Затоплений тринадцять років тому військовий атомохід «Комсомолець» — ця аварія для більшості з нас уже в далекому минулому — дотепер нагадує собою міну сповільненої дії: дві ракети з радіоактивним плутонієм, корпуси яких пошкоджено під час аварії, на думку фахівців, можуть наробити більшого лиха, ніж чорнобильський реактор.

В Україні мешкає єдиний із 27 моряків атомохода «Комсомолець»

Колишній мічман Віктор Слюсаренко, а це про нього мова, родом з містечка Гнівань, що в Тиврівському районі на Вінниччині, нині служить старшим прапорщиком в Академії СБУ в Києві. Перебрався сюди з Мурманська невдовзі після трагедії на атомоході «Комсомолець». В їхній сім’ї двоє хлопчиків. Своєю появою на світ, а народилися Вадим і Борис в один день, надзвичайно порадували батьків. Віктор зізнався, що у них з дружиною довго не було дітей. Але рівно через рік після аварії, навіть того самого дня, дружина завагітніла...

Зустрілися з ним під час приїзду до батьків: у Гнівані сина завжди з нетерпінням чекають мати Ольга Аніфатівна та батько Федір Федорович. Що їм довелося пережити у ті чорні квітневі дні 1989 року, коли з повідомлень в пресі дізналися, що із 69 членів екіпажу «Комсомольця», де служив син, живими залишилися лише 27!

Знак біди на глибині 1652 метри

Затонулий атомний човен «Комсомолець», на якому служив Слюсаренко, уже тринадцять років лежить на дні Норвезького моря, де 7 квітня 1989 року сталася аварія. Співрозмовник називає точну глибину — 1652 метри.

— Чи справді затонула субмарина таїть у собі небезпеку?

— Ядерний реактор на човні, — пояснює співрозмовник, — заглушений. Це унеможливлює ланцюгову реакцію, що могла б призвести до ядерного вибуху. Однак на борту ще є дві ракети-торпеди з радіоактивним плутонієм. Про це я знаю достеменно, бо завантажував їх власноруч. Обидві вони пошкоджені. Якщо точніше, зруйновано їхні корпуси. Руйнування сталося під час вибуху акумуляторної батареї. А це значить, що радіоактивний плутоній не має належного захисту: його закриває лише оболонка. Саме з цієї причини, як мені відомо, не проводяться роботи з підняття ракет на поверхню. Небезпека полягає в тому, що можна порушити герметичність ємностей, в яких зберігається радіоактивний плутоній. Тоді підводний човен стане другим Чорнобилем...

Але забувати про неї теж не можна: дно моря — не місце для захоронення ємностей з радіоактивним плутонієм.

— На мою думку, — продовжує Слюсаренко, — для проведення робіт навколо атомохода необхідне об’єднання зусиль вчених з багатьох країн, щоб унеможливити повторення другої чорнобильської біди, яка тепер чатує на нас під... водою. Чіткість дій і величезна обережність, повірте, потрібні як ніколи. Через їх відсутність атомохід пішов на дно, забравши сорок два людські життя.

Коротка інформація. Атомний підводний човен «Комсомолець» у колишньому Союзі був експериментальним. Його виготовили в одному екземплярі, витративши колосальні кошти. Роботи з його створення тривали десять років. За окремими параметрами човен дотепер залишається неперевершеним: жодне інше судно в світі не здатне опускатися на глибину, на яку занурювався «Комсомолець», — 1000 метрів. Титановий корпус може залишатися незіпсованим сотні років.

Під водою атомохід перебував більше трьох місяців. Розвивав швидкість до 30 вузлів (52—54 кілометри на годину) — найвищий показник серед субмарин. На озброєнні було 22 торпеди й дві ядерні ракети. «К-278» — з таким бортовим номером човен прийняли до складу ВМС колишнього Союзу у 1983 році (під кодовою назвою «Плавун») — здійснив два автономні плавання по 90 днів кожне. Протягом п’яти років експлуатації не мав жодної несправності, не кажучи вже про аварії. Вважали, що затопити його практично неможливо, мовляв, таку надійну конструкцію має атомохід...

