Для України наближається момент євроінтеграційної істини. У столах верховного представника Євросоюзу з питань зовнішньої політики та політики безпеки Хав’єра Солани та глави зовнішньополітичного директорату Єврокомісії Крістофера Паттена вже лежать листи з набором пропозицій щодо майбутніх відносин між розширеним ЄС та Україною, Молдовою й Білоруссю. Які ті пропозиції — поки що невідомо. Документи мали бути обговорені міністрами закордонних справ країн—членів ЄС ще наприкінці серпня в датському Ельсинорі, проте забракло часу. Це, скоріше за все, відбудеться наприкінці вересня під час чергової міністерської зустрічі. А затвердження проектів відповідних угод заплановано на грудень, на черговий саміт ЄС. Цілком очевидно: якщо нині Україна не отримає те, на що розраховує, то інша нагода змінити формат відносин з Євросоюзом найближчими роками навряд чи трапиться.
Не винаходити велосипеда
Україна, не втомлюються стверджувати наші посадовці, розраховує на «чітку європейську перспективу». «Ми сподіваємося на укладання угоди нового типу, — заявив «ГУ» держсекретар МЗС з питань євроінтеграції Олександр Чалий. — Причому для нас не так важлива назва документа, як його зміст. Важливо, щоб було закріплене право України на інтеграцію до Євросоюзу. Хай назва майбутнього документа і не включатиме слова «асоціація» — це, за великим рахунком, другорядне. Хоча, з другого боку, ми вважаємо, що саме традиційна для ЄС угода про асоціацію була б найадекватнішою формою відносин з Україною. Якщо є відповідний досвід, то навіщо, як то кажуть, винаходити велосипеда?»
Угода про асоціацію — це стало б визнанням за Україною права на вступ до ЄС у майбутньому. Проте Європейський союз не подає жодних ознак зміни своєї нинішньої політики. Його традиційні пасивність і скептицизм у ставленні до Києва, помножені на відомі «неєвропейські» процеси всередині нашої держави, залишаються головними чинниками. І оскільки самостійних, серйозних і швидких проєвропейських змін в Україні очікувати нині дещо наївно, оскільки ідея української євроінтеграції навряд чи скоро втратить свою іграшковість, спричинену сумновідомими розбіжностями в євродеклараціях і справах, оскільки офіційний Київ не має нині дійових засобів впливу на рішення Брюсселя — нам залишається лише сподіватися на те, що в єесівських мізках щось клацне, трісне, заіскриться, перевімкнеться, Євросоюз погляне трохи далі і побачить таки десь там, за обрієм, українську перспективу. Найневиправніші оптимісти можуть справді помріяти про асоційоване членство або про ще щось до цього подібне.
Де ж наше лобі?
Отут би мати Україні європейських союзників, лобістів, що допомогли б переконати брюссельських чиновників подивитися на неї по-новому. Та з цим у нас негаразд. У своїх євроінтеграційних домаганнях Київ не може покластися на жодну державу—члена Євросоюзу. Покластися так, як Польща свого часу — на Німеччину, балтійські країни — на Швецію чи Фінляндію, Румунія — на Францію чи Італію. До того ж ми вже досить давно і з очевидних причин втратили підтримку Сполучених Штатів — а ще років зо три-чотири тому Вашингтон дуже активно пробивав ідею надання нашій країні статусу асоційованого члена ЄС. Отож Україна нині в європейському полі — одна. Зрозуміло, що не воїн.
Це зрозуміло не лише Києву: вже з готовністю розкриті історичні північно-східні обійми. Там приймуть Україну будь-яку, і що менш демократичною та європейською вона буде, то зручніше. Однак останнім часом у деяких провідних західних ЗМІ з’явилася низка публікацій, тези яких загалом збігаються з позицією України. Зокрема, депутат Європейського парламенту британець Чарльз Таннок у «Файненшл таймс» застерігав: «ЄС ладен принести в жертву інтереси України, аби вдовольнити Росію, а Росія, в свою чергу, чинить на Україну величезний тиск, щоби змусити її вступити до свого Євразійського економічного співтовариства». Пан Таннок покритикував і власний британський уряд, назвавши його ініціативу про надання Україні статусу особливого сусіди ЄС — такого самого, як Молдові та Білорусі, — абсурдною. «У Європейському парламенті мають місце значні симпатії щодо прагнень України отримати визнання її претензій на членство в ЄС, —пояснив пан Таннок свою позицію в інтерв’ю «ГУ». — І таку дискусію потрібно активізувати, аби запобігти тому, щоб історичний північний сусіда розглядався як єдино можливий зовнішньополітичний вибір для вашої молодої держави. Я, природно, симпатизую опозиції —блоку «Наша Україна» — проте вважаю за доцільне чинити так, як у випадку зі Словаччиною — бути незаангажованим другом вашої країни» (пан Таннок очолює комісію ЄП зі співробітництва зі Словацькою Республікою).
