Манія величності чи моральне падіння?

А що можна сказати про злиденне життя медпрацівників? Заробітна платня медиків нині є чи не найнижчою, якщо говорити про зарплату у бюджетній сфері в цілому. Якщо порахувати річну зарплату лікаря та кількість хворих, котрих він лікує, то виходить страшна цифра: лікар отримує всього 30—40 копійок за одного хворого. Але такі гроші не завжди можуть забезпечити потребу навіть у відвіданні людиною одного з відомих громадських місць!

Верховна Рада з розумінням поставилася до злиденної оплати праці медпрацівників і 11 липня 2002 року прийняла постанову «Про невідкладні заходи щодо поліпшення стану справ у системі охорони здоров’я України», яка спрямована на поліпшення зазначеної ситуації і хоч якоюсь мірою покликана допомогти медикам вижити у нинішніх складних економічних реаліях.

За моїм переконанням, положення цієї постанови про підвищення заробітної плати медикам на 25% з 1 серпня 2002 р. повинні виконуватися без обговорень. Адже знаходяться в уряду гроші для підвищення зарплати освітянам, податківцям тощо. І працюють вони не більше, ніж медики, та й зарплата у них і сьогодні вища.

Я вважаю, що питання про зарплату та соціальне забезпечення всіх працівників бюджетної сфери — це предмет окремого детального обговорення. Люди мають знати, за що працюють і за що їм платять.

Але зараз про оцінку роботи Кабінету Міністрів.

Парламент відмовився визнати незадовільною роботу Кабінету Міністрів з виконання бюджету на 2001 рік у цілому, а отже, і у сфері охорони здоров’я зокрема. За визнання роботи Кабінету Міністрів незадовільною проголосувало 216 народних депутатів. Тобто рішення не пройшло, тому що забракло 10 голосів.

Це, безумовно, тішить уряд, додаючи йому впевненості. Але варто подивитися глибше: не на процес голосування як такий, а на кількість народних депутатів (216), котрі поставили «двійку» роботі не просто високопоставлених чиновників, а державних мужів з вищою освітою, більшість яких є кандидатами, докторами наук. Є серед них і члени Національної, галузевих академій наук або претенденти на членство в цих академіях. І багато з них хочуть добитися присвоєння цих високих і зобов’язуючих перед суспільством звань, поки вони обіймають владні посади, вершать долю держави, долю людей.

Саме на цій проблемі я й хотів би зупинитися окремо.

Відомо, що більшість здібних випускників вузів, будучи впевненими у своїх професійних силах та можливостях, завжди йшли передусім на наукову або на практичну роботу. А ті, які менше уваги приділяли навчанню, оволодінню професійними навичками, здебільшого займалися громадською роботою і ставали головними чи лікарями, чи інженерами, або займали інші керівні посади. Часто це не означає, що вони були менш здібними, просто в них був брак часу займатися навчанням або науковою роботою.

Простежимо типові біографії більшості наших державних чиновників. Як правило, після закінчення вузу вони працювали на комсомольській або партійній роботі, керівниками державних установ, або в молодому віці ставали головними інженерами, начальниками цехів тощо. Що ж зробиш, талант — він і є талант. Хоча я не пам’ятаю жодного хірурга, який би у 20 з невеликим років від роду став завідувачем відділення — бачте, тут ще й досвід потрібно мати. Бо часто доводиться розв’язувати питання про врятування життя людини.

Отже, схильність керувати, а потім і реально керувати, вирішувати долю людини, держави пробуджується дуже рано, і не завжди поєднується із прагненням та бажанням набратися відповідного професійного досвіду.

Безумовно, є невелика частина державних керівників, котрі прийшли до влади, попередньо набувши досвіду практичної роботи, або з наукових закладів. І їх діяльність, без сумніву, є виваженішою. Є й такі, які, розчарувавшись у своїх здібностях керівника, повертаються до попередньої практичної чи наукової роботи.

Але я не про це.

Хочу повернутися до тих 216 голосів народних депутатів, які оцінили роботу Кабінету Міністрів незадовільно — виставили «двійку». Як могло статися так, що поважним та високоосвіченим людям, котрі цілком віддалися проблемам державної служби, влади і в такий складний у політичному та економічному аспекті період життя країни ще мають вільний час для того, щоб займатися наукою, успішно захищаючи кандидатські та докторські дисертації, поставлена «двійка» за їх роботу?

