А міг би, як і більшість цивілізованих міст, перетворювати відходи на доходи, при цьому ще й отримувати чималий зиск, тим більше що має все необхідне для цього.
Якщо людина колись і загине, то не в атомному кошмарі, а у власному смітті
Якщо років сто тому головною бідою країни безмежних просторів, як відомо, були дороги та дурні, то останнього десятиріччя до цього додалася ще й третя напасть, здатна, поріднившись з двома попередніми, поховати нашу і так поганеньку цивілізацію у своїх-таки відходах. Кажуть, видатний фізик Нільс Бор свого часу пророкував: якщо людство колись і загине, то не в атомному кошмарі, а у власному смітті. Схоже, в другому місті країни, яке нерідко чванливо називає себе «першою столицею», до цього все й іде.
Про харківське бездоріжжя та звалища сміття посеред міських кварталів, на жаль, доводилося розповідати в «Голосі України» не один раз. І не тому, що хотілося комусь із батьків міста попсувати життя. Просто гидко жити й працювати, потопаючи у купах бруду. Незручно самому, совісно перед гостями. Попросять часом показати місто, а показувати що? Обдерті пам’ятки архітектури? Зарослі вербами дахи в центрі міста? Чи ті самі дороги, побиті наче після бомбування, та завалені відходами підворіття? Щоправда, реакція влади, м’яко кажучи, майже завжди була якась дивна: натомість, щоб приводити міське господарство в належний порядок, вони закидали редакційне начальство скаргами на кореспондента і майбутніми проектами, які були не більше, ніж містичними прожектами.
Місто, яке дало світові нобелівських лауреатів, не в змозі впоратися зі страмовищем
Сьогодні єдине узаконене звалище в селищі Дергачі, куди півторамільйонне місто вже не один десяток років звозить свої побутові та промислові відходи, говорячи казенною мовою, цілком вичерпало свій ресурс. За найоптимістичнішими розрахунками, його вистачить на рік, не більше. А далі, якщо не зупинитися, сміття може завалити і сам райцентр.
Років п’ять тому депутати харківської міськради, а потім і обласна держадміністрація намагалися, було, побудувати новий полігон з утилізації сміття. До речі, незрозуміло досі, що малося на увазі під словом «утилізація». Адже побутові відходи там ніхто, крім, мабуть, бомжів, переробляти з користю для себе навіть гадки не мав. Та й поставилися до справи народні обранці й державні мужі, кажучи відверто, геть погано, якщо не злочинно. Спочатку «закопали» в землю біля дачних поселень мільйони, а потім, коли народ повстав проти цієї затії, почали переконувати місцевих жителів, що звалище з усіма його «принадами» — це для них благо, а не зло. «Дурний народ» добрим государям не повірив. Від затії довелося відмовитися.
Років зо два поспіль депутати попереднього скликання ламали списи над запитанням, брати чи не брати кабальний багатомільйонний кредит у твердій валюті Євробанку для розв’язання все тієї ж «проблеми віку». Переміг, на щастя, здоровий глузд. І треба ж було додуматися! Місто, де працювали фізики, удостоєні Нобелівської премії, де створювали найкращий танк другої світової війни, де донині виробляють унікальні турбіни, літаки, трактори та й багато іншої складної техніки, де народжуються світові наукові відкриття, високі технології, де, нарешті, зосереджено кількасот промислових підприємств, стояло перед закордонним дядечком з протягнутою рукою і схиленою головою — допоможи, мовляв, з нашою страмотою впоратися, нам уже й це не під силу.
Люди обізнані стверджують, що перетворювати сьогодні відходи на доходи так само прибутково, як торгувати, приміром, зброєю або білим дурманом. То чому тоді доморощені капіталісти ладні відмовитися від цього кусеня, та ще й повісити на десятки років борги прийдешнім поколінням? Здогадки і версії можна будувати найрізноманітніші. Проте одне очевидно: наші можновладці засукувати рукави для розв’язання якихось проблем, як мені здається, навіть і не збираються, воліють перекласти все з хворої голови на здорову, незважаючи на витрати, отримувати бариші враз і всі, не ворухнувши при цьому і пальцем. Тепер ось знову подейкують у владних кабінетах про необхідність по-новому розглянути пропозицію європейських інвесторів.