Море кипіло, як вода в чайнику

28 лютого 1989 року човен вперше вивів у море другий екіпаж, в якому служив мічман Віктор Слюсаренко: на флоті він залишився після строкової служби. За тиждень до того, згадує Віктор, човен отримав іншу назву. З ініціативи когось із чиновників політуправління Північного флоту корабель перейменували на «Комсомолець». Не знаю чому, але таку ініціативу ми підтримали без особливого ентузіазму. Можливо, тому, що звикли до попередньої назви, а може, причина в іншому: моряки, як кажуть, трохи забобонні і змінювати що-небудь перед далеким плаванням вважали поганим знаком...

На 37-й день походу «Комсомолець» йшов на глибині 350 метрів. Слюсаренко до найменших подробиць тримає в пам’яті кожну мить того жахливого дня — 7 квітня 1989 року. Він відпочивав у своїй каюті, коли пролунав сигнал аварійної тривоги: «Пожежа в сьомому відсіку!». Віктор тієї хвилини мимоволі подумав: як так — дві хвилини тому він чув повідомлення чергового матроса, що там усе гаразд, і раптом... Черговий згорів у вогні першим. Хтось з мічманів кинувся з’ясовувати, що там сталося і тут же згорів у полум’ї. Вогонь раптово перекинувся в сусідній шостий відсік. Далі почав горіти п’ятий. Тут лопнув масляний трубопровід. Масло, що під тиском вирвалося з нього, стало пекельним факелом ще для восьми членів екіпажу: врятувати їх не вдалося.

Згодом, у подробицях аналізуючи те, що сталося, Слюсаренко зрозумів одну просту істину: ореол могутності атомного човна, про що їм постійно твердили високі військові чини, на ділі виявився міфічним. «Наприклад, — продовжує Віктор, — нас переконували, що кожен відсік човна так герметично ізольовано, що у разі пожежі вогонь нізащо не зможе перекинутися в інший. А що виявилося насправді? Під час будівництва корабля, як cтало відомо пізніше, використали для ізоляції «не той матеріал», що пропонували конструктори. Так само лопнув ще один міф — про неможливість за будь-яких умов затоплення субмарини...»

Палаючий човен (пересічному читачеві, мабуть, важко уявити, як у воді, та ще й на такій глибині, може щось горіти) почав підніматися на поверхню. Коли до неї залишалося 150 метрів, підводників чекала ще одна неприємна несподіванка: зупинився реактор, заклинило кермо, і субмарину потягнуло на дно. Ліквідовувати несправність довелося стиснутим повітрям — ним продули цистерни головного баласту. Тільки-но кисень дійшов до палаючих відсіків, вогонь спалахнув ще з більшою силою. Палало все! Температура, за словами співрозмовника, сягала 1000(!) градусів. «Ви не повірите, але море навколо нас кипіло, як вода в чайнику».

Страшенно дошкуляв чадний газ: його концентрація перевищувала смертельну дозу. На 69 підводників налічувалося тільки тридцять індивідуальних протигазів. «Щоправда, були ще ізольовані дихальні апарати, але ми на них особливих надій не покладали, бо знали, що вони дуже старого зразка — виготовлені ще у 50-х роках. Ось вам ще один нонсенс: невже на такому сучасному кораблі не можна було обновити засоби захисту, про які йде мова?..»

— У ті хвилини, — веде далі розмову Слюсаренко, — кажу це без перебільшення, були на волосину від можливості повторення другого Чорнобиля. Раптом відключився насос і перестала працювати система охолодження реактора. Ще б трохи... На щастя, прилади живлення автоматично переключилися і насос запрацював знову.

Мічман Слюсаренко у складі аварійної бригади брав участь у ліквідації пожежі. «Пізніше, у спокійній обстановці я нарахував принаймні три епізоди, коли міг розпрощатися з життям. Попереду на мене чекали нові випробування. До речі, кожен з нас, хто залишився живим, проходив їх, як кажуть, по-своєму, хоча й перебували всі на одному кораблі.»

