Невідомо, як склалися б долі 50 маленьких львів’ян, якби не подбало про них українсько-шведське подружжя Густафссонів.
Бу Йоран Густафссон — президент благодійного фонду «Допомога дітям». У Швеції він працював водієм автобуса. Одного разу побачив марево: горіла карта світу, залишилася незгорілою тільки частинка України — саме та, де розташований Львів. Це було у 80-х роках.
Тоді Бу Йоран про нашу країну нічого не знав. А нині живе у Львові. І його дружина — Владилена Густафссон — львів’янка. Вона допомагала Бу Йорану порозумітися із українцями під час його перших поїздок на початку 90-х років. А приїздив він до нас із гуманітарною допомогою.
Благодійницька діяльність шведів почалася зі створення кухні для бідних. Втілення цієї задумки в життя показало, що не тільки старі люди, а практично всі верстви населення потребують допомоги, особливо діти.
Кухня діє й нині. У кафе хлібзаводу годують 200 бідних. Харчуються люди різного віку, часто приходять сім’ями. Мета організації їдальні — не утримання нужденних до смерті, а підтримка людини у скрутний для неї період.
Фонд «Допомога Україні» відкрив і гуманітарний центр. «Гуманітарку» розподіляють між благодійними організаціями, а вони вже надають конкретну допомогу.
Але головне у житті Густафссонів — діти. Владилена розповіла, що вони створили для них таке місце, де дітлахи відчули турботу про себе.
Ідея народилася ще чотири роки тому. Шевченківська райдержадміністрація допомогла знайти приміщення під притулок, який доводили до кондиції майже два роки.
Дітей годують, одягають, перуть їм одяг, допомагають виконувати домашні завдання, водять до басейна, вони займаються на тренажерах, вчаться працювати за комп’ютером, музики.
Усі 50 дітей (від 7 до 15 років) потрапляють у центр допомоги із неблагополучних сімей: батьки у тюрмах, алкоголіки, наркомани. У домівках більшості нема ні газу, ні електрики. Пані Лада з болем розповіла, що до них приходила дівчинка, яка не знала, що таке чай.
Змінюючи дітей, у центрі прагнуть змінити й батьків. Але... Навіть на День матері прийшли тільки дві мами. Практично усі батьки не цікавляться дітьми. Вони примушують їх жебракувати, красти. Коли хтось із батьків їде за кордон на заробітки, дитина залишається напризволяще.
Спочатку новоприбулі були схожі на вовченят, але з часом вони почали усміхатися. «Найбільша для нас радість, — зазначає пані Ладі, — коли ми бачимо, як дитина, що прийшла злою, неконтрольованою, через місяць-другий починає нормально говорити, слухати».
Соціальні питання повинні вирішуватися на державному рівні. На батьківщині Бу Йорана Густафссона таких центрів допомоги дітям немає. Там є державні соціальні служби, які займаються дітьми із неблагополучних сімей. Громадські організації соціальні питання не вирішують. Якщо дитина потрапляє у кризову ситуацію, її направляють в інші сім’ї, де про неї піклуються якийсь час. Коли вона приходить до норми — повертають у сім’ю і починають працювати із батьками. У нас більше сподіваються на меценатів. На щастя, вони ще не перевелися.
Львів.
