31 серпня 1941 року до Архангельська прибув конвой союзників. У ньому були військова техніка, обмундирування, продукти харчування. То була перша конкретна допомога Червоної Армії. А 25 квітня 1945 року відбулася інша історична подія — у Німеччині, на Ельбі зустрілися представники армій-союзниць — американський патруль під командуванням лейтенанта Вільяма Робертсона і взвод радянських піхотинців, яким командував українець Олександр Сильвашко. Фотокореспондент зафіксував цей момент і його фото обійшло всю світову пресу.
Але між цими подіями було чимало інших невідомих історикам фактів бойового братерства, взаємодопомоги і взаємовиручки воїнів країн антигітлерівської коаліції.
...Наприкінці вересня 1942 року командир авіадивізії Абраменко з Дніпропетровщини звернувся до командира ескадрильї броварчанина Костянтина Воробйова і повідомив: у тайзі зазнав аварії після бомбувань японських військ на території Маньчжурії американський бомбардувальник, в екіпажі якого було 11 воїнів. За підтримки інших екіпажів Костянтин мав знайти потерпілих.
Близько тижня пілоти обстежували навколишні місця. Знайти американців було важко. Екіпаж союзників не знав, на якій території вони змушені були викинутися з парашутами. І лише з часом, помітивши червоні зірки на фюзеляжах машин, заявили про свою присутність. Наші воїни скинули продукти і повідомили, за яким маршрутом їм варто рухатися. Дев’ять пілотів було врятовано. Доля командира екіпажу і радиста залишалася невідомою. К. Воробйов вирішив довести свій пошук до кінця. На це пішло ще два тижні. Та, на превелику радість, ледь живих двох американських льотчиків було врятовано.
Наші пілоти під час виконання цієї довготривалої операції ризикували життям, бо були змушені вести літаки якомога нижче до землі. А в сопках — це винятково небезпечно.
Інший приклад. Осінь 1944 року. До концтабору Кайзенштанбрук-217-а пораненим у ногу потрапив вихованець кавалерійської дивізії українець Михайло Костриченко. (Нині живе у Рівному). Включився у підпільну роботу. Скориставшись тим, що він був невисокого зросту і худорлявий, пробрався водостічною трубою на територію зони, де у виокремлених бараках розміщували військовополонених, колишніх воїнів-авіаторів союзницьких армій США і Великої Британії. Полонених-червоноармійців не забезпечували ні медикаментами, ні додатковими харчами. Янкі та англійці мали певний захист — по лінії Всесвітньої організації Червоного Хреста. Їм, приміром, дозволяли отримувати посилки з дому.
Протягом півроку хлопчина «снував» туди-сюди підземним ходом і доставляв вкрай необхідні медичні матеріали і ліки своїм. Cотні радянських військовополонених, які потрапили до табору з поля бою важкопораненими, були зобов’язані життям воїнам-друзям з цих зарубіжних країн.
А оскільки американську та англійську зони не охороняли так суворо і ретельно, як інші, чимало наших військовополонених зуміли втекти з концтабору саме нею. За підтримки і сприяння побратимів по зброї.
Михайло Костриченко живий і понині. До останнього часу був членом ради ветеранів другої світової війни Рівного.
Таких випадків взаємодопомоги у роки другої світової було чимало ще до зустрічі на Ельбі.
...Дванадцятирічного Володю Дем’яненка захопила розповідь у збірнику «Сріблясті крила» про авіакатастрофу американських дослідників на території Чукотки. Сталася вона у тундрі за складних погодних умов. Незважаючи на виняткові труднощі, наші геологи надали допомогу в пошуку експедиції. Ця подія так схвилювала хлопчину, що на все життя міцно закарбувалася в його пам’яті.
Згодом, коли Дем’яненко став журналістом, він по-справжньому заглибився в тему взаємовиручки, взаємодопомоги представників різних народів світу і особливо у роки війни. Але, виявилося, вона не підлягає дослідженню і обнародуванню. На ній лежало тавро заборони. Саме в той час, старші читачі це підтвердять, панувала атмосфера «холодної війни». Сполучені Штати були злим ворогом СРСР. Молодого журналіста не раз попереджали працівники спецслужб: вам нема про що писати? Забиваєте дурницями голову собі та своїм краєзнавцям. Тоді Дем’яненко на громадських засадах очолював пошукову групу краєзнавців Броварської СШ № 2. Матеріали не друкував, але досліджень не полишав. Такий він упертий.
І за 25 років зібралося багато цікавих, зовсім невідомих до цього, фактів і подій братерства простих американців, англійців і радянських людей у роки війни. З часом деякі фотодокументи, листи, речові докази стали експонатами Зразкового (це звання присвоєно наказом Міносвіти України) шкільного музею «Дитинство і юність, обпалені війною». Напередодні 50-річчя Перемоги над фашизмом у ньому було обладнано зал «Наші дороги зійшлися ще до Ельби». У його відкритті взяли участь колишні захисники Вітчизни, які в роки війни спілкувалися з воїнами Збройних сил США, Великої Британії і Франції.
Та й цього було замало Володимиру Івановичу. В нього народжується задум написати книжку про ті події, побудовану на документах, розповідях живих свідків.
— І ось рукопис книжки готовий до друку. Якою вона має бути, на думку автора?
— Писати книгу було важко, — каже він. — Адже жоден архів не лише України, а й інших держав не мав матеріалів-підтверджень спільних дій воїнів-