Набридло дурити пам’ять

У нас негаразд із пам’яттю. А тут отакі слова... не із словника. З палкої душі поета. Де вони могли зродитися? У кого?

Давня знайома — Надія Дичка. «Голос України» вже відгукувався на її творчість. Нова збірка «Пора півоній» (Дрогобич, «Відродження», 2002) змушує думати і відповідати.

Нещодавно, уже за нових часів, з-за океану повернулися останні фотографії Івана Франка. Війна. У будинку казарма. Іван Якович доживає свої дні в госпіталі, серед поранених січових стрільців. Отака людина і отакий кінець?

Виходить, причував. Передбачав. Знав.

Нещодавно в Нагуєвичах потурбували прах Якова Франка, батька. В якого народу таке можливе? Хіба що в нашого.

У Гоголя, попри усе, що він зробив для України, лишилася гіркота з нерозуміння його устремлінь і звершень, із того, що тільки прийдешні покоління вчинять «примирение моей тени».

Указ Президента про відзначення 350-річчя Переяславської Ради здійняв цілу бурю у склянці води.

Ось як було: тоді відбудовували не тільки Хрещатик, а цілі поруйновані міста. Цеглу формували і випалювали де тільки могли, найчастіше по Західній Україні. На одному з таких заводів біля батарейного радіоприймача зібралися комсомольці-робітники. Почули щось про Хмельницького. Приймача вимкнули. Спалахнула суперечка: «Хто він, зрадник — не зрадник?!». А розсудити мав начальник, в якого за плечима було чотири класи і дві війни.

Так було.

І так є.

До 300-ліття вийшов роман «Переяславська Рада» Натана Рибака.

До 300-ліття у селі Зубра поставили бюст Богдана Хмельницького у квітнику. Удень поставили, а вночі переставили головою в землю...

І ось минуло п’ятдесят років. Великий час як про вік людини. Багато чого змінилося. Ось уже і Україна самостійна. До її першого Президента приїздить тележурналіст, естонець, провести інтерв’ю. І що ж? Все давнє... «Зрадник — не зрадник?!» У нас із пам’яттю не все гаразд, зате вже як щось причепиться...

«Я — Богдан» — роман Павла Загребельного.

П’єси. Вистави. Полотна живопису... уся ця белетризована історія тільки напустила туману. Ось звідки подавайте їм грамоту, за якою Росія возз’єдналася з Україною. Кого там тільки не приплели! І Шевеля, і Громико, і Леніна. І вийшло вічне — дезінформація.

Я уважно вчитувався в життя і діяння усіх наших гетьманів, обраних і наказних. Серед них найбільшу мою повагу і навіть подив зоставив Богдан Хмельницький. Хоробрий воїн. Знавець чужих мов. Історії. Талановитий організатор. Згадайте, як він прийшов на Запорожжя, яке підупадало, і підвів його з колін. Коло обрало його кошовим, просили буть Батьком. Але ж йому іще годилося вправити реєстрових козаків... Не тут говорити про усі його чесноти, не згадати однієї просто не маємо права. Він — прозорливець. Він передбачив, як українському народу вижити, зберігши свою душу живу. Попри все! Добре затямивши за літа боротьби, що ідилії в історії немає місця.

Тихо, нишкло Хмельницький звертався до царя Росії. А у того був клопіт, все ще могутня Варшава. І відповіді не було. Аж поки... ось як сказав Олексій Толстой: «У Алексея Михайловича нашлась сила, чтобы присоединить Украину!». І говоріть сьогодні, і пишіть, що хочете. Та вигляньте за вікно — Україна єсть, з її народом, культурою, мовою.

То ж як бути?

Святкувати, не святкувати?

Марна затія перерішати історичні події. Що було — пройшло. А ось що буде — залежить від нас. Що ж справді потрібно сьогодні? Трохи ума. Толерантності щодо наших великих... Розсіяний прах Хмельницького у кожному з нас, хочемо ми цього чи ні. Знаємо про таке чи ні. Тож, підійшовши до великої дати, ювілею, трохи замислившись, стишившись, відгукнувшись до своєї пам’яті, попросити, нарешті, примирення і його тіні. І віддати учту, хвалу за те, що він у нас був.

І лише у цьому разі не доведеться більше дурити пам’ять.