Кілька пересторог для тих, хто хоче мати зиск із живності
Полтавському селянину нині одні непереливки: готівки не бачать роками, збіжжя, яке два останні сезони родить щедро, в реформованих господарствах відпускають під час розрахунків за паї по 450—500 грн. за тонну, тоді як біржова ціна на пшеницю 3-го класу не перевищує 390 грн., отож діватися із ним нікуди. Хоч і не раді, та беруть, бо сподіваються вигодувати на зерні живність, і сподіваються, що м’ясо продати буде легше, ніж хліб. Проте думка, що м’ясо завжди в ціні, нині проходить ретельне тестування. Буквально за останній місяць ціни на центральному ринку обласного центру такі: сало — 6—7 грн. за 1 кг., м’ясо — 10 —13, що на 10 гривень менше, ніж за червень—липень. Радіє покупець, чухає потилицю продавець, бо якщо першому — чим дешевше тим краще, то для селянина, з урахуванням затрат і праці, якої він зазвичай не жаліє і ще не навчився цінувати, задешево. Це ж хоч би вартість м’ясопродуктів у магазинах знизилася, так ні —ковбаси «кусаються». Але здати худобину за безцінь заїжджим заготовачам, котрі самі у двір їдуть і з рук виривають, теж невигідно. Зерно згодував і на м’ясі втратив. Хіба поїхати самому на базар. Спродатись...
І хто його там чекає
А ніхто. Для торгівлі спочатку треба пройти в лікарні санітарний мінімум. А це — флюорографія і різні аналізи. Усі платні. На основі цього видається санітарна книжка на торгівлю продуктами харчування. Крім того, треба мати довідки із сільради і встановленого зразка від місцевого ветлікаря. Все це займає не один день: у підсумку одних прямих витрат більш як 70 грн., а роз’їзди, втрачений робочий час. Зрештою, дядько таки зважується і, гукнувши кума, колють кабанчика, а в суботу ранесенько — на базар. Торжище зустрічає довжелезною чергою до ветлабораторії. Зважили м’ясо —більше центнера. Перевезли на вказане місце, взяли ваги, гирі, тарілки, миски, фартухи та інше причандалля. І за все — плати. Рубають хлопці тушу. Ще й не торгував, а знову півсотні викинув. Понасходилося й покупців — люд різний: один купляє не торгуючись, а більше все прицінюються, аби взяти дешевше. Чимало й таких, хто норовить поцупити шмат м’яса, та й за рубачем треба наглядати — також не проти поживитися чужим. Отак увесь день голова обертом, а зиск який? Із очікуваної суми «базар» з’їв щонайменше четвертину. Власне, якщо розібратися, то треба було без зайвого клопоту здати кабана перекупникам — гроші ті самі. До речі, й ринкові посадовці підтверджують побоювання селянина самому ставати за прилавок: новачків тут не люблять і вчать їх винятково гривнею. До того ж за якихось кілька останніх років у м’ясних (і не лише) рядах склався новий тип продавця — оптовик-реалізатор, який вже добре набив руку в своїй новій професії і, зрозуміло, не дуже радий конкурентам.
«Уставляють» ринку клепку
Однак місцева влада ініціювала і прагне упорядкувати формування цін на м’ясопродукти у ринковій торгівлі. Підхід, по суті, простий: чим більше різних категорій виробників братимуть участь у реалізації продукції, тим нижчою має стати її відпускна ціна. Тобто насиченість товаром, плюс конкуренція між реалізаторами неодмінно позначаться й на ринковій політиці. У відповідності з цим вийшло розпорядження голови облдержадміністрації, яким зорганізувались усі зацікавлені (й не тільки) суб’єкти, а «полігоном» обрано центральний ринок Полтави, підпорядкований облспоживспілці.
Перше враження: зовні на базарі порядку побільшало. Ряд місць у м’ясному відділі відведено продавцям з агрофірм, фермерам, одноосібникам. Окремо — прилавки торгово-закупівельного підприємства облспоживспілки. Про все сповіщають таблички та вивіски. Продавці «засвічені» бейджиками. За зовнішніми ознаками —процес пішов.