Надсучасний човен мав дешевенькі рятувальні засоби

Екіпаж «Комсомольця», як уже згадувалося, налічував 69 осіб. А в рятувальній камері, на випадок біди, могло поміститися лише 50 підводників. Люк камери відчинявся лише на глибині до 240 метрів. Отож надії на такий рятувальний «круг» було зовсім мало. Так само, як і на протигази, про що вже йшлося. Субмарина була обладнана лише двома рятівними плотами, на кожному з яких могли вміститися не більш як 20 чоловік.

Слюсаренку, щоправда, скористатися ними не вдалося. Він без жодного рятівного засобу борсався в холодному морі протягом майже сорока хвилин. Температура води становила лише два градуси. Хвилі сягали висоти від одного до півтора метра. Вода, щораз накриваючи його з головою, потрапляла в рот, була змішана з мастилом і соляркою. Лікарі твердять, що за таких умов протриматися на поверхні можна не довше 15—20 хвилин.

«Я залишався у кораблі, що тонув, бо не чув команди: «Покинути борт!»

На поверхні «Комсомолець» тримався недовго. Раптом корма різко пішла у воду і човен почав займати вертикальне положення. У ті хвилини стало зрозуміло, що врятувати субмарину вже неможливо. Командир віддав команду: «Покинути човен!». Але її чули не всі. «Я був унизу. До трапу побіг, коли відчув, що корабель різко змінює своє положення. Тут зіткнувся з командиром: він перевіряв, чи всі залишили човен. З трюму до виходу поспішав ще один офіцер.»

Вибратися на поверхню їм так і не вдалося. Через відкритий люк на голови несподівано полився потужний стовп води — такої сили холодний душ не кожен витримає. Човен тонув з відкритим люком. І тільки останньої миті товариш Віктора мічман на прізвище Копєйка, який уже борсався на поверхні разом з тими, хто встиг швидше піднятися на палубу, ногою закрив кришку люка.

«Комсомолець» опускався дедалі глибше під воду. Єдиною надією залишалася рятувальна камера. Навколішки мічман Слюсаренко поповз в її напрямку. Він став п’ятим членом екіпажу, кому вдалося проникнути в рятівну «колбу». Крім нього, у ній уже були командир корабля капітан першого рангу Ванін, капітан третього рангу Юдін, а також два мічмани — Черніков і Краснобаєв. Слюсаренко з-поміж них п’яти єдиний залишився живим.

— Тільки-но ми зачинили люк, який з’єднував човен з камерою, — розповідає Віктор, — а вдалося це з великими труднощами, як почули стук. До камери намагався проникнути ще один член екіпажу. Це був капітан третього рангу Іспенков. Командир наказав негайно відкрити люк. Якусь мить тривала мовчанка. Кожен думав про те, що вдруге «задраїти» люк нам уже навряд чи вдасться. Командир знову повторив команду, захлинаючись від крику. Юдін першим кинувся до люка. Але в цю мить з корабля долинув потужної сили вибух. Рятувальну камеру відірвало від корпусу корабля і вона стрімко пішла вгору. Коли я сидів у рятувальному апараті, несподівано почув якийсь загадковий голос: «Усім одягти дихальні апарати!». Команду виконав автоматично. Тільки хто її подав, ніяк не міг зрозуміти. Краснобаєв, отруївшись чадним газом, уже був мертвий. Юдін ледве дихав, важко опустивши голову. Черніков був поруч зі мною, від нього я не чув жодного слова. Ми з ним почали одягати апарат на командира, який вже втрачав свідомість.

До аналізу цього епізоду Віктор, за його словами, повертався десятки разів. Він переконаний: той голос долинув з-за меж корабля. Якась невідома сила підказала їм у ті хвилини шлях порятунку. Сьогодні, коли він став віруючим, Віктор впевнений, що то була Божа сила.

...Тиск повітря в рятувальній камері становив п’ять атмосфер. Я розумів: тільки-но апарат випливе на поверхню, потрібно буде його негайно зрівняти із зовнішнім тиском, для цього встановлено спеціальний клапан. За звичайних умов зробити це було б зовсім нескладно, але тоді... Віктор не встиг. Внаслідок перепаду тиску люк відкрився миттєво. Чернікова з такою силою викинуло на поверхню, що Слюсаренко лише побачив, як ноги промелькнули над головою: той сидів саме навпроти люка. Ударившись об поверхню води, мічман не встиг зірвати дихальний апарат. Кисень, що вирвався з нього, розірвав йому легені.

