в особі відповідальних організацій підприємців та роботодавців.

Крім того, виходячи з результатів соціологічного опитування, проведеного в рамках реалізації проекту технічного співробітництва МОП «Україна: сприяння дотриманню основних принципів та прав у світі праці» можна дійти висновку, що діяльність організацій роботодавців сьогодні має певним чином «корпоративістський» характер.

Добре це чи погано?

З одного боку, розв`язання економічних проблем своїх членів є базовою метою утворення організацій роботодавців. Проте, враховуючи той факт, що, за даними численних досліджень, членами організацій роботодавців є 5—9 відсотків підприємців та підприємств України, можна констатувати, що це не може реально вплинути на економічну ситуацію в державі й, відповідно, на зниження рівня трансакційних витрат загалом. Такий «корпоративізм» (зосередження уваги переважно на інформаційно-консультативному обслуговуванні своїх членів й недостатня увага та обізнаність в питаннях соціального діалогу) негативно позначається на консолідованості підприємницького середовища, його структуризації, й, відповідно, на «потужності» сторони роботодавців у соціальному діалозі з урядом та профспілками.

Сьогодні підприємці потребують не тільки «захисту». Стратегія «виживання» бізнесу, досягнення локальних успіхів у «холодній війні» з владою не в змозі кардинально змінити ситуацію, яка склалася. Нагальна потреба зростання рівня ділової активності національної економіки потребує іншої стратегії —стратегії «розвитку» чи «включення», що передбачає посилення реального впливу підприємництва на формування соціально-економічної політики уряду. Це можливо лише шляхом формування потужної, консолідованої сторони роботодавців у переговорному процесі з соціальними партнерами. Ситуація, яка склалася сьогодні в рамках соціального партнерства, передусім у взаємовідносинах між владою та стороною роботодавців та, безпосередньо, в стороні роботодавців, потребує кардинальних змін. Цілком очевидно, що реальна загроза ліквідації Конфедерації роботодавців України відкине переговорний процес на п`ять, а то й на десять років.

Вихід із цієї складної ситуації вбачаємо ось у чому:

1. Необхідно призупинити дію Закону України «Про організації роботодавців». Спілка орендарів і підприємців України вже звернулася з такою пропозицією до Верховної Ради України.

2. Створити робочу групу з опрацювання нової редакції Закону України «Про організації роботодавців» з представників усіх зацікавлених об’єднань та організацій підприємців і роботодавців.

Зрештою, ніхто не заважає утворювати нові угруповання роботодавців, не зазіхаючи на інтереси партнерів.

Віктор ХМІЛЬОВСЬКИЙ, заступник голови Координаційної ради Конфедерації роботодавців України, президент Спілки орендарів і підприємців України, заслужений економіст України.