У XXІ столітті ми залишаємося феодальним містом
Безперечно. Акуратні європейці нагромадили чималий досвід вимітання сміття з власної домівки, не завдаючи при цьому шкоди довкіллю, а то й узагалі унеможливлюють його забруднення, маючи водночас для себе чималу користь.
Наприклад, у Відні або німецькому Саарбрюккені запроваджено енергетичний напрям із спалювання відходів у спеціальних агрегатах ТЕЦ з виробленням електричної та теплової енергії. В Угорщині з побутових відходів отримують біогаз. У Бельгії, Німеччині, США, Канаді, Японії і Латинській Америці швидкими темпами розвивається екологічно чистий напрям зі спалювання відходів у цементних печах, який не потребує дорогого обладнання для додаткового очищення газоподібних викидів. Спалювання відходів у загальному споживанні палива цементної промисловості цих країн становить близько 20, а на окремих заводах сягає 50 відсотків. А транснаціональна компанія «Холдербанк» на своїх цементних заводах за кінцеву мету найближчим часом ставить заміну палива відходами до 75 відсотків. Збирання і переробка відходів є значною галуззю економіки, в якій зайняті тисячі фірм і використовуються сотні різних технологій.
А ми, схоже, в цьому процесі десь на стадії феодальних міст. Тільки за офіційними даними, щороку в Харківській області утворюється близько 2,5 мільйона тонн неутилізованих відходів. Які сміттєві «поклади» в Україні — сказати точно навряд чи хтось зможе. Проте навіть поверхневі підрахунки дають змогу стверджувати, що йдеться не про мільйони, найпевніше, про мільярди тонн. І ця гнітюча ситуація загострюється — за найскромнішими підрахунками, прогнозується збільшення сміттєвих завалів на 25—30 відсотків щороку.
Тисячі гектарів українського чорнозему перетворено на звалища, що гниють
Екологічні наслідки багаторічного нагромадження відходів загальновідомі: отруєння грунту, просочування у водоносні шари агресивних отруйних стоків, зараження довкілля гниючою органікою та синтетикою, що розкладається. Причому, якщо у великих містах (Харків, на жаль, прикрий виняток з цього правила) бодай якось упорядковано збирання та зберігання відходів, то в робітничих селищах, районних центрах, та й у селах стан справ просто катастрофічний. З цієї причини понад 6,5 тисячі гектарів родючих українських чорноземів уже виведено із сільськогосподарського обороту як забруднені та не придатні до використання.
У країнах Євросоюзу, куди ми так наполегливо прагнемо, постійно відбувається посилення норм охорони довкілля. Вже підготовлено законодавчі пропозиції про закриття звалищ з наступного року. Різко зменшуються обсяги простого спалювання побутових відходів через неефективність цього методу та величезні затрати на газоочищення. І водночас триває глобальний розвиток промислової переробки так званих твердих побутових відходів. Вчені усього світу ведуть пошук можливостей використання відходів як вторинних ресурсів, що у свою чергу позитивно вплине на економію сировини та екологічну ситуацію.
На смітті гріють руки всі, кому не ліньки
Невже ми такі безнадійні, що опинилися на узбіччі цього великого процесу повернення людини в лоно природи, відродження її первісної краси?
Щоб знайти відповідь на це запитання, мабуть, треба було б зробити невеликий історичний екскурс. Звісно, простіше було б все списати на татаро-монгольське чи комуністичне ярмо, розруху чи перебудову. Але навіть у ці багатостраждальні, як нам тоді здавалося, часи була якась єдина система, структура, котра, висловлюючись по-партійному, відповідала за вирішення поставленого завдання. Приміром, ще років десять тому в Харкові, та й в інших містах України, діяло так зване комунально-транспортне підприємство, що одноосібно відповідало за санітарний стан міста. Але коли монополії упали, було вирішено створити насильницьку конкуренцію і в цій, як тоді вважали, не дуже респектабельній галузі. В результаті, як і в багатьох інших справах, породили анархію та безвідповідальність.
Сьогодні, складається враження, прибиранням сміття в місті займаються всі, кому тільки не ліньки. Хіба що армія та міліція ще не долучилися до цього бізнесу. А стан справ інакше як катастрофічним і не назвеш. Проте спитати за нього, за великим рахунком, нема з кого —немає в місті «старшого зі сміття».
