З дозволу Олександра Борисовича Шрагера я зв’язалася с ним. По телефону він і його дружина Раїса Трохимівна розповіли мені про горе, що спіткало їх сім’ю.
— Нашій Олечці 23 роки. Було... Тут, у Саянську, вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Володею. Вони дуже кохали одне одного. Від цього кохання народилися хлопчик і дівчинка — наші онуки. Самі знаєте, як нелегко жити, тому молоді прийняли рішення виїхати до Ізраїлю. Вони поїхали 3 вересня 2000 року, а через рік дочка вирішила привезти дітей до нас у гості. За 20 хвилин до посадки в літак ми розмовляли з нею і дітками, які весь час запитували, коли ж вони приїдуть до бабусі...
Після розмови з дочкою Шрагер спокійно поїхав на дачу і вже там по радіо почув про трагедію над Чорним морем. Тієї першої страшної ночі, коли сталося нещастя, від Раїси Трохимівни не відходили лікарі, постійно роблячи заспокійливі уколи. Про ті дні сім’я не може згадувати без сліз.
— «Сибирь» заплатила за квитки, і ми одразу вилетіли до Сочі. Але наших не знайшли... Знайшли тільки светрик онучки та Олин підручник з івриту. З нами їздила і мати Володі. Після Сочі вона вилетіла до сина в Ізраїль. Тільки це допомогло зберегти йому життя. Він намагався розрізати собі вени. Його врятували. Лише завдяки благанням рідної матері наш зять не здійснив повторну спробу самогубства. Коли після цього він розмовляв з нами по телефону, то весь час повторював: «Вони вбили моїх дітей і дружину. Навіщо мені жити?». Нинішнього літа Володя приїжджав до нас. Він весь час говорить тільки про Олю і дітей...
У сім’ї Шрагер Оля була єдиною дочкою. У 47-річної Раїси Трохимівни є ще четверо синів. Один — військовий — служить на Далекому Сході, другий, Віталій, закінчив школу, поїхав до сестри в Ізраїль, а ще двоє — школярі.
— Ми не віримо, що на міжурядовому рівні щось вирішать. Тому хочемо подати позов до суду.
— У своєму позові ви хочете заявити суму в 500 тисяч доларів. Звідки взялася ця цифра?
— Ніхто не може визначити ціну життя моїх дочки та онуків. Цією сумою я хочу не збагатитися, а покарати тих військових, які їх вбили. Якщо в них немає грошей, то нехай продають свої ракети.
— Чи приїдете ви на річницю смерті?
— Ми обов’язково будемо в Сочі. Навіть за власний рахунок. А наприкінці вересня хочемо поїхати до Новосибірська. Там відкривають меморіал загиблим. Якщо треба, то приїдемо і на суд до Києва.
