Нині, в умовах доступу до закритих за радянської доби архівних сховищ, виникла нагальна потреба в переосмисленні багатьох так званих «білих плям», зокрема і цього питання, яке є найдискутованішим у вітчизняній історіографії.
Саме подіям, що відбувалися за лінією фронту в тилу німецьких військ у роки війни, присвячено грунтовну працю «Україна партизанська 1941—1945. Партизанські формування та органи керівництва ними». (Науково-довідкове видання. Редколегія: В. А. Смолій (голова) та ін.; автори-упорядники: В. С. Лозицький (керівник) та ін. — К.: Парламентське видавництво. 2001. — 319 с.). Варто зауважити, що це видання підготовлене винятково на базі архівних документів із фондів радянського партизанського руху, які зберігаються у Центральному державному архіві громадських об’єднань України. Без перебільшення можна стверджувати, що рецензована праця є першою спробою об’єктивно і неупереджено відтворити внесок українських партизанів у розгром німецьких військ.
Книга відкривається об’ємною статтею про партизанів України. У ній наводяться основні дані про початок розгортання партизанського руху, на який покладалося завдання відіграти роль стратегічного чинника в розгромі німецьких військ. У цьому контексті, мабуть, варто було б упорядникам нагадати про причини, що спонукали радянський уряд, військове і політичне керівництво СРСР вдатися до негайного створення партизанських загонів, підпільних організацій, диверсійних груп, які мали перешкоджати швидкому просуванню ворожих армій по радянській території. І це в той час, коли п’ятимільйонна кадрова армія, озброєна тисячами танків, літаків, гармат, поспішно відступала, а точніше, втікала у східному напрямку під ударами німецької армади, кидаючи напризволяще населення, озброєння, техніку, залишаючи ворогові склади з пальним, боєзапасами, продовольством тощо. Сотні тисяч червоноармійців гинули в жорстоких боях з ворожими частинами або потрапляли в полон. Усіх їх без винятку Сталін зарахував до «ворогів народу», забувши, що саме він і його найближче оточення були винуватцями катастрофи.
Чимало уваги автори приділяють висвітленню питання про організацію партизанського руху. Цілком справедливо наголошується, що «для організації широкомасштабного і ефективного партизанського руху ні партійно-радянські, ні військові органи СРСР виявилися фактично не готовими». Чому так сталося і що завадило їм вжити необхідних заходів для створення партизанських загонів та розгортання їх бойової, диверсійної діяльності в перші місяці війни, ми довідуємося зі сторінок рецензованої праці.
Її автори та упорядники об’єктивно і неупереджено показують всі складнощі процесу створення партизанських загонів, розгортання ними збройної та диверсійної діяльності. У світлі нових підходів до показу історичних подій і явищ, відкинувши нав’язані ще радянською історіографією заідеологізовані стереотипи і штампи, вони аналізують офіційні документи ВКП(б) У і КП(б) У, Раднаркому УРСР і СРСР, військових органів, які без урахування складної суспільно-політичної та військової ситуації, ігноруючи елементарні вимоги підпільної боротьби, вимагали масового залучення населення до боротьби за лінією фронту. Здебільшого це призводило до негативних наслідків. Відомі численні приклади, коли чимало людей, навіть з партійно-радянського активу, переходили на бік ворога, виказували місце розташування партизанських загонів, підпільних організацій, конспіративних і явочних квартир, керівників підпільної мережі в містах і селах.
На сторінках праці розглядається діяльність нелегального ЦК КП(б) У, Українського штабу партизанського руху (УШПР), його представництва при військових радах фронтів, а також обласних штабів партизанського руху, на які покладалися обов’язки сприяти успішному розгортанню та піднесенню партизанської боротьби в тилу німецьких військ.
Читачі матимуть повну інформацію про кількість партизанських загонів і з’єднань, результати їх діяльності. Автори акцентують увагу на тому, що велика роль у розхитуванні окупаційного режиму, в підриві тилу військ противника в Україні належала агітаційно-пропагандистській та масово-політичній роботі партизанів серед населення окупованих територій, яка велась у формі розповсюдження друкованої продукції, проведення мітингів, зборів і бесід з мешканцями населених пунктів у зонах діяльності партизанів.
Цікаві роздуми висловлюють автори про ситуацію, що склалася на окупованій території, співпрацю частини місцевого населення з німецькими військами, роль Комуністичної партії у розгортанні партизанського руху опору, кількість учасників партизанського руху, мирних жителів, які їм допомагали у боротьбі з ворогом. Уперше у вітчизняній історіографії вони намагаються з’ясувати, узгодити, уточнити багато питань, які за радянської доби вважалися остаточно і беззастережно дослідженими, не могли піддаватися сумніву чи недовірі, що відповідало партійно-ідеологічним принципам радянської командно-адміністративної системи.
Важливими є ті місця в рецензованій праці, де йдеться про діяльність в тилу німецьких військ Організації українських націоналістів бандерівської та мельниківської фракцій (ОУН(Б) і ОУН(М), Української повстанської армії (УПА), загонів Української народної самооборони (УНО), УПА («Поліська січ») — Української народно-революційної армії (УНРА) Т. Боровця-Бульби. Саме ці формування складали збройні сили українського руху опору, які намагалися використати війну між Німеччиною і СРСР для досягнення власної політичної мети — здобуття і розбудови незалежної України.
Певно, створення і діяльність, зокрема, ОУН та її збройного формування УПА, унікального за своєю суттю чинника, стало тією ланкою історичного процесу, яка забезпечила перманентність національно-визвольного руху українського народу за власну державність. Тому замовчувати чи ігнорувати це важливе історичне явище, як цього вимагають наші громадяни, означає загнати питання у глухий кут, що, в свою чергу, посилить конфронтацію і протистояння між тими, хто визнає Українську повстанську армію воюючою стороною у другій світовій війні, та тими, хто рішуче виступає проти.
Рецензована праця неодмінно зацікавить дослідників партизанського руху, викладачів навчальних закладів різних рівнів, всіх, хто цікавиться історичним минулим своєї країни.
Володимир КУЧЕР, доктор історичних наук.