Підрядилася, скажімо, якась комерційна фірма або ЖЕК вивозити якусь частину міських відходів. Отримує офіційний дозвіл, приймає, звісно, гроші за перевезення, вантажить, везе і висипає... у сусідньому дворі. А чого марно кілометраж намотувати, бензин палити, коли й таке «благодійство» проходить. Таких випадків не злічити, стверджує керівник виробничого комплексу переробки побутових і промислових відходів підприємства «Харківкомуночищвод» Микола Горох. Так звані несанкціоновані звалища сьогодні заполонили все місто, взяли його в сміттєву облогу за всім периметром окружної дороги, найближчих лісопосадок і байраків. Досліджуючи масштаби проблеми за мінорно відомим завданням ЄБРР, М. Горох склав своєрідну карту сміттєвих звалищ Харкова, вказавши при цьому їх місцезнаходження, розміри, обсяги, і додав до кожного з них так би мовити фото з натури. Цікавий вийшов документ — 738 (!) свідчень чиновницького нехлюйства та злочинної діяльності стосовно природи.
Загальноприйняті розрахунки свідчать, що кожного року півторамільйонний Харків нагромаджує щонайменше 1,5 мільйона кубічних метрів сміття. За офіційними даними, на звалище потрапляє трохи більш як половина від цієї маси. І майже стільки само осідає де завгодно, але тільки не у відведеному для цього місці. Щороку!
Порятунок потопаючих у смітті — справа рук самих потопаючих
То що — караул!? Узагалі-то так. Кричати щось подібне все-таки доведеться. Але навряд чи тільки криком про допомогу вдасться поліпшити становище. Порятунок потопаючих, як відомо, справа рук самих потопаючих. І в сміттєвих завалах — також.
Альтернатива надто дорогому проекту, звісно, є. Новий міський голова Харкова, коли був головою райвиконкому, читай — головним районним двірником, чимало натерпівся від мешканців через цю проблему і тепер каже, що знає, як її вирішити, і готовий її розв’язати.
То що пропонують фахівці?
Хоч як парадоксально, але саме Харків у цей несприятливий для себе час нагромадив чималий «теоретичний» і навіть практичний досвід утилізації (що означає — переробки з користю. — Авт.) твердопобутових відходів, що не поступається кращим світовим технологіям. Щорічний аналіз санітарного очищення міста, каже генеральний директор ДКП «Харківкомуночищвод» Іван Коринько, свідчить, що в так званому морфологічному складі побутових відходів частка полімерних матеріалів уже зростає до 8—12 відсотків. І цей показник має тенденцію постійного збільшення. Полімери — досить цінний компонент, який треба використовувати як вторинну сировину. Його підприємством спільно з деякими іншими зацікавленими організаціями торік розроблено і введено в експлуатацію дослідний завод з переробки відходів на гранули. Його продуктивність — до 1000 тонн на рік.
Проте такі незначні потужності навряд чи можуть істотно вплинути на поліпшення екологічної безпеки регіону. Для кардинального вирішення проблеми, вважають керівники комунальної галузі, потрібно створити комплексне підприємство із збирання, сортування, транспортування та переробки твердопобутових відходів.
Представлена підприємством «Харківкомуночищвод» концепція такого підприємства видається цілком посильною для міського бюджету і найприйнятнішою для ситуації, що склалася. Якщо коротко, то ідея має приблизно такий вигляд. За додаткову, незначну плату працівники комунальних служб здійснюють первісне сортування відходів, вилучаючи з них найкорисніші матеріали: пластикові пляшки, інші вироби з поліетилену і пластмаси, папір, різні упаковки з картону тощо. На базі кількох збанкрутілих підприємств, розташованих навколо міста, створюються підприємства з переробки цієї сировини та сортування іншого сміття. Немає ніякого сенсу, наприклад, вивозити на звалище будівельне сміття, що після переробки може бути знову використане в будівництві. Решту відходів брикетують і використовують як паливо в печах місцевого цементного заводу, як це роблять у багатьох країнах світу. На звалище вивозять лише те, що поки що не піддається переробці та вторинному використанню.
Цікаво, що цей проект цілком здійсненний і без «іноземного втручання», силами харківських підприємств і на кошти власних інвесторів. Адже вигода і прибуток очевидні. Звісно, за однієї умови — рукава засукати все-таки доведеться.
Наважимося чи знову вимолюватимемо допомогу в «загниваючого» Заходу?
Харків.
