Сьогодні розпочинається офіційний візит в Україну президента Румунії Іона Ілієску. Візит планували давно, він мав відбутися ще в травні. Проте не склалося, а Бухаресту далі тягти вже немає куди. Бо незабаром у Празі відбудеться черговий саміт НАТО і Румунії, аби приєднатися до альянсу, слід терміново постати дружелюбною країною, що й на думці не має зазіхати на сусідські території. Власне, саме цей, призначений для альянсу, «піар» і є метою приїзду глави румунської держави.

Декларація в обмін на квиток до НАТО

То що, логічно було б запитати, будуть, врешті-решт, укладені угоди про режим держкордону та про розмежування континентального шельфу і виключних економічних зон у Чорному морі й реалізовані таким чином положення підписаного ще 1997 року україно-румунського Договору про відносини добросусідства і співробітництва? Ні, не будуть. Про це заявив Міністр закордонних справ України Анатолій Зленко. Водночас він висловив думку, що президенти двох країн мають дати «політичний сигнал» підписанню документів найближчим часом. «Для української сторони принциповим моментом є політичне підтвердження саме президентом Ілієску тих міжнародно-правових зобов’язань, що їх Румунія взяла, підписавши 1997 року базовий політичний договір та обмінний лист між міністрами закордонних справ, — зазначив «ГУ» в неофіційній розмові один з високопоставлених українських дипломатів. — Нам потрібна чітка політична декларація, що команда Ілієску виконуватиме укладений його попередником договір саме в тому розумінні, в якому він був підписаний. Нині відповідна робота гальмується. Румунські дипломати справді намагаються тут викрутити «не туди». Тому ми хочемо отримати політичну декларацію із запевненнями: саме та лінія держкордону, про яку йдеться в україно-румунському політичному договорі, є чинною. Це мусить розблокувати і переговори з розмежування континентального шельфу у Чорному морі».

Отож результатом візиту Іона Ілієску стане якась політична декларація. Звісно, з неї випливатиме, що Бухарест не має жодних територіальних претензій, натомість за пазухою в нього — найщиріші бажання якнайшвидше завершити роботу над згаданими документами. Мабуть, будуть у декларації зворушливі слова про добросусідство і таке інше. Київ зробить вигляд, що довіряє палким румунським запевненням, а Бухарест візьме того декларативного папера й щодуху помчить з ним до НАТО: ось, мовляв, докази нашого добросусідства і взаємодовіри! Нікого ніщо не насторожує?

Оптимізм-97. Сумно

«Від сьогодні наші країни вступили в нову еру — відносин добросусідства і партнерства, заснованих на взаємній довірі, підтримці й розумінні інтересів один одного», — заявив 2 червня 1997 року в Бухаресті Президент України Леонід Кучма. Того дня там відбулося підписання багатостраждального «великого» договору. Цілком природним є тодішній оптимізм Президента: і справді здавалося, що час взаємних звинувачень, підозр, дипломатичних війн таки минув. Бо ж ось він, міждержавний документ, де чорним по білому записано: дві країни підтвердили «як непорушний існуючий між ними кордон і тому утримуватимуться тепер і в майбутньому від будь-яких зазіхань на цей кордон, а також від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на загарбання й узурпацію частини чи всієї території іншої Договірної Сторони»! До того ж в іншому, міжурядовому, документі — обмінному листі між міністрами закордонних справ — було зафіксовано, що острів Зміїний належить Україні і що «уряд України і уряд Румунії укладуть не пізніш ніж за два роки після набуття чинності Договором про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією Договір про режим державного кордону між обома державами на основі принципу правонаступництва держав щодо кордонів, згідно з яким проголошення незалежності України не змінює існуючий між Україною і Румунією державний кордон, як його визначено й описано в Договорі 1961 року про режим радянсько-румунського державного кордону і відповідних документах демаркації, чинних за станом на 16 липня 1990 року — дату прийняття Декларації про державний суверенітет України». Справді, ну хіба можна дорікати Президенту України за його тодішній оптимізм?! Все ж було так просто, зрозуміло й безхмарно.

Чому занижено планку?

Однак минуло майже понад п’ять років. Тодішнє висловлювання нашого Президента може викликати хіба що сумну саркастичну посмішку. Історія повторюється. Проведено численні раунди переговорів, які не дали жодного результату. Проте дали українській стороні всі підстави для ствердження в своїх підозрах: справжньою метою Бухареста є не реалізація положень базового політичного договору і обмінного листа міністрів до нього, а саме перегляд існуючого держкордону. На це вказує і позиція Бухареста щодо острова Зміїний, континентального шельфу в Чорному морі, а також щодо лінії держкордону по Дунаю.

А тому, все ж таки, не зовсім зрозуміло: навіщо ця гіпотетична політична декларація Україні? Чому наші дипломати не змогли «видоїти» з румунської сторони потрібні нам угоди і тепер знову вдовольняються політичними обіцянками? Яка різниця, хто з румунських президентів розписався під документами 1997 року? Їх підписала Румунія, вона й має виконувати угоди без жодних підтверджень-перепідтверджень. Це Румунія, а не Україна хоче в листопаді в НАТО. І надто очевидно, що саме лише бажання вскочити в натовський поїзд на зупинці «Прага» є тим олтарем, на який Бухарест кладе свої нові обіцянки. Зауважмо: в червні 1997 року, за півтора місяця до мадридського саміту НАТО, Румунія поклала на цей олтар значно більше — базову політичну угоду, в якій було підтверджено існуючу лінію держкордону. Чому ж так занижено планку цього разу — всього-на-всього політична декларація?

Ми, як завжди, навряд чи дочекаємося зрозумілих відповідей. Чи їде глава Румунії з оливковою гілкою миру, чи справді везе граблі, на які обов’язково наступлять українські дипломати, стане зрозуміло дещо пізніше. Окрім усього іншого, не варто забувати: саме попереднє президентство Іона Ілієску було позначено антиукраїнською істерією й шаленою тугою за «румунськими територіями» в Україні. Саме його тодішній міністр закордонних справ Теодор Мелешкану скаржився румунському парламенту, що українська влада відмовляється, бачте, повернути згадані території. Було б, звичайно, добре, аби нинішня довіра Києва до Бухареста не виявилася банальною дитячою наївністю. Бо скільки ж уже можна?!