Слюсаренко також вилетів з камери, ніби льотчик на катапульті. Його врятувало те, що дихальний мішок (він був погано закріплений) відірвався під час того карколомного польоту. На його очах камера, з якої щойно вилетів, наповнилася водою і знову пішла на дно. У 1993 році росіяни намагалися її підняти. Можна тільки уявити, з яким хвилюванням Віктор тоді ловив повідомлення у ЗМІ про цю операцію. Коли її тільки почали піднімати, йшлося в одній з публікацій, лопнув трос. Хоча, запевняли спеціалісти, він міг витримати вагу в сім разів більшу, ніж сама камера. На цьому, щоправда, дослідження не припинили. На дно опустили роботів з кінокамерою. Але, на його здивування, на фотоплівці не було зафіксовано жодного тіла. «Я точно знаю, — вкотре повторює Віктор, — Ванін, Юдін і Краснобаєв залишилися там...»

Слюсаренка підібрало риболовецьке судно «Олексій Хлобистов». Помітили його випадково. Увагу моряків привернув рятувальний мішок загиблого мічмана Чернікова: він був оранжевого кольору. «Сам я добре бачив корабель, — каже Віктор, — однак хвилі постійно накривали мене, тому сигналити про допомогу не було жодної можливості. Та й сил майже не залишалося. Добре, що хвилі не віднесли далеко рятувальний мішок.»

Зовсім поруч на двох плотах по самісіньку шию у воді плавали інші члени екіпажу, яким пощастило врятуватися.

«Троє моряків померли від... «затяжки» цигаркою»

— Ми були такі виснажені, що словами це не передати, — каже Слюсаренко. — Не повірите, дехто помер, уже коли його піднімали на борт корабля. Чи то від емоційного перенапруження, викликаного довгоочікуваною можливістю врятуватися, чи ще від чого, важко сказати. Які ми все-таки різні люди!

Судно «Олексій Хлобистов» поверталося з Франції. Члени його екіпажу одразу дістали придбані для себе дорогі духи і почали розтирати ними, даруйте на слові, задубілих моряків. Але й тут сталося непередбачуване. Троє врятованих моряків вийшли перекурити. І вже після першої чи другої затяжки цигаркою мертвими звалилися на палубу: згодом лікарі констатували надмірне виснаження організму, що не міг справитися навіть з краплею нікотину.

День пам’яті підводників започаткував адмірал Безкоровайний

Уже другий рік поспіль 7 квітня у Києві вшановують пам’ять загиблих підводників атомохода «Комсомолець». В одному з кафе поблизу станції метро «Лук’янівська» збираються ті, хто знав загиблих, — хтось з ними навчався в училищі, комусь довелося разом служити... Нинішнього року, стверджує Віктор, присутніх було більше, ніж попередній раз. Серед них Віктор упізнав колишнього командувача флотилії. Прийшли працівники з Міноборони. Запросили на зустріч родичів загиблих, зокрема, названу матір командира корабля (Євген Ванін був родом з Києва) Любов Лазарівну Білецьку. Віктор не раз провідував її раніше.

Започаткував таку зустріч віце-адмірал Безкоровайний. Колишні підводники не без хвилювання ведуть мову про долю нашого Військово-морського флоту. На його озброєнні, хоч як прикро про це говорити, лише один підводний човен. До того ж він у такому стані, що, за словами співрозмовника, не здатен навіть зануритися під воду.

У світі діє єдина організація ветеранів-підводників. Але Україна до неї не входить, бо не маємо своєї організації. У нас поки що лише виношують задуми про її створення, та й то з ініціативи самих підводників. Мій співрозмовник стверджує, що у ВМФ колишнього Союзу найбільше підводників було саме з України. «Нас вважали, про це я чув на власні вуха, —стверджує Віктор, — надійними воїнами. Досить сказати, що на згаданому атомоході «Комсомолець» кожен третій був українцем.»

Вінниця.