Преса давно вже стала частиною глобалізації. У кожному більш-менш цивілізованому куточку світу в кіосках можна купити не лише місцеві газети, а й закордонні. Приміром, англійська «Таймс» чи французька «Монд» уже стали невід’ємною частиною споживчих інтересів у майже всіх частинах земної кулі. Крім України...
Чому наш читач позбавлений можливості купувати іноземну пресу вроздріб? З цим запитанням я звернулася спочатку до працівників «Союздруку». Там мені дали лаконічну відповідь: «Ми цим не займаємося». Там таки повідомили, що і попиту, мовляв, у нас на закордонні видання немає. Ще одна організація, яка, здавалося б, мала піклуватися про рівень поінформованості населення — Державний комітет інформації — теж виявилася вочевидь не готовою дати відповідь. У відділі періодичних видань порадили звернутися до щойно створеного відділу з модною назвою «євроінтеграція». Та новоспечені «євроінтегранти» вказали пальцем на... відділ періодичних видань. А запитання, хто цим зрештою відає, виявилося риторичним: як з’ясувалося, нині в Україні цим ніхто не опікується.
Можливо, з точки зору чиновників, такої проблеми просто немає: хай населення дізнається з випусків новин про те, що пише «Файненшл таймс». Звичайно, «найпросунутіші» верстви суспільства можуть проглянути газети в Інтернеті, та «глобальною павутиною» у нас поки що користуються менше трьох відсотків населення.
Крім очевидної чиновницької незацікавленості, є ще два дуже вагомі чинники, які заважають закордонній пресі потрапити до українських кіосків. По-перше, це мовний бар’єр: іноземними мовами володіє дуже обмежене коло вітчизняної читацької аудиторії. По-друге — ціна. Не слід забувати, що західноєвропейські газети та журнали живуть не за рахунок «дотацій» високопосадовців та підприємців. Редакції західної періодики більше нагадують підприємства, діяльність яких налаштована на здобуття прибутку. Тому коштують вони не менш як один євро. Масовому українському споживачеві така ціна не по кишені.
Однак передплачувати у нас закордонні видання все-таки можна. У Київській міській дирекції «Укрпошти» мені показали каталог видань країн далекого зарубіжжя. Такий, запевнили його співробітники, є в кожному відділенні «Укрпошти». У цьому каталозі зазначено всі провідні видання країн світу, однак ціни на них просто вражають: приміром, річна передплата «Файненшл таймс» коштує 7785,11 гривні, німецький «Фокус» лежатиме у вашій поштовій скриньці за 3196,68 гривні, а впливова «Вол стріт джорнал» коштуватиме на рік 5488,69 гривні. Можливо, тому основними передплатниками цих видань в Україні є переважно організації та бібліотеки.
Працівники «Укрпошти» показали мені ще один цікавий примірник — експортний каталог видань України. Прикметно, що українські видання за кордоном передплачує здебільшого населення, хоча ціна на українську пресу там теж досить висока: один номер рідного «Голосу України» закордонним передплатникам коштуватиме 19,73 гривні.
Однак для численних наших земляків за кордоном передплата української періодики — єдиний шанс отримати хоч якісь відомості про батьківщину. Адже на прилавках закордонних кіосків нашої преси теж немає. Хоча, приміром, російські «Известия» або «Аргументы и факты» можна придбати у будь-якому куточку Європи.
Отож, схоже, ні Україна про світ, ні світ про Україну, принаймні з преси, не дізнаються.
P. S. Чи потрібно реалізовувати закордонну пресу в Україні? З цим запитанням кореспондент «ГУ» звернулася до викладачів Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
Доцент кафедри міжнародної журналістики Тарас ПЕТРІВ: «Дуже прикро, що в нас не можна придбати іноземні періодичні видання. Наприклад, у сусідній Польщі їх купити дуже просто. Ще якихось років п’ять—сім тому в Києві були місця, де можна було побачити закордонні видання. А за часів Радянського Союзу без проблем продавали польську та угорську пресу. Особливо гостро ця проблема стосується країн-сусідів. У нас живе багато поляків, білорусів. Водночас немає навіть тижневиків з цих країн. Добре, що є Інтернет, проте не всі видання мають Інтернет-сайти. Як науковець можу заявити про мультикультурність сучасного європейця, і маленький українець не має відчувати себе десь на задвірках Європи. Розв’язанню цієї проблеми міг би посприяти і Держкомінформ. Адже головна мета — задовольнити споживчі інтереси, а нашій аудиторії здебільшого пропонують ерзац-інформацію. Прикро, коли про польські події український читач дізнається з третіх рук. Смішно, коли в Києві важко знайти такі газети, як «Файненшл таймс», «Нью-Йорк таймс» або «Вашингтон пост».
Професор кафедри історії української літератури та журналістики Анатолій ПОГРІБНИЙ: «У будь-якій європейській столиці, де я бував, — і в Берліні, і в Празі, і в Парижі, — однією з прикмет освіченості є наявність преси інших країн. Ідеться хоча б про кілька кіосків. До речі, навіть у брежнєвські часи кіоски зарубіжної преси були. Інша річ, що там продавали лише періодичні видання країн соцтабору».