Директор управління ринків облспоживспілки Юрій Балковий знайомить із графіками завезення м’ясопродукції з господарств різних районів. Це — аби на перших порах не пустували «селянські» місця, та й господарства мають звикати до гарантованої їм ролі продавців. Адміністрація ринку, зустрівшись із приватниками, обговорила граничний рівень цін на м’ясо. Облспоживспілка свою межу встановила в 15%. Порядок на ринку взялася забезпечувати Полтавська козача сотня...
Базар, він і в Африці базар
Професійних продавців видно здалеку: в них і товар викладено, хоч залюбуйся, і підхід до кожного покупця індивідуальний — умовлять будь-кого, хоча свого теж не упустять. Новачки, або ті, кого прислали торгувати на виконання розпорядження, почуваються непевно. Та й товар у них, зазвичай, підготовлений абияк: то сало перепалене, то свиняча голова закіптюжена, то кістки з м’ясом посічені...
Воно не дуже й дивно, бо торгівля для них справа епізодична, на базарі вони випадково або з наряду. Тому треба ще й подумати, а чи варто було увесь тин городити? Як і сподіватись, що вже завтра селяни окупують базар з домашньою птицею й худобою. Для більшості з них це пов’язане з чималими клопотами. Крім того, не всі й не кожен день ріжуть живність на продаж, а коли ще й ціни так скачуть, то хто буде тим м’ясом і займатися! Вже бодай побіжного підрахунку достатньо, аби переконатися, що за наявної цінової політики утримування двох-трьох свиней в господарстві збиткове. Бо одне десятикілограмове поросятко, куплене на приріст, «тягне» щонайменше дві сотні гривень; за рік воно «з’їсть» на тисячу гривень комбікормів, а ще щеплення, догляд. Та коли б існувала врегульована система заготівель, приміром, ще не зовсім забутих заготівельних контор у споживчій кооперації: з обов’язковими і вчасними розрахунками, різноманітними заохоченнями. Коли вдома можна було продати вигодований «живий товар» представникові поважної чи принаймі легітимної фірми, а не комусь, на кшталт «Роги та ратиці». Нині селяни вже мають гіркий новітній досвід «піднесення» молочної галузі. Заклик — «Корову, дві, три і більше — в кожен двір» був підтриманий не з патріотизму, а від безвиході, бо за молоко можна було виручити бодай якусь «живу» копійчину. Попервах ціна на нього була хоч на рівні мінералки, проте з нинішньої весни молоко настільки знецінилося, що корів-годувальниць стали пускати під ніж. І річ тут зовсім не в перевиробництві, бо не кожен із нас має щодня на столі масло, вершки, сири (переробники своєю вигодою так і не поступились), а найперше у відсутності чіткої державної політики відродження галузі. Хоча і є під боком безмежні ринки збуту, приміром, тієї Росії, де наша вітчизняна продукція завжди цінувалася і її смак там ще пам’ятають.
Утім, йдеться за внутрішній ринок. М’ясний. Персоніфікований. Тобто базар. Якось непомітно з нього випали колективні сільгосппідприємства, хоча саме їх можливості впливу на цінову політику значно більші, ніж у дядьків, і худоби в них теж більше, і перспективи для розвитку є. Зрештою, худоби там забивається чимало, але куди її дівають? Тим же перекупникам, як не полтавським, то заїжджим. Та «керує» всім процесом не загал, а верхівка, до того ж безконтрольно, то їй і зиск увесь іде, а селянин залишається з «носом». Хоча ще свіжі спогади про кілька десятків колгоспних магазинів, які діяли на тому таки полтавському ринку і в них було все: м’ясо, крупи, олія, мед, овочі... за помірними цінами. Де вони поділися і кому це було вигідно? Тому так неохоче реформовані КСП повертаються на базар зі своєю продукцією, навіть адміністративним кийком не заженеш. Хоча той же власник — облспоживспілка, не лише готова, а вже поступилася частиною своєї території, що більш як дивно, виходячи з ринкових таки стосунків, де конкурент конкурентові ніколи не стане другом, товаришем і братом...
Та з погляду покупця. Йому давай м’яса побільше і різного. І якомога дешевшого. Таке життя.
Полтавська область.
