Цю миловидну бабусю я зустрів, коли виїжджав у село Вербівці Заставнівського району. І одразу впізнав, що вона несе на своїх плечах. То була в’язанка перевесел з осоки. Їх колись на Буковині застосовували майже в усіх селах. Перевесла з осоки дуже міцні, і тому ними здавна зв’язували снопи. На відміну від соломи, осока більш тривка й не рветься, коли обперезану нею суху масу закидають вилами на горище. Сніп сухої конюшини або люцерни кидають у ясла корові чи коневі разом з перевеслом. Поживну пашу тварини охоче поїдають разом з ним.
Щоб заготовити сировину для перевесел, селяни змушені залазити в мочари, прибережні смуги ставків. Жали осочиння серпом. Спершу траву трохи підсушували, а потім із пом’яклої маси вже плели перевесла.
— Що будете ними в’язати, бабуню? — спитав у жінки, показавши на перевесла.
— Сіно. Цього року добре вродила конюшина, отож треба їх буде багато. Оце віднесу додому і знову полізу в болота по осочиння. І настачу перевесел на все господарство.
Жінка щойно вийшла з болота, де споконвіку у Вербівцях росте осока. Рукавиць у неї не було. Тому й руки у порізах. Та бабусю те не хвилює. Її більше турбує те, що вересень уже дихнув осінню. А там і зима не забариться.
Про снопи з осоки в багатьох буковинських селах уже забули. Але у Вербівцях ними користуються, бо є нагальна потреба. Після реформи додалося землі, більше стало в хлівах живності. Худобу треба чимось годувати, особливо взимку. Тому й дзвонять коси у вербівських полях, кладуть запашну отаву рівними рядками. А сіну потрібні перевесла — добротні, міцні. Тому в хід знову пішла осока.
