Яворівське державне гірничо-хімічне підприємство (ДГХП) «Сірка» — рудимент старої системи планово збиткового господарювання. І водночас — випробувальний майданчик реконструкцій і реформ, які швидкими темпами змінюють обличчя району, стають каталізатором ринкових перетворень. Усе, що відбувалося і нині відбувається з підприємством і довкола нього, — взірець «супершокової» терапії. А результати зцілення? Про них розмірковує технічний директор «Сірки» Казимир ПреслІцький.
— Казимире Казимировичу, про «Сірку» за останні десять років діяльності підприємства говорили як про об’єкт екологічної загрози, котрий «то вирина, то потопа...». Скільки було тривожних повідомлень про карстові провалля, які з’явилися поряд із хатами людей, що проживають у зоні сірчаного кар’єру. Не раз голова Яворівської райдержадміністрації Степан Лукашик бив на сполох, коли «Львівобленерго» вимикало струм, а отже, припинялося відкачування води...
— Нині передбачене проектом затоплення сірчаного кар’єру є бажаним, перспективним. Хоча хто б міг подумати про це ще десять-дванадцять років тому, коли підприємство міцно трималося «на плаву», дарма що було планово збитковим. У середині 80-х підприємство забезпечувало 60 відсотків виробництва сірки для потреб Союзу. Ситуація різко змінилася на початку 90-х з появою нових технологій, які дали змогу очищати від сірководню великі поклади газу в Росії й Канаді. Технологія такої очистки — дорога, але її продуктом є високоліквідний газ. Росія — найбільший у світі виробник сірки — близько 6 мільйонів тонн на рік. А у нас залишилася невелика ділянка підземної виплавки сірки потужністю 300 тисяч тонн на рік.
Причини згортання виробництва об’єктивні: у 90-х роках світова ціна на сірку становила 100 доларів за тонну, а тепер — 8—12.
Водночас до рівня світових зросли ціни на енергоносії. Економічна криза збіглася із розвалом Радянського Союзу. Свого часу планові збитки нам та іншим гірничо-видобувним підприємствам відшкодовувала Москва. Україна не взяла на себе такої відповідальності. Довелося різко зменшити обсяги виробництва і скоротити кількість працюючих із десяти тисяч до двох. Усе це вдарило нас, як то кажуть, «кувалдою по голові». А 1993 року ситуація стала просто катастрофічною. Ми побачили, що немає на що утримувати водовідлив. Поклади сірки містяться саме в тому місці, де зливаються три річки — Шкло, Терешка, Гноїнець. Щоб видобувати сірку, свого часу поставили греблі, і насоси щороку перекачували близько 40 мільйонів кубометрів води. Все це «пожирало» електроенергію. Ми добилися через постанови Кабміну бюджетних коштів на утримання екологічної рівноваги, і отримували щороку 4—6 мільйонів гривень. Тоді постало інше запитання: доки «доїтимемо» бюджет? Життя вимагало інших рішень. Зробили проект рекультивації всієї нашої території, що передбачає евакуацію техніки з кар’єру, його ліквідацію, відновлення самфливної системи річок. Власне ці річки заповнять кар’єр і на його місці за кілька років утвориться озеро. Воно буде другим за величиною після Світязя.
— Однак водойма, навіть велетенська, то ще не озеро. Як промислова зона перетворюватиметься на рекреаційну?
— За три—чотири роки ми маємо виположити береги, щоб забезпечити доступ до озера. Збудуємо нове сміттєзвалище, бо нинішнє розташоване на борту кар’єру, як і цвинтар, який також треба перенести. Озеро стане в пригоді і для забезпечення питною водою навколишніх сіл України і Польщі. У чотирьох селах, де внаслідок діяльності кар’єру зникла з криниць питна вода, ми збудували водогін.
— Як вписується в цю програму спеціальна економічна зона «Яворів»? Чим стане в подальшому «згорнуте» сірчане виробництво?
— Ми працюємо над перетворенням «Сірки» на багатопрофільний виробничий комплекс. На нашій території уже діють вісім підприємств — суб’єктів спеціальної економічної зони. Через «Сірку» вони отримують електроенергію, газ, питну і технічну воду, інші послуги. Щойно почало працювати україно-польське підприємство «Зошит України» потужністю 30 мільйонів зошитів на рік. Утім, лише за тиждень випущено мільйон високоякісних зошитів різного виду і формату.
На базі ДГХП автономно діє підприємство «Добромиль». Воно виробляє мелену сірку, яку успішно реалізують на ринках України і Росії. Таку сірку використовують у шинній промисловості для вулканізації, а також у сільському господарстві для боротьби зі шкідниками.
— Тривалий час населення Яворівщини, зокрема тих сіл, що розташовані «на борту кар’єру», потерпало від карстових проблем.
— Коли ми збудували кар’єр, уся вода з нижніх горизонтів потекла туди. Коли кар’єр затоплять, підземні пустоти знову заповняться водою і верхні шари грунту дістануть підпору і вже не утворюватимуться провалля. Ми повернемо ту природну ситуацію, яка була до 1974 року. Через три-чотири роки настане різке зниження карстової активності. Рекультивація кар’єру сприятиме оздоровленню екологічної ситуації в багатьох аспектах.
— Отже, залишається «дрібничка»: кошти...
— Загалом проект закриття кар’єру коштує 80 мільйонів гривень — ми здешевили його до мінімуму. Якщо отримаємо за п`ять-шість наступних років 10—12 мільйонів, «чорні діри» вже буде закрито. Ми перестанемо тиснути на бюджет. Як бачите, ми не просимо багато, а зроблено вже чимало. На цей рік передбачено 1,9 мільйона гривень на відселення мешканців сіл, 1,5 мільйона — на закриття кар’єру. Кошти почали надходити.
Тепер постає інша проблема багатства-бідності. Виробництво ліквідоване, триває рекультивація, але залишається безліч основних засобів, які мають якусь вартість. Деякі з них підуть під воду, дещо ми вже демонтували. Отже, насправді їх немає, а на папері є. Оскільки вони на балансі підприємства, то щомісяця нараховуються амортизаційні відрахування. Так нагромаджуються наші збитки, бо ці основні засоби — ефемерне багатство. Чинне законодавство передбачає механізм списання за рахунок прибутків — не інакше. Найближчими роками ми маємо трансформуватися у прибуткове підприємство. Це можливо, якби воно не мало тягаря «на ногах», котрий тягне на дно. У нас, наприклад, є багато водосховищ, які можна перетворити на рибні ставки, зони відпочинку. Але залишкова вартість дамби на водосховищі — 3—4 мільйони гривень. Риба буде «золотою» навіть, якщо новий господар отримає водойму безплатно. Поставлена на баланс гребля потягне його на дно. Уже чотири роки ми намагаємося достукатися з цією проблемою до Верховної Ради та Кабінету Міністрів, але ніхто не хоче допомогти. Кажуть, орієнтуйтеся на чинне законодавство, а в ньому наш випадок не передбачений.
— Ви бачите якийсь вихід?
— Вихід — у законодавчій ініціативі, адже згадана проблема стосується не тільки нашого, а й інших гірничо-хімічних підприємств, які згортають свою діяльність. Ми добиваємося такої законодавчої ініціативи від народних депутатів, уряду. І тоді побачимо не лише світло, а й потяг у кінці тунелю...
Розмову вела Оксана ТЕЛЕНЧІ.
Яворів
Львівської області.
