Сьогодні день смерті Василя Стуса
Є імена, торкатись яких слід обережно. Згадуючи Стуса, замислюєшся, наскільки ти людина, щоб брати на себе таку відповідальність. Перегортаєш укотре спогади про Стуса, його вірші, опубліковані листи. Усвідомлюєш, що багато його друзів та ворогів ще живі. І бачиш себе «персонажем відстані», спроможним лише на відсторонений погляд.
Для Стуса не шкода патетики, високих фраз. Він — один з тих небагатьох, хто заслужив знак рівності між собою та Україною. Його біографію тепер вивчають у школі. Та нині розуміємо: про будь-який період цього короткого життя можна списати гори паперу. А можна помовчати або порозмірковувати штрихами про вартість життя.
...«Вірші мені пишуться тільки під час спогадів, і вони — я це часто помічаю — якось бічні для мене. Себе я в них не виливаю. Це так, фіксація настроїв, але ж це не поезія. Очей нема, і духу нема. Може, через це їхній холод здається тобі повівом класичності? Мені приємна часом саме реміснича сторона справи — у віршах. Тоді є що робити — тесати їх і підтісувати», — писав Василь Стус другові Анатолію Лазоренку.
Ставлення до літературної праці як до ремісництва — мудра прерогатива геніїв. Поезії Стуса у 60-ті вважали проривом. А ті, хто вправлявся на віршиках-агітках та виховував на них «маси», із жахом сприймали європейськість Стусового слова.
У Стуса було те, чого бракує багатьом майстрам: освіченість. Літератори нерідко бравують своїм невіглаством, освітою «від землі», змушуючи сприймати себе як народників-першопроходців. Василь Стус мав учителів серед визнаних авторитетів світової філософської думки й літератури. Камю, Ніцше, Монтень, Рільке, Лорка... (До слова, долі Федеріко Гарсії та нашого поета схожі трагічною розв’язкою, фатальним, напівусвідомленим дисидентством поетів, котрі стають на заваді несправедливості просто тому, що такий стиль їхнього життя). Як згадує Василь Захарченко, Стус працював ночами, багато читав, немилосердно курив, черпав сили в європейській культурі, в її абстрактному гуманізмі. У поета, перекладача, науковця Василя Стуса був гарний смак до справжнього. «Проза має бути густою, — писав він. — Ложку вткнеш — і щоб не падала». Стус у публічних виступах підтримував і пропагував те, що на його час було одкровенням, здіймало бурю в суспільному болоті, зокрема творчість українських шістдесятників — М. Вінграновського, І. Драча, Ліни Костенко...
Образ Стуса нерідко порівнювали з Данте. Є письмові свідчення, як Василеві Стусу, тоді — аспірантові Інституту літератури, на якийсь ювілей Данте наділи вінок на голову, і присутні раптом вразилися подібністю. Втім, усі птахи однаково високого польоту у чомусь схожі. А ось Микола Вінграновський, спостерігаючи за Стусом, робив висновок, що таких типажів «дуже не вистачає українському кіно».
У всьому — яскравість, помітність, неординарність... Традиціоналістом Стус був хіба що в листах, яких писав дуже багато, вважаючи епістолярний жанр не менш цінним, аніж будь-який інший.
Стусові не треба було вести когось на барикади, закликати до революції. Він не агітував проти ладу. Однак жив так, ніби вів, закликав, агітував. Чого варті лишень його відважні випади на прем’єрі «Тіней забутих предків» С. Параджанова в кінотеатрі «Україна». В. Стус був чесним, відкритим, органічним, ВІЛЬНИМ, незважаючи на епоху.
У 1972 році Василя Стуса засудили за «систематичне виготовлення, збереження і розповсюдження антирадянських наклепницьких документів». До цього переломного року молох системи методично з’їдав Стуса, він не міг влаштуватися на роботу, надрукуватися... Через деякий час, проведений у таборах, йому дали ще один строк. 1985 року тяжкохворий Василь Стус помер у таборі далеко за Уралом. Через чотири роки родина та сподвижники перевезли прах поета до Києва, на Байкове кладовище. Можна лише уявити, яких зусиль їм це коштувало. Ще до смерті в одному з листів В. Стус ніби робив висновок із багаторічних своїх теоретизувань: «У мене є народ, який мої друзі інших національностей називають багатостраждальним. Його муки — то єдина моя скорб».
Світ стоїть на голові. Адже донині безтурботно ходять по землі професійні кати, які знущалися з поета, наближали його смерть. Хоча зло пристосованіше, хитріше за добро. А тління довше за горіння.
