Арифметика тут дуже проста. Лікарі б’ють тривогу — 240 тисяч киян шкільного і дошкільного віку взято на диспансерний облік. Усі вони потребують санаторного оздоровлення. 12 санаторіїв різного профілю столичного дитячого санаторно-курортного медичного об’єднання (дев’ять — у Київській області, три — в Криму) можуть щороку пролікувати 20 тисяч малих пацієнтів. Ділимо 240 на 20 і одержуємо те, що маємо.

Коли б не нещастя,не було б і щастя

Одразу зауважимо, що путівки дітям видають безкоштовно — такий закон. Щороку з міського бюджету на дитяче санаторно-курортне оздоровлення виділяють понад 4 млн. грн. Систему розподілу путівок також відпрацьовано. Пацієнти їх дістають на основі рішень санаторно-курортних комісій, які створені і діють у кожному столичному районі. Було б гріхом запевняти, що система ідеальна. Що не буває так, коли одних оздоровлюють щороку, а до других черга не доходить. Але кращого поки що не придумано.

Найбільше діти потерпають від захворювання органів дихання: різні тонзиліти, бронхіти, астма тощо. П’ятнадцятирічний Слава Левченко, наприклад, на наше запитання, що його непокоїть, відповів: «Горло і ноги болять». Батьки у хлопця військові, одержав він путівку до євпаторійського санаторію «Лучезарний» (вочевидь, українською «Променистий», однак в офіційних документах таку назву поки що не відображено).

У Жені Неркуш мама — медсестра, а тато — будівельник, дівчинка перейшла у восьмий клас, лікується від гаймориту, а одинадцятилітня Оля Шевченко, в якої мама також медсестра, а тато працює водієм у МНС, вважає, що вона ні від чого не лікується, а набирається здоров’я під благодатним кримським сонцем.

Санаторій «Лучезарний» — перше надбання київської громади на кримській землі для санаторно-курортного оздоровлення дітей, які страждають на недуги органів дихання. Не варто говорити про цілющі властивості Євпаторійського узбережжя, диводію ропи Мойнакського озера, що перевершує за лікувальним ефектом солоні розчини Мертвого моря, про неповторну свіжість тутешнього повітря, настояного на степових травах. Про це всі знають. Але одного «Лучезарного» для такого великого міста, як Київ, недостатньо.

Коли б не нещастя, не було б і щастя. Багато відомчих оздоровниць, слава яких гриміла далеко за межами Криму, за нових умов стали банкротами разом зі своїми господарями. Відразу знайшлося чимало охочих «накласти лапу» на це добро. Та ще де — на благодатному узбережжі південного Криму. Хвалити Бога, так-сяк спрацювали державні інтереси. Оздоровниці, що занепали, вирішили передати новим, надійнішим і платоспроможним, господарям, які могли б не тільки утримувати, а й підняти на новий щабель санаторно-курортне оздоровлення в Криму.

У Києві не барилися і вчинили мудро. Невдовзі за рішенням уряду комунальна власність столичної громади поповнилася кримськими санаторіями імені Рози Люксембург та відомою свого часу оздоровницею «Шахтар». Обидва заклади розташовані у мальовничій Гаспрі.

Узявся за гуж,не кажи,що не дуж

Стверджують, що ініціатива належала міському голові Олександру Омельченку. Про постійну увагу і зацікавленість керівника столиці до кримських дитячих оздоровниць розповідає і головний лікар «Лучезарного» Любов Хилько. Сюди протягом року за путівками приїздить близько двох тисяч дітей, що перебувають на диспансерному обліку в Києві.

На жаль, біля 40 відсотків з них, окрім недуг органів дихання, мають ще й серцево-судинні та шлункові проблеми. Все це тут дітям «ремонтують» за 25 днів завдяки високій кваліфікації курортологів, які тісно співпрацюють з науковцями Українського науково-дослідного інституту дитячої курортології і фізіотерапії МОЗ, що в Євпаторії, та сучасному діагностичному обладнанню. Оскільки це окрема тема, зазначимо лише, що вартість одного дня оздоровлення в «Лучезарному» становить 27 грн.

— Гроші надає київська держадміністрація, — каже Любов Хилько. — Добре фінансують харчування, медикаменти і зарплату, а на решту маємо те, що випросимо у спонсорів.

Щоб перерахувати «решту», пальців на руках не вистачить, бо навіть звичайні віники купують тут за «спонсорські». Але вже обладнали котельню і закінчують пральню — найвужчі місця в роботі закладу. На черзі — завершити збудований на 85 відсотків корпус, що перебуває в такому стані вже десять років. А це — вихід з тісноти, лікувальні кабінети, кінозал та кімнати для роботи різних гуртків. До речі, в «Лучезарному», так само як і у двох інших кримських санаторіях київської громади, діти могли б опановувати комп’ютерну техніку та частину дозвілля заповнювати комп’ютерними іграми. На жаль, таких можливостей, комп’ютерних класів у санаторіях, де діти могли б вчитися протягом усього навчального року, нема, що справді дивує.

Відзначаючи, що Київ не тільки зберіг дитячу санаторно-курортну мережу, яка була, а й примножив її, кримчани справедливо зауважують, звертаючись до Київради та міського голови Олександра Омельченка: взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Особливо це видно на прикладі санаторію «Алупка».

«Мені вона сниться,ця територія»

Відомо, що за райські куточки Кримської землі йде постійна війна. Київрада свого часу, наприклад, просила санаторій «Москва», їй було відмовлено. Потім оздоровницю «Піонер» — також відмовлено. Нарешті сказали: беріть «Шахтар». Постановою Кабміну санаторій передали до комунальної власності Київської громади. Сталася подія наприкінці дев’яностих років.

«Шахтар» — це майже 15 гектарів мальовничих прибережних пагорбів, заліснених реліктовими деревами, з черешневими та персиковими садами і неоціненним багатством — цілющим повітрям. Важко знайти слова, щоб розказати про довколишню красу, але фантазію може розбудити принаймні згадка про білий алупкинський палац (не плутати з Воронцовським). Перші його господарі, які мали хворі легені, саме тут вибрали місце для відпочинку і лікування завдяки головному багатству — повітрю.

«Шахтар» перейменували на «Алупку», і почалося відродження оздоровниці. Адже її було зовсім занехаяно. Коштом Київради на суму 1,2 млн. грн. здійснено ремонт палацу, облаштовано харчоблок і їдальню. Завершується спорудження власної котельні вартістю 600 тис. грн.

— Для нас, — каже генеральний директор міського дитячого санаторно-курортного медичного об’єднання заслужений лікар України Лілія Герасименко, — дуже важливо було одержати перший результат. Прийняли діток, і ефект — вражаючий.

Нещодавно до керівництва «Алупкою» запросили з Євпаторії досвідченого організатора-курортолога головного лікаря Володимира Швеця. У таких випадках кажуть: з вогню та в полум’я. «Алупка» — цей царський куточок вимагає комплексної реконструкції, але поки що ні у депутатів Київради, ні у міського голови до цього руки не доходять.

Нижню частину «Алупки» — а це сім гектарів — трохи впорядковано. Тут оздоровлюють щомісяця 150 дітей. А верхню — понад вісім гектарів з уже згаданими реліктовими деревами, черешневими та персиковими садами — занедбано.

— Конче потрібно хоча б 500 тисяч грн., щоб відремонтувати каналізацію та замінити сантехніку, — каже головний лікар Володимир Швець. — Без цих невідкладних робіт біда буде...

— А мені ця територія щоночі сниться, — з болем говорить генеральний директор об’єднання Лілія Герасименко. — Я навіть звернулася до голови райдержадміністрації Оболонського району пана Товкача з пропозицією допомогти фінансово — взамін додатково виділити путівки для дітей району. Але пан Товкач відповів, як передаєте територію у комунальну власність району, то гроші знайдемо. Як я можу передати територію, він же державна людина, має розуміти...

Тут переконані, що кожен столичний район без великих потуг міг би знайти для належного облаштування кримських дитячих оздоровниць, що стали власністю столичної громади, по 100 — 300 тисяч гривень, і це розв’язало б деякі оздоровчі проблеми.

— Тільки санаторій «Алупка», — переконана Лілія Герасименко, — міг би приймати щороку до п’яти тисяч дітей, що перебувають на обліку в районних диспансерах. Чим стривожені медики? Тим, що зростає дитяча інвалідність. Серед хворих на астму, наприклад, понад чотири тисячі підлітків є кандидатами в інваліди. Не допустити цього — святий обов’язок київської громади і лікарів, — додає вона.

Неможливість знайти тих 500 тис. грн. для невідкладних робіт штовхає керівництво об’єднання віддати верхню частину «Алупки» в оренду. Вже й потрібну документацію підготовлено терміном на десять років. Беруть харків’яни, гроші перераховують відразу. Справа за Київрадою, де мають ці документи розглянути і на сесії прийняти рішення.

— Але я знаю, хто за цим стоїть, — каже генеральний директор. — Харків’яни — посередники, за ними стоять німці і шведи. Якщо прийдуть німці, через рік вони перетворять це місце на божественний Едем, куди простому смертному вхід буде заборонено. А через десять років, маючи переваги орендаря, територію приватизують, і тоді — прощавай навіки райський куточок.

Одне слово, нові господарі «Алупки», як у тій легенді, опинилися на роздоріжжі: праворуч підеш — коня позбудешся, ліворуч — життя втратиш. Без грошей кепсько, а за гроші, як то кажуть, віддай жінку дяді...

Водночас рекламні проспекти санаторіїв закликають: приїздіть — і вам забезпечать лікування органів дихання; масаж, інгаляцію, голкорефлексотерапію, лазеротерапію, аромотерапію, штучний соляний клімат, терапію су-джок, цигун, гімнастику, у-шу, мануальну терапію, комп’ютерну діагностику тощо.

Отож, за здоров’ям до Криму і тільки...

Вони ніби витягли щасливий лотерейний квиток

Коли президент міжнародного благодійного фонду святої Марії Ганна Матіко-Бубнова зібралася провідати своїх підопічних — тридцятеро дітей, яких оздоровлювали  в Криму, кращого інформаційного приводу годі було шукати.

У зеніті літа Південний берег Криму — казка, а його курортна столиця Ялта — казкове царство. На міському пляжі, вхід до якого, до речі, безплатний, «застовпити» місце з сьомої до восьмої ранку ще можна знайти. Пізніше це — марна справа. Зате у рідній стихії чудово почуваються тутешні хлопці і дівчата, які з кошиками в руках спритно обминають людські тіла, озвучуючи пляж дзвінкими голосами: «медова пахлава — хто бажає», «горішки смажені, насіння, сигарети, карти гральні», «свіжі шашлики з мідії та рапана», «найсвіжіші трубочки з кремом» тощо. Монополію тут утримує фірма «Сладкоежка», де підробляє чимало юнаків і дівчат учнівського віку.

Своїх також розшукали за владним голосом. Засмаглий до шоколадного блиску чоловік з мегафоном командував українською:

— Увага! Всі на берег! Купання скінчилося!

Це був голос багаторазового чемпіона світу, Європи, України з фехтування Юрія Чижа. Педагог за покликанням і невиправний романтик, він мріє, що Верховна Рада ось-ось ухвалить закон, згідно з яким алкогольні напої відпускатимуть, як у США, тільки тим, кому вже виповнився 21 рік, а «тоніки», що привчають дітей до пиятики з початкових класів, зникнуть з прилавків. До того ж на всіх в’їздах до Криму стоятиме державна варта: маєш цигарки в кишені — повертай дишло назад. Дивак-чоловік, чи неправда, проте, привітавшись, пан Юрій доповів:

— Плавають уже всі. На третій день навчилися.

Тут, у куточку міського пляжу, київський загін «захопив» кілька квадратних метрів та шмат акваторії Чорного моря. Цю акваторію Юрій Чиж щодня огороджує поплавками щоб, боронь Боже, чогось не сталося. Такий собі імпровізований дитячий пляж.

Оселилися малі кияни в санаторії «Енергетик», який, хоч і не має власного пляжу, зате до моря сім хвилин пішки.

— Головне, не розгубити дітей дорогою, — каже вихователька Тетяна Ігнатенко.

Спробуй не розгуби, коли йти треба центральною вулицею Пушкіна, що веде до моря, а в морі людей, які пливуть вулицею, Саша Шевченко вже зник. Хто такий Саша? Живий герой О’Генрі — вождь червоношкірих. Шило. Ні секунди — на місці. У храмі святого Володимира, що реставрують у давньому Херсонесі, служниця трохи не зомліла, весь час стежачи за Сашею, щоб чогось не поцупив. А він і не думав «цупити». Просто хотів усе перемацати, до чого можна було дотягтися. Бо так навчило його життя. У Саші, якому й десяти не виповнилося, ще п’ятеро братиків і сестричок, менші за менших. Він найстарший з багатодітної родини. Підопічні Матіко-Бубнової всі такі. Мовою соціологів — діти з малозабезпечених сімей, сироти та «чорнобильці».

На приїзд Ганни Василівни чекали з нетерпінням. Накупалися, засмагли, але їм ще обіцяли показати Крим.

І відразу поталанило.В Херсонесі...

Зустрів малих киян натхненник нинішніх реставраційних робіт на руїнах античного поселення, начальник столичного управління з охорони пам’яток історії, культури та історичного середовища Руслан Кухаренко, якому пощастило умовити твердих, як кремінь, контролерів пропустити екскурсантів до музею-заповідника безплатно.

Потрапивши сюди в студентські роки на практику, пан Кухаренко й досі щоліта під час відпустки перевертає каміння на цих залитих сонцем, овіяних легендами пагорбах. Чи треба було сподіватися на кращого гіда?..

А легенди і нині народжуються

На краю скелі, звідки видно аж за обрій синього моря, на могутніх стояках прикріплено відомий своєю історією величний дзвін. Якщо стати під дзвоном, взяти камінчик, заплющити очі, а потім підкинути його так, щоб він ударився об дзвін і розбудив малинову мелодію, можна загадати бажання.

Рік тому, заплющивши очі, тут «загадували» бажання два президенти — Леонід Кучма і Володимир Путін, які були присутні під час встановлення та освячення хреста на храмі святого Володимира.

Першою чарівне місце під дзвоном зайняла Оленка Козаченко, учениця дев’ятого класу міської школи № 1. Вона — сирота, усім хотілося дізнатися, що загадає Оленка, але дівчинка лише зашарілася і відповіла:

— Щось...

А вибирати було з чого, бо вранці Оленці набажали стільки добра і щастя, що навіть Чорне море розхлюпалося. У дівчини — іменини, їй виповнилося 15. І був торт, і було 15 свічок, які від хвилювання іменинниця не могла погасити, поки не дмухнули всі разом — і свічки погасли.

Зекономлені кошти на екскурсії до Херсонеса «завдяки» Руслану Кухаренку розтали від подорожі на «Ластівчине гніздо». Матіко-Бубновій довелося піти на непередбачені витрати, хоча вона відчайдушно пручалася, але з цього нічого не вийшло. Ялта любить гроші. А трапилося ось що.

Квитки було закуплено на морську прогулянку з відвіданням «Ластівчиного гнізда». Але вже на кораблі вхід на верхню палубу перекривав ланцюг. Хочеш милуватися краєвидом з висоти, плати ще п’ять гривень. Гроші збирав і клав до кишені матрос. Ну то й що! Нам і так добре видно, залишайся з носом, моряче...

Та біля «Ластівчиного гнізда» номер «з носом» не пройшов. Тут «бізнесмени» були розумніші. Щоб піднятися до «гнізда», треба подолати стільки крутих східців, що в голові паморочиться. Але коли вже все позаду, перед самим «гніздом» двоє дужих хлопців, зручно вмостившись на стільцях, продають нібито вхідні квитки по три гривні. Не згоден — повертайся назад. Хто на це піде! Довелося платити. Матіко-Бубнова, набравшись хоробрості, намагалася довести «контролерам», що вони неправі, але з корабля попередили: «Відпливають, залишайтеся і доводьте правоту». Солідарність — велике діло.

Тут спочиває слава

Вранці збуджені школярі з надією позирали на небо, щоб часом не задощило, бо на екскурсії вони мали всього два дні, а так хотілося ще побувати у Севастополі.

Легендарне місто зустріло щедрим сонцем і спокійним торжеством синього моря. Постало місто-герой перед малими киянами з висоти Малахового кургану. І  все, про що вони читали, бачили з екранів телевізорів, чули від дорослих, відгукнулося в їхніх почуттях. Навіть «вождь червоношкірих», непосида Саша Шевченко, який неодмінно заліз би на кожен танк, гармату, раптом стих і став слухняним.

Тут спочивала слава. І мовчала історія. Графська пристань, пам’ятники загиблим кораблям, вінничанину матросу Кошці, хороброму  адміралу Нахімову...

На обеліску, де в одній могилі поховано героїчних захисників Севастополя і французьких солдатів, полеглих у Кримській війні, екскурсовод переклала з французької: «Їх у бій кликала Вікторія, але всіх зупинила смерть».

Малі не зрозуміли, а дорослі перезирнулися. Вихователька Галя Бубнова, студентка четвертого курсу юридичного факультету Київського держуніверситету, сказала:

— Такий напис треба зробити у Львові на могилах українських і польських вояків.

Того дня львівський щем лежав у кожного на душі, бо було це 29 липня в день скорботи за загиблими на аеродромі у Скнилові.

Акценти

Ми лише торкнулися проблем санаторно-курортного оздоровлення дітей столиці України. Однак деякі акценти можна розставити. Перший-ліпший гід на руїнах Херсонеса скаже: на реставрацію храму святого Володимира Омельченко дав 20 млн. грн. У Севастополі пригадають, скільки мільйонів виділив Омельченко на житло морякам і що у київських школах нинішнього року першокласники одержали подарунки від Омельченка — набори учнівського приладдя.

Все це добре, і ніхто не повинен заздрити. Але коли йдеться про мільйони гривень, як, скажімо, з Херсонесом, чи про сотні мільйонів, як з ефемерною програмою «Добробут», то такі проекти не завадило б обговорювати з громадою міста. До того ж гласно і широко. Адже йдеться про кошти, власне, скарбниці київської громади, яку утримують і поповнюють її громадяни.

В урядових надрах країни визріває думка, що, починаючи з 2003 року, держбюджет затверджуватимуть з акцентами: наступного року, наприклад, — це армія, потім — охорона здоров’я, потім — освіта. Тоді можна нагальні проблеми розв’язувати кардинально. Бо щоразу всім потроху — до добра не приводить. Є над чим поміркувати і столичному депутатському корпусу.