Маловідоме про відомих

Це казав сам про себе... Володимир Петрович Філатов. Так-так, офтальмолог зі світовим ім’ям, чиї наукові розробки і практичні методи й подосі широко застосовуються не лише в нас у країні, а й далеко за її межами. І який залишив, з’ясовується, не тільки чудових учнів, які гідно продовжують філатовську справу, а й десь із... тисячу художніх полотен.

Уперше мені випало деякі з них побачити торік навесні, коли завітав до Одеського науково-дослідного інституту очних хвороб і тканинної терапії імені академіка В. Філатова в суто особистій справі — захворіли очі, «сідав» зір. Вештаючись інститутом в очікуванні прийому лікаря, заблукав на виставку картин, влаштовану в музейно-виставковому комплексі НДІ. 40 з лишком полотен, що були на оглядинах, так приворожили, що геть забув про отой прийом і безнадійно пропустив свою чергу...

Кажуть: талановита людина талановита в усьому. До цього випадало читати вірші В. Філатова. Вони нерідко дивували глибиною філософських роздумів, несподіваними образами, оригінальною римою. А тепер ось не міг відірвати погляду від його пейзажів. З першого погляду дещо похмурих, скупих на світло, але, коли краще пригледітися, настільки вражаючих, що можеш простояти перед одним і десять хвилин, і двадцять... Дивитимешся на «Багряну осінь» чи «Сутінки», «Березовий гай» чи «Надвечір’я у лісі» і, просякнутий настроєм автора до глибини душі, думатимеш про щось своє, ніби й не пов’язане з отим пейзажем... Може, саме в цьому й сила митця, якщо він зумів на тебе отак вплинути?

Згодом Наталя Борисівна Коваленко, директор музею, розповідала, як непросто було підготувати оту виставку, бо загалом Володимир Петрович написав, за приблизними підрахунками, близько тисячі полотен, та майже всі роздарував чи то сам, чи то його дружина Варвара Василівна. Є вони у приватних колекціях у нас у країні й за кордоном, у різних музеях, є по квартирах учнів Володимира Петровича... Пам’ять про славнозвісного академіка-офтальмолога живе і в його художній спадщині.

Люди старшого покоління пам’ятають, напевне, як в одній зі своїх естрадних мініатюр Аркадій Райкін блискуче пародіював вульгарного балакуна-конферансьє, котрий усе життя повторював зі сцени чужі доволі сумнівні дотепи. Так-от, укладач відомої «Одесики» (своєрідної енциклопедії про Одесу та одеситів) Володимир Гридін вважає, що тему тієї мініатюри артистові підказали саме в Одесі. А було все начебто так. Аркадій Райкін, завітавши до Одеси, давав концерт у Зеленому театрі в парку імені Т. Г. Шевченка. Темпераментні одесити, які вміють поцінувати гостре слівце й незаяложений дотеп, зустрічали його так гаряче, що після завершення концерту постала реальна загроза опинитися в «облозі» в тому театрі не на одну годину. І тоді Райкін вдався до хитрощів: пірнув за куліси, одягнув плаща, насунув на очі капелюха, згорбився, змінив вираз обличчя — та й попростував собі до виходу, не викликаючи ні в кого жодної цікавості.

Те саме спробував повторити наступного дня. Та раптом дорогу йому заступив меткий одеський хлопчак, виголосивши докірливо: «Товаришу Райкін, хохма вдруге — вже не хохма!». Це неабияк розвеселило артиста. Потім він не раз розповідав про отой казус друзям. А згодом і в популярній сатиричній мініатюрі його втілив.

Хтось, прочитавши цього заголовка, певно, подумає: не про легендарну ж актрису театру й кіно мова, мабуть, про її тезку. І — помилиться. Бо йдеться саме про «найгарнішу актрису світу» (визначення не автора, а парижан під час проведення у столиці Франції Тижня радянського кіно, хоча автор цілком поділяє таку думку). Та як же Еліна Бистрицька могла визволяти Одесу, коли і від кого? Ні, це не якась метафора: щодо «коли?» — то у 1944-му, а щодо «від кого?» — то, з огляду на дату, цілком зрозуміло, що від німецько-фашистських загарбників. Та вона ж, мабуть, була тоді ще зовсім малим дівчам? Ну, про вік жінок, як відомо, публічно не говорять. Скажемо лиш: коли почалася війна, Еліна справді була підлітком. Але... пішла воювати.

Щоправда, сталося те дещо незвично. Киянина Авраама Петровича Бистрицького, талановитого і досвідченого лікаря, мобілізували на фронт, аби рятував у госпіталі життя радянських воїнів. А він, ніби передчуваючи страшну трагедію Бабиного Яру, де закінчився життєвий шлях тих близьких родичів Бистрицьких, які залишилися в незабаром окупованому ворогом Києві, узяв з собою не тільки дружину, яка стала фронтовим кухарем, а й двох дочок — Еліну і Софію. І якщо остання, ще зовсім мала, була просто при батькові-матері, то підліток Еліна стала спочатку санітаркою, а потім — медсестрою. І пройшла дорогами війни, як то кажуть, від дзвоника до дзвоника, нарівні з дорослими. Скільки крові, мук і смертей набачилася! Скільком поверненням до життя пораділа! Забувала про все — сон, їжу, відпочинок, аби тільки вчасно відгукнутися на чийсь біль, утамувати його ніжним дотиком дівочої руки. З військовиками, які навесні 1944-го визволили Одесу, увійшла й до цього міста...

Пізніш дівчина, яка стільки літ рятувала людські життя за екстремальних умов, закінчила медичне училище. Але стала — актрисою. Що ж, мистецтво теж лікує: хай не тіло, то душі...

В Одесі Бистрицька буває нечасто. Востаннє випало бачити її років зо три тому: вона провела тут благодійницький вечір, грала у виставі «Перехрестя» Московського театру імені Єрмолової, що прибув до Південної Пальміри на гастролі. Грала, мабуть, як завжди, чудово. Та глядачів, котрі, затамувавши подих, стежили за кожним порухом актриси, передусім полонили, певно, все-таки унікальні краса й жіночність Еліни Авраамівни.

Одеса.