Рубці на серці на пам’ять про запопадливих

Його оголосили в минулі роки працівники відділу Держслужби з боротьби з економічною злочинністю (ВДСБЕЗ) Куп’янська. У сітях, розставлених борцями з корупцією, опинилися свого часу керівні працівники ливарного заводу, директор однієї із шкіл, інші начальники, в руки яких потрапили мічені гроші. Сіті, треба визнати, розставлялися непрофесійно: прокуратура, не маючи підстав і доказів хабарництва, змушена була перекваліфіковувати злочин, а то й закрити кримінальні справи, як висловлюється один міліцейський чин, «за відсутністю наявності вини».

Але це траплялося через кілька місяців після затримання «на гарячому». А бачили б ви тих запопадливих борців у момент викриття відомих і шанованих громадян. Поняті, телекамера, натовпи зівак, що спостерігали, як їх начальство ведуть у наручниках у супроводі автоматників...

Тоді про молодого Олексія Черкасова, який очолював ВДСБЕЗ, ходили легенди: сміливий, рішучий, безкомпромісний. Незважаючи на особу, мужньо бореться з корупціонерами. Герой!

А коли ще знати, що Олексій тільки у 1999-му закінчив Харківський вуз, у 2000-му призначений на посаду начальника відділу, а в 2001-му став старшим лейтенантом... До того ж, якщо згадати, що батько Черкасова керує управлінням з боротьби з організованою злочинністю, мати очолює управління юстиції, а її дочка — паспортне відділення міськрайвідділу міліції, дивуватись доведеться. Молодий, як то кажуть, та ранній.

Мета всіх провінційних кар’єристів — оволодіти пагорбами Печерська в столиці. Через посади обласного центру, зрозуміло. Олексій Черкасов, вочевидь, в нагороду за виявлену мужність, нестримну запопадливість догодити начальству до того самого обласного центру таки потрапив через кілька місяців після публікації в «Голосі України». Реклама — двигун, однак не тільки торгівлі.

Олександр Будилко, заступник директора з питань кадрів, побуту і режиму ВАТ «Куп’янський ливарний завод» — одна із жертв борців з корупцією. Він вважає, що кримінальна справа, перекваліфікована із статті про хабарництво на статтю про зловживання посадою і владою, шита білими нитками з першої сторінки до останньої.

Нагадаю, про що йшлося у згадуваній газетній статті.

До Олександра Васильовича на прийом прийшли дві жінки (як потім з’ясувалося, Наталя Шевченко працювала в Куп’янському міськрайвідділі, а її подруга Олена Наконечна була родичкою одного із співробітників ВДСБЕЗ). Одна із підставних осіб сказала, що працювала свого часу на заводі, і попросила підписати заяву-анкету для одержання закордонного паспорта, підсунувши бланк, оформлений... на подругу. Будилко викликав підлеглу і наказав, перевіривши дані у відділі кадрів, заповнити графу про стаж роботи. Але тут-таки, взявши гріх на душу, підписав анкету, за що згодом був покараний директором.

— Дивитися треба, що підписуєш, навіть якщо твої наміри цілком благородні: не плодити бюрократію, ганяючи відвідувачів з кабінету до кабінету, — навчає тепер підлеглих Олександр Васильович.

А тоді, підписавши напівпустий бланк, він і гадки не мав, що цим понівечить своє життя. За кілька хвилин до його кабінету ввійшли працівники міліції з понятими. Один із них, до речі, напередодні був спійманий міліцією з краденою пшеницею і вирішувалося питання про порушення проти нього кримінальної справи (після «спектаклю» в кабінеті Будилка він дивним чином уник відповідальності).

А «спектакль» йшов за заздалегідь написаним сценарієм: працівник відділу Черкасова за лічені секунди знайшов мічені 150 гривень. Але на них так і не виявилося відбитків пальців Будилка. Проте на зап’ястях його рук клацнули «браслети», з якими він ходив на очах заводчан і жителів міста кілька годин.

Енергійні дії міліції (обшуки в квартирі, гаражі, демонстрація сили) погіршили стан 63-річного підозрюваного. Ввечері його забрала «швидка».

Лікарі три місяці виходжували Олександра Васильовича після перенесеного ним інфаркту!

