Цей загадковий Поль, Колумб Дикого степу, повертається...

І ніхто не знає, що пам’ятник Прометею, який після буремних літ громадянської війни встановлено в Кам’янському (Дніпродзержинську), стоїть на постаменті, що не йому, Прометею, призначався. І саму фігуру Прометея з піднятим над головою смолоскипом у руці творив не його скульптор. А насправді було так: революція завадила вчасно, 1 жовтня 1917-го, на честь 85-х роковин від дня народження, поставити вже майже завершений і дуже символічний пам’ятник Олександру Полю. Більшовики потім лише долучили до відлитої скульптури розірвані пута...

За народженням пам’ятника Олександру Миколайовичу, який ось-ось тепер має з’явитися у Дніпропетровську, мені пощастило спостерігати від виникнення задуму, втілення у глині і до відлиття у бронзі. Бо його автор — мій давній приятель і земляк, народний художник України Володимир Небоженко. Два останні роки до його майстерні я навідувався мало не щомісяця, саме задля знайомства з роботою над скульптурою Олександра Поля. Разом зі своїм постійним співавтором архітектором Володимиром Положієм Небоженко знайшов чудове місце на центральному проспекті міста — у затишній «ніші» між двома давніми будинками, куди й повертається тепер енергійний і рішучий образ Олександра Поля. І зупиняється біля підніжжя стилізованого пагорба-кургану та брили залізної руди. У невтомній руці — кирка. І погляд пильний у вічі нащадкам: «Чи пам’ятаєте ви тих, хто творив історію рідного краю? І чи задля благополуччя рідного народу розпоряджаєтеся багатствами своєї землі та її надр?»

То хто він, ким був і чим уславив себе, цей загадковий Поль, якого не ми, а французькі вчені-гірники та геологи назвали Колумбом скарбів Дикого степу?

— Був Олександр Миколайович цілеспрямований і вольовий, трохи романтичний і дуже великий патріот, — стверджує дніпропетровський письменник Володимир Заремба. — По дідові — швед, по бабусі — з роду легендарного запорозького наказного гетьмана Полуботка. Але якщо схованих ніби в чужому банку скарбів Полуботка досі не дошукалися, то скарбів, відкритих Колумбом підземних родовищ нашого краю, сьогодні чимало. Поль був не просто заможною, а навіть багатою людиною, однак під кінець життя став майже старцем. Ні, не програв у карти, не розтринькав, не пропив свої статки. Все своє майно, прибутки та нагромадження він витратив на промислову розбудову губернії...

До думки Володимира Заремби звернувся не випадково. Це він перший за радянських часів зумів повернути добре ім’я Поля спадкоємцям — зібрав, систематизував сотні матеріалів та свідчень про нього, його життя та діяльність і написав документальну повість, яку запропонував київському видавництву «Молодь» ще у 1980 році. Вийшла книжка лише через чотири роки. Неважко здогадатися, чому. Вето наклали тодішні науковці з Інституту історії Академії наук УРСР. Ось їхній вирок: «У рукописі без критичного аналізу наведено велику кількість фактів з різних дореволюційних джерел. Життя і діяльність О. Поля показано ідеалізовано, що входить у протиріччя з історичною дійсністю. Потрібно враховувати, що О. Поль був представником панівних класів. Тому можна говорити про нечітку позицію класового підходу автора до описаних подій».

Хочете знати, кому маємо завдячувати, що книжка врешті-решт побачила світ? Передусім відомому вченому-металургу, лауреату безлічі найпрестижніших премій, у тому числі і Ленінської, доктору технічних наук, професору Іллі Івановичу Коробову і тодішньому директору Дніпропетровського історичного музею Горпині Федосіївні Ватченко. Але головне, що Коробов був давнім другом генсека ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, а Горпина Ватченко — рідною сестрою першого секретаря Дніпропетровського обкому партії Олексія Ватченка. Коробов написав: «Видання повісті про О. Поля в інтерпретації письменника Володимира Заремби не викликає ніяких заперечень. Тим паче, що вона вкрай необхідна». А Горпина Феодосіївна сказала, що «як історик я не можу бути необ’єктивною», і теж відгукнулася схвальною рецензією.