Науково-практичною роботою я займаюся понад 30 років. Маю хірургічний стаж 33 роки. Знаю, скільки часу, сил та енергії вимагає наукова робота, виконання та захист кандидатської, докторської дисертації, навіть підготовка грунтовної статті в журналі. На цей час, зазвичай, більшість науковців відмовляються не лише від відпусток, а й від вихідних, нормального сну, відпочинку тощо.

То що ж ми маємо? Маємо зрощування влади з наукою. Нині чи не усі, хто обіймає відповідальні державні пости, маючи адміністративний вплив, дуже легко стають кандидатами та докторами наук. До того ж часто здобувають наукові звання одне за одним, протягом року-двох. Хоча під час планування кандидатської дисертації визначається термін для її підготовки до трьох років, а для докторської — до п’яти років. Захист дисертацій чиновників у багатьох випадках проходить за сукупністю праць або за монографіями.

Чи знають вони, шановні псевдовчені, що таке написати монографію або серйозну статтю в авторитетний журнал?

У своїй публікації в  «Дзеркалі тижня» професор Василь Яцков («ДТ», №13 (388), 6—12 квітня 2002 р.) наголошує, що кількісне зростання «учених» при владі відіграло і продовжує відігравати негативну роль у розвитку суспільства, а справжня наука перетворилася на служницю владних структур і здійснюваної ними політики.

Я не хочу перераховувати усіх, хто, перебуваючи при владі, «здобув» науковий ступінь. ВАК, зазвичай, не тільки визнає, а й позитивно оцінює ці «труди». Рідко хто має сміливість відверто оцінити їх уголос. Хоча поміж собою, як кажуть, у кулуарах або за кулісами, в усіх думка і оцінка цих «трудів» одна — негативна.

Сьогодні всі, хто має владу чи гроші, можуть стати вченими. На стовпах біля інститутів повно об’яв: курсові, дипломні, наукові роботи... От і маємо ми велику кількість учених, астрономічну кількість наукових праць, котрі нікому не потрібні.

Отож відстаємо від того цивілізованого світу, до якого прагнемо, перш за все морально.

Здобувши науковий ступінь, учені мужі від влади дуже скоро стають професорами, академіками, не створивши наукової школи.

Що це — манія величності, про що писав професор І. Трахтенберг, чи це — моральне падіння?

Думаю, що друге, а потім перше. Ці два поняття в нашому суспільстві міцно зрослися.

Раніше вчене звання професора, не кажучи про звання академіка, було рідкісним та почесним, свідчило, що людина внесла певний вклад у розвиток науки. Сьогодні воно, на жаль, девальвоване.

На мою думку, кожен має займатися своєю справою. Вчений — наукою, державний службовець — державною службою, і кожен має віддаватися своїй справі цілком.

Законодавство дає змогу займатися чиновникам педагогічною та науковою роботою у вільний від роботи час.

Так невже, шановні державні мужі, у вас так багато вільного часу, що ви можете ще й дисертації писати? То як же ви займаєтеся основною роботою? Чи не у цьому одна з основних причин занедбаності нашої країни, її бідності та відсталості?

Гадаю, що це саме так. Адже недарма 216 народних депутатів оцінили вашу роботу на «двійку»!

А де ж ВАК? Він оцінює вашу роботу на «п’ятірку». То може, вам варто залишити державну службу і піти в науку і там уже заробити «двійку», бо вчені ради та ВАК уже не залежатимуть від вас?

Тільки тоді може бути хорошою будь-яка наукова робота, коли вона справді має реальну наукову та практичну цінність. У ній обов’язково повинна бути Наука.

Наука ж не обмежується однією Україною або окремим її регіоном. Але це вже прерогатива ВАК та профільних учених рад.

Переконаний: для забезпечення ефективної роботи влади треба зосередити зусилля здібних владних мужів на основній роботі і на час заняття ними керівних посад заборонити захист дисертацій (як це, до речі, було в СРСР).

Отже, назріла необхідність прийняття закону, котрий має захистити вітчизняну науку від дискредитації і в Україні, і за кордоном, захистити її від корупції та владного впливу, закону, який сприятиме цілеспрямованості та зібраності думок, раціональному використанню посадовими особами органів державної влади свого робочого часу для виконання своїх службових обов’язків і служіння народу саме на тому робочому місці, де вони отримують чималу, за українськими мірками, заробітну плату, яка платиться їм з кишені тих, хто платить податки.