До судді місцевого суду Куп’янська Ірини Демченко я напросився на прийом з однією метою: дізнатися, як часто їй доводиться розглядати справи про корупціонерів. Хоча від прокурора вже знав, що таких від міліції приходить немало, але в ході слідства, через недоведеність, їх доводиться перекваліфіковувати на менш тяжкі злодіяння. До суду, отже, вони практично не потрапляють.

Про справу Будилка ми не говорили — суддя ще мала її розглядати, а тому обговорювати деталі кримінальної справи законом не дозволено. Зрозумів я одне: суддя опинилася у складному становищі. Їй треба було відповісти хоча б собі самій: яких «істотних збитків державним інтересам та інтересам юридичних осіб» завдав Олександр Будилко? А які «свідомо неправдиві відомості» він уніс і в який «офіційний документ»? Якщо в анкету, то на момент підписання її заступником директора вона не мала юридичної сили, оскільки майже за півроку до провокації було запроваджено бланки нового зразка.

Ці та інші істотні факти на користь Будилка слідство до уваги не взяло, висунувши звинувачення у зловживанні владою і посадою.

Суду, мабуть, непросто було шукати істину на підставі наявних матеріалів. Йому б прислухатися до прохання підсудного і відправити «сиру» кримінальну справу на дорозслідування. Не прислухався, чим загнав себе, на мій погляд, у глухий кут.

Вихід із становища підказав представник обвинувачення. «У судовому засіданні, — читаємо в постанові місцевого суду від 15.04.2002 р., — прокурор заявив клопотання про припинення цієї кримінальної справи внаслідок зміни обстановки, оскільки на момент розгляду справи в суді (порушена вона 16.01.2002 р. —Авт.) здійснене діяння втратило характер суспільно небезпечного і особа, що скоїла вищеназване діяння, перестала бути суспільно небезпечною».

Цікава логіка. Навіть не жіноча. Чому раптом зловживання посадою і владою було суспільно небезпечним і перестало таким бути?!

— Я не визнаю такого рішення, — каже Олександр Васильович. — Виходить, я винен, але у зв’язку з обстановкою, що змінилася, справу припинено. У чому вона змінилася? Я наполягаю на тому, щоб кримінальну справу припинили за відсутністю в моїх діях складу злочину, бо я не порушував закон.

Місцевий суд прийняв рішення, яке «не можна визнати законним і обгрунтованим». Обласний апеляційний, розглянувши скаргу Будилка, відмінив постанову Куп’янського суду і направив справу на новий судовий розгляд у той самий суд в іншому складі суду.

У день виходу матеріалу «Хоч ти й не корупціонер...», тобто 25.10.01 р., в редакції гостювали заступник державного секретаря МВС України Микола Ануфрієв з товаришами. Коли мова на зустрічі зайшла про дії Куп’янської міліції, членам редколегії було заявлено: подібні матеріали зазвичай розглядає особисто міністр і дає відповідні розпорядження. Мовляв, чекайте реакції і на цю статтю. В ній, до речі, немало місця було відведено проблемі вивезення металобрухту із заводської території. З «металошукачами» Будилко боровся, кажуть, «не щадя живота своего», а тому, можливо, вони і подбали про його усунення, припускав автор.

Відповіді із МВС ми, на жаль, не діждалися. У квітні нинішнього року редакція звернулася особисто до міністра Юрія Смирнова з проханням поінформувати про результати службового розслідування за вже згадуваною статтею, а також за публікацією «Три дні з життя Куп’янська».

За два тижні «ГУ» одержав відповідь, підписану першим заступником держсекретаря МВС Михайлом Корнієнком (виконавець Дмитрієв, ГУБОЗ).

Скажемо відверто, незручно цитувати відписку, про яку, треба гадати, міністр і не знає. Але й коментувати бюрократичний шедевр не беруся. Публікуємо зі скороченнями. Судіть, читачі, самі, наскільки лист з головного міліцейського відомства відповідає важливості проблеми роботи місцевих кар’єристів у погонах.

І хоча б одне слово про надміру заповзятливих підлеглих, що залишили рубці на серцях своїх жертв...

 

Київ—Куп’янськ—Київ.