Сам Володимир Заремба потім не заспокоївся, у так званій Дубовій балці, котра давно увійшла в межі нинішнього Кривого Рогу, відшукав будиночок, у якому мешкав і працював Поль, і домігся не тільки меморіальної дошки, а й щоб поставили тут невелике погруддя Олександра Миколайовича. Та все це залишалося визнанням «місцевого значення», така собі, ніби суто криворізька, екзотика.

Насправді Поль заслуговує гідного місця в історії України. Народився він у невеликому селі Малоолександрівці Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії. За особливі бойові заслуги дісталося це село свого часу дідові Олександра — шведському підданому Івану Полю. Він у 44-річному віці в чині капітана російської армії вийшов у відставку, одружився з українкою і оселився у власному маєтку. Саме дід Іван та бабуся Марія прищепили онукові любов до історії. Бо дід багато розповідав йому про ті битви, в яких йому самому довелося брати участь. А напрочуд освічена бабуся — про той «відважний народ, який багато віків тому населяв наш край і звався скіфами». Особливо про запорозьких козаків. У книжці Володимира Заремби читаємо: «Як ідуть степом запорожці на татар, то немов маки цвітуть, — розповідала Марія Захарівна. — Таке барвисте у них вбрання! Жупани шили з доброго сукна — сині, малинові і червоні. Як у кого пояс міг бути зеленим, то шаровари сині, мов льон, китайчаті, на очкурі...»

У спогадах Дмитра Яворницького знаходимо цьому підтвердження: «Перебуваючи по материнській лінії у родинних стосунках з нащадками Павла Полуботка, —писав академік, — і слухаючи розповіді про ті часи, О. Поль ще хлопчиком, за його власними словами, лазив по горищах і комірчинах свого будинку, скрізь відшукував різні предмети давнини і відтоді став відчувати до них особливу прихильність».

То не дивно, що, повернувшись додому після закінчення факультету Дерптського (нині—Тартуського в Естонії) університету, молодий поміщик Поль, як він сам написав у своєму щоденнику, «взяв у руки палицю і пішов пішки оглядати могили, городища і урочища». Щоб незабаром розпочати розкопки. Отаким пан був дивним і «химерним» — згодом побував чи не в усіх куточках губернії — аж до Любимівки і Нікополя, Чортомлика, Капулівки і Покровського. З ким зустрічався і навіщо, читайте в повісті Володимира Заремби «Скарб Дикого степу». А знаходив старожилів, у котрих зберігалися старожитності, скупляв їх, а згодом і описував. От і набралося у нього мало не п’ять тисяч документів та речей, що мали велику історичну цінність і вперше створювали наочну картину минулого тутешніх країв. Саме ці майже п’ять тисяч експонатів і склали згодом основу Музею Поля в Катеринославі, який нині називається Музеєм імені Яворницького. Поль, до речі, над усе шанував молодого Дмитра Івановича і сам передав йому під опіку свої багатства.

Уже цього, погодьтеся, досить, щоб ми пам’ятали Олександра Миколайовича. Але йому судилася ще одна, і дуже велика, роль у реальній історії краю. На початку 1858 року в Катеринославі, місцеві поміщики, налякані селянськими заворушеннями і бунтами, утворили комітет «по влаштуванню побуту селян», щоб «усіляко пом’якшувати кріпацький стан». Від Верхньодніпровського повіту до комітету увійшов і Олександр Поль. Підтримав ідеї «відкривати школи, читальні та зменшувати розміри недоїмок для особливо знедолених», але вніс і свою пропозицію. Саме Поль «поринув в ілюзії», як висловився один з чиновників губернії, бо звернув увагу, що селяни страждають від пожеж, а в цьому їм можна зарадити. Часто згоряють селянські хати дотла, і тільки тому, що стріхи — солом’яні. Зовсім же недалеко від Малоолександрівки Поля — Веселі Терни, а це вже околиця Криворіжжя. Де, за твердженням Олександра Миколайовича, ще наші предки, київські князі, а потім і запорозькі козаки добували аспід — різновид сланцю, придатний для виготовлення надійного покрівельного матеріалу. Для початку досить, отже, треба організувати пошук покладів аспіду...

Пропозицію Поля вислухали і навіть схвалили, але... не прийняли. Річ, мовляв, ризикована — грошей витратити можна багато, а чи буде зиск, не відомо. У казні губернії зайвих — катма, ніхто з місцевих багачів починати розробки «міфічних» сланців не збирався. І тоді Поль сам зважився розгортати розвідувальні роботи. Так, найнявши копачів, він уперше опинився на криворізьких землях. Шукав аспід і знайшов його, але передусім у печері Дубової балки, густо порослій лісовими хащами, натрапив на червоний, як кров, камінь. «Шифер», як називали тут подібні знахідки місцеві мешканці. Поля цей камінь зацікавив, бо він не був схожий на звичний. Повіз його до Петербурга у гірничу академію, там зробили аналіз і дали висновок, що в камені 60 відсотків заліза і що це, відтак, не просто камінь, а залізна руда.

Хто першим віднайшов поклади криворізьких залізистих кварцитів, геологи досі сперечаються. Дослідженням тутешніх порід, що там і тут виходили аж на поверхню, ще сто років до Поля справді займався російський академік В. Зуєв, згодом і гірничі інженери П. Паллас та В. Ізмайлов. Однак вони вели мову винятково про сланці, граніт та мармур. Висловлюючи думку, що можливі родовища і інших копалин, але не більше. Зате сьогодні достеменно відомо, що перші тутешні промислові розробки надр, пов’язані з «ломкою аспідного сланцю», впроваджено Олександром Полем. І саме він потім став «ініціатором освоєння мінеральних багатств Криворізького району, зокрема, видобутку тут відкритим способом залізної руди». З цим зрештою погодилися імениті автори історико-економічного нарису, виданого у 1975 році до 200-ліття Кривого Рогу. Не сказано було в тому нарисі єдиного: промислове освоєння Кривбасу стало для Поля солодким щастям і гірким нещастям, метою, трагедією і драмою всього його воістину сподвижницького і самовідданого життя. Яке для нього самого врешті-решт скінчилося розоренням і смертю, а для півдня Росії — неймовірним розвоєм тут металоплавильної індустрії.

А все тому, що потрібно було п’ятнадцять років нелюдських зусиль, щоб, як писав перший дореволюційний путівник «По Екатерининской железной дороге», «довести доцільність експлуатації знайденої руди». Бо правда полягає в тому, що після отих перших, «допольовських», обстежень надр Криворіжжя гірничий департамент уряду Росії дійшов висновку про недоцільність тут будь-яких розвідок і розробок як безперспективних. Отож раз і назавжди закрив «тему» і ще не відкритий басейн.

Тому у Катеринославі Поля і слухати не хотіли. Дві чи три його спроби «зацікавити губернію» скінчилися відмовою. Після довгих роздумів, написав у своїй повісті Володимир Заремба, Олександр Миколайович вирішив податися на Донеччину. Де, як відомо, на той час уже виникли і діяли перші невеликі чавунні і сталеплавильні заводи. Один з них на річці Лугані постачав гармати Чорноморському флоту, другий, Петровський — гарматні ядра. «Руда їм доконче потрібна, і мене неодмінно підтримають», — міркував Поль. Та його знову очікувало розчарування. «А хто дасть субсидії на розробки, на прокладання шляхів?» —запитали на річці Лугані. Єдине, що на Петровському заводі несподівано зустрів відомого гірничого інженера Євграфа Ковалевського. Який народився у Харкові, був обізнаний з розвідками Донецького басейну, а тепер працював в Академії гірничих наук в Петербурзі.

— Прошу глянути, — сказав йому Поль, діставши з торбини червоні камені.

— Шановний, це ж руда! Залізна! — По хвилі вигукнув вражений Ковалевський. — Де ви її знайшли?

— На краєчку Дикого Лугу в поселенні Кривий Ріг, чули? Ні? То слухайте: поклади там великі, та я ось уже майже рік марно б’юся, як риба об лід, щоб почати розробки.

— Але бодай обстеження здійснили повні? — поцікавився схвильований Ковалевський.

— Де там! — зізнався Поль.

— Боже, — прохопився Євграф Петрович, — щоб цілий рік з таким ділом згаяти...

І Ковалевський порадив Полю негайно звернутися до гірничого департаменту Росії. Тільки звідти треба починати, сказав, тільки там можна домогтися серйозного і негайного вивчення родовища. Олександр Миколайович, може, вчинив і не зовсім обачно: перш ніж їхати до столиці, відіслав туди зразки криворізької руди і став чекати виклику. А сам тим часом знову подався на Донецький кряж — цього разу до підприємця Джона Юза. Чомусь сподівався, що цей англієць, який у Смолянці вибудував спершу «кузню», а потім і залізоробні заводи, обома руками ухопиться за ідею.

— Якщо вам потрібні кошти, так у мене їх немає, — була відповідь Юза. І лише розпорядився дати письмове підтвердження, що «кожен пуд криворізької руди візьмуть заводи Юза». А насамкінець питання поставив руба: «А чим збираєтеся доставляти нам свою руду? Може, на волах?»

Йому Поль першому і зізнався, що виношує також ідею будівництва залізних колій з Кривого Рогу на вугільний Донбас. Зв’язати ці два басейни, заговорив гаряче, означає перетворити великий регіон Росії на невичерпне ельдорадо, хіба ні?

— Ну, це вже ваші проблеми, — мовив Юз. — Бажаю успіху!

Минув якийсь час, і Поля покликали раптом до катеринославського генерал-губернатора Дудіна-Берковського.

— Я вами незадоволений, — заявив губернатор. — Мені не дають спокою з Петербурга, бо ви шлете і шлете якісь камінці і заважаєте цілому департаменту. Скільки можна бути таким наївним? А тепер заводите мову ще й про будівництво парової залізниці... Ви думаєте, що кажете?

— Але все це, Ваше превосходительство, — насмілився заперечити Поль, — обіцяє неймовірний розвиток нашої губернії...

— Ви домагаєтеся нездійсненного, — сердито зупинив його губернатор. — Ваші проекти не що інше, як марення, а ви цього не розумієте! То йдіть і робіть висновки!

Олександр Миколайович не міг знати, звичайно, що невдовзі з губернії до Петербурга пішло підступне, якщо не підле, донесення. У ньому стверджувалося, що «затія О. М. Поля стосовно криворізьких руд є маніакальною, оскільки він страждає розладом розумових здібностей». Наступний крок, який з відчаю зробив Олександр Миколайович, і поготів можна вважати «навіженим». Він сам подався до Європи, у Німеччину, де, відрекомендувавшись археологом з Росії, на власні очі ознайомився з відкритим і підземним видобутком корисних копалин. Отож побував у рудних штольнях, ознайомився з усіма процесами — «як це робиться». Навіщо? Бо вже мав твердий намір самотужки починати розробки у Кривому Розі. Сподівався, що, коли почне, інші підтримають. Задля цього зустрівся з відомим у Німеччині професором геології Бернардом Коттом. На якого (чи не вперше) справив враження дуже надійної і серйозної людини. Отак за власний рахунок і привіз Поль на батьківщину відряджених Коттом інженерів Штрінельмана та Фрічче для здійснення «геогностичного і гірничозаводського дослідження покладів криворізьких залізних руд». І коли дістав нарешті авторитетне підтвердження, що його проекти цілком обгрунтовані, придбав у Дубовій балці 500 десятин землі та уклав договір на оренду тут ще інших земель-неугідь терміном на 30 років і сам таки розпочав спорудження першої копальні—рудні. Довелося, щоправда, продати маєток, але іншого виходу не бачив і не знаходив. Сміялася вся губернія, хоча незабаром практично все ще і не продане добро Поля було закладене векселями, які «у багато разів перевищувати вартість закладеного». «Ми вам щиро заздримо, — говорили Полю, від’їжджаючи додому, іноземці-дослідники, — бо можете вважати себе неймовірно удачливим капіталістом і багатим станете непомітно: такої руди немає в Європі». А що вийшло?

Олександр Миколайович ще раз намагався «спокусити губернію». Тепер її найбагатших підприємців Полякова, Копилова та інших. Але вони не пристали до цієї «витратної і ненадійної витівки». А спорудження залізниці та залізничного мосту через Дніпро взагалі назвали безглуздістю і утопією. З відчаю Олександр Миколайович вдруге звернувся до високої столичної інстанції. «Бажання розвитку гірничозаводської промисловості змусило мене протягом багатьох років присвятити себе і свої заощадження цій справі, — написав він у гірничий департамент. — Зараз ситуація складається так, що без нагальної матеріальної підтримки я неминуче припиню свої роботи. Адже за всі ці роки я не одержав жодного карбованця прибутку і не покрив навіть частки своїх витрат».

Цього разу Поля в Петербурзі таки прийняли. Але сказали, що «оплачувати його фантазії не будуть». Ось тільки після цього Олександр Миколайович подався за кордон, до Парижа — на фірму «Мідь і цинк». Французькі капіталісти відразу відчули, що пахне «баришами». Одначе прохання Поля «поправити» його власне матеріальне становище відклали на потім, зате хутко утворили акціонерне товариство «Криворізькі залізні руди» з капіталом — п’ять мільйонів франків...

І почалася на Криворіжжі «залізна лихоманка», як писав, примчавши сюди, відомий російський репортер Володимир Гіляровський. За лічені роки в басейні запрацювало 79 рудників, що належали переважно іноземцям. Разом вони щорічно видобували майже двісті тисяч пудів руди — себто три мільйони тонн. А навкруги швидко зводили металургійні заводи — у Гданківці (Кривий Ріг), Катеринославі і Кам’янському, Олександрійську (Запоріжжя) і, звичайно, на Донбасі. Але все це буде вже після Поля. Поль встиг почути лише перший гудок паротяга, який, пихкаючи кіптявою, домчить з Юзівки до станції Довгинцеве на Криворіжжі. Виснажений і розорений, як жебрак, Олександр Миколайович помер, забутий усіма. Іноземцями, котрі заходилися тут здійснювати «бурхливий розвиток капіталізму на півдні Росії», про який писав згодом Ленін — і поготів.

Якщо вірити письменнику Володимиру Зарембі, незадовго до смерті Поля все-таки його провідали іноземці. З Лондона. Олександр Миколайович подумає, що з Парижа, аби відшкодувати йому збитки, коли ні, з Лондона.

— Нам відомо, що ви маєте унікальні реліквії старовини, — сказали, — і ми готові у вас їх купити. Платимо двісті фунтів стерлінгів сріблом. Цих грошей вистачить вам де завгодно небідно дожити свого віку, а ваш музей забезпечить вам світову славу. Не вагайтеся і зважуйтеся!

— Але я нічого не продаю, — заявив Поль. — Скарби, про які ви ведете мову, коштують набагато дорожче, та вони не мої. Вони належать моєму народові і моїй батьківщині...

Гості поїхали, спіймавши облизня, а Поль негайно написав заповіт: «Передаю в дар жителям Катеринослава для музею старожитностей зібрану мною колекцію: 522 предмети кам’яного віку, 84 бронзового, 632 із древніх грецьких колоній, 356 скіфської доби, 322 київських княжих часів, 241 всякої зброї, 276 речей, які стосуються етнографії, 281 предмет запорозької і козацької давнини та 2060 монет різних часів, народів і цивілізацій...»

Володимир Заремба життя і жертовний подвиг Олександра Миколайовича Поля назвав шляхом до вівтаря.

 

Дніпропетровськ.