Суд в українській державі — самостійна гілка влади. Інакше й бути не може, адже згідно зі ст. 124 Конституції України ніхто крім суду не може чинити правосуддя, а ст. 126 гарантує незалежність і недоторканність суддів. А що маємо в реальному житті?

Я пропрацював за радянських часів у народному суді майже тридцять років.

Попри колосальну роботу судів і самих суддів у ті часи, матеріальна забезпеченість їх з боку держави була низька, коштів вистачало на задоволення потреб суду лише на 50 відсотків. Судді змушені були звертатися по фінансову допомогу до керівників підприємств або організацій. Можна собі уявити, в яке принизливе становище ставила своїх народних суддів держава. Хоча формально практику поборів суддів не заохочували, та іншого виходу вони не мали. Зарплата суддів була на той час також злиденна — від 80 до 120 рублів на місяць без жодних надбавок.

Народних засідателів з юридичною освітою не було, вся відповідальність за судові рішення лягала на плечі судді.

Про яку незалежність можна було казати, якщо їх було обкладено залежністю зувсебіч: і з матеріального, і з адміністративного (від Міністерства юстиції, управління Міністерства юстиції або їхніх відділів при облвиконкомах), і з партійного боку. Адже без рекомендації партійних органів ніхто не міг бути обраний суддею.

Чи змінилися умови роботи судів і суддів у самостійній українській державі, де, як проголошують можновладці, будуємо цивілізовану правову державу?

Фактично нічого не змінилося щодо матеріального забезпечення судів.

Хоча суддям і збільшено заробітну плату за рахунок вcіляких надбавок, але вона не адекватна томy нервовому навантаженню й відповідальності, які вони несуть під час виконання правосуддя.

Усім має бути відомо, що судді втілюють у життя закони, за якими повинне жити суспільство. Кожна судова справа, що її розглядає суддя, проходить через його мозок і серце, а від результатів його розгляду у багатьох випадках залежать долі людські.

Вважаю, що судді, так само, як і решта працівників, які ведуть боротьбу зі злочинністю, повинні бути матеріально забезпечені краще за будь-якого державного чиновника. Лише за такої умови, за відсутності іншого впливу вони справді будуть незалежні й непідкупні.

Неабияким лихом для судових органів є, так само, як і колись, ті умови, в яких доводиться виконувати правосуддя і всі пов’язані з цим функції. Це малопридатні або зовсім не придатні для роботи судів будівлі, що залишилися ще з радянських часів.

Свого часу Президент України Л. Кравчук видав розпорядження, яким зобов’язав місцеві органи виконавчої влади передати у розпорядження судових органів будинки колишніх партійних комітетів, районних і міських. Однак розпорядження не було виконано на місцях, де при владі залишалася партійна номенклатура, і судові органи й досі животіють у старих малопридатних або зовсім не придатних для виконання правосуддя будинках.

Приміром, у місті Сніжне міський (нині місцевий) суд розташований у невеличкій двоповерховій споруді, на другому поверсі якої знаходиться і прокуратура. Будівлю цю 1969 року переобладнано з житлового будинку. Але в той час, коли в місті було лише двоє народних суддів і сім осіб апарату суду, у цій будівлі можна було якось працювати, хоча й з великою натяжкою. А сьогодні, коли в суді четверо суддів (за штатним розписом передбачено семеро!) і апарат збільшився втричі, працювати стало неможливо. Судді змушені тулитися у двох тісних кабінетах і в коридорі, переобладнаному під «кабінет», де більш як двом-трьом не вміститися. Є лише один зал судових засідань на 25 місць, це змушує розглядати судові справи у тісних кабінетах, що взагалі неприпустимо.

Через непридатність будинку для виконання правосуддя з боку населення чимало нарікань, бо люди змушені чекати прийому на вулиці.

Кілька років тому біля нинішнього приміщення суду розпочато спорудження нового сучасного будинку (виконано близько 25—30 відсотків робіт), але через відсутність фінансування з боку держави будівництво припинено, а те, що закладено в будівлю, вже почали розтягувати.

І ще — гірко нам, колишнім суддям-фронтовикам, інвалідам війни і праці, котрі чимало доброго зробили для Батьківщини, а такиx залишилося у Донецькій області лише дванадцятеpо. Розмір нашого довічного утримання у два з лишком рази менший, ніж у суддів, які нас замінили і яких ми навчали, як могли, судової практичної роботи.

Уряд, Президент і Верховна Рада, котра приймає Державний бюджет, цю несправедливість не врахували, як і несправедливого ставлення до судів і суддів, окрім справедливого закону про статус суддів.

Семен КАРКАЧОВ, ветеран війни і праці, інвалід війни, колишній голова Сніжнянського міського народного суду.