Такі само небайдужі й деякі інші члени Європарламенту на чолі з Яном Вірсмою — головою комісії Європарламенту у зв’язках з Україною, Молдовою й Білоруссю. За інформацією «ГУ», нещодавно вони надіслали листа комісару Паттену. В ньому наголошується: статус «особливого сусіди» — це аж ніяк не те, на що заслуговує, зокрема, й Україна. Прикметно, що цілком поділяє думки про можливість членства України в ЄС і доповідач Парламентської асамблеї Ради Європи Анне Северинсен — відомий опонент нинішнього українського керівництва. «За умови реформ, забезпечення чесних і відкритих виборів, верховенства закону, вільної преси Україна могла б бути запрошеною до ЄС після того, як відбудеться нинішнє розширення», — заявила вона «ГУ».
Усе це, безперечно, приємно. Проте проукраїнські голоси у Брюсселі і Страсбурзі поки що аж ніяк не нагадують міцного згуртованого хору. І чи не запізнілими є спроби змінити перебіг подій тепер, коли до саміту ЄС лишається менше трьох місяців?
Делікатна дилема
Не можна не погодитися з Чарльзом Танноком, який звинувачує ЄС у тому, що той грає на руку Росії. Залишається хіба що сподіватися, що грає несвідомо. Що неуважні брюссельські чиновники просто дечого ще не розгледіли. Бо ж легко прорахувати, які наслідки матиме цілковите ігнорування намагань України отримати запевнення, що в майбутньому вона може значити для ЄС дещо більше, аніж поставлений в один ряд з Молдовою й Білоруссю «особливий сусіда». Суспільству остаточно втовкмачать у голову, що «в Європі на нас ніхто не чекає». Біля розбитого корита залишаться ті політичні сили, які відстоюють проєвропейський шлях розвитку держави і які, як довели парламентські вибори, підтримує значна кількість населення. Перед Україною стоїть цивілізаційний вибір. А підсумовуючи 11-річну історію розвитку, доводиться констатувати: самотужки, без розуміння та підтримки Європи, повернутися до неї для нашої країни навряд чи можливо.
Є приклад Туреччини. Майже 40 років тому Євросоюз надав цій проблемній країні статус асоційованого члена, і це відіграло величезну роль — і у формуванні прозахідної зовнішньої політики, і у просуванні внутрішніх реформ. Та й посприяло в убезпеченні від крену в бік ісламського фундаменталізму. Водночас переговори про вступ Туреччини до ЄС через деякі і внутрішні, і зовнішні негаразди поки що так і не розпочато. То чому б, кажуть критики нинішньої української політики ЄС, йому не використати перевірений «асоційований» стимул ще раз?
Турецький приклад — вагомий аргумент. Проте в разі, коли ЄС все-таки вирішить принаймні замислитися над питанням надання Києву якогось значнішого за «особливосусідський» статусу, йому доведеться розв’язати одну делікатну дилему. А саме: як підтримати євроінтеграційні прагнення України й не висловити водночас підтримку тим, хто лише спекулює на євроінтеграційних гаслах, ведучи насправді країну до авторитаризму та беззаконня. «Ми маємо стимулювати проєвропейські сили в Україні, але бути обережними, щоб не дати неправильного сигналу», — зазначила щодо цього «ГУ» Анне Северинсен. Проте ця делікатна дилема аж ніяк не є для ЄС нерозв’язною. Прийнятну форму можна знайти, справа за політичною волею. Якщо Євросоюз вважає, що вже давно винайдений двоколісний велосипед занадто складний для України, то можна приладнати й третє колесо. Тим, що вчаться їздити, це дуже зручно.
Розповідаючи про підготовку угод між розширеним ЄС та трьома його майбутніми сусідами — Україною, Білоруссю й Молдовою, інтернет-журнал «Єврооглядач» нещодавно писав: «Україна є серед них найпросунутішою і має найстабільніші відносини з ЄС. Зрештою, як сказав один із представників Єврокомісії, це — відносини, «що непогано розвиваються», до того ж ЄС є найбільшим міжнародним донором України. На веб-сайті українського Міністерства закордонних справ є численні посилання на «повноцінне членство в ЄС». Навіть якщо Євросоюз, можливо, не зовсім задоволений розвитком демократії в Україні, ситуацію там і близько не можна порівнювати з ситуацією в Білорусі». Щодо пропозицій, викладених у листах Хав’єра Солани та Кріса Паттена, «Єврооглядач» посилається на представника офісу Солани, що назвав їх «попередніми міркуваннями» та «ініціативою дискусії». «Ми ще дуже далеко від угод про сусідство, — заявив чиновник, — проте, можливо, не так далеко, як думають у самих цих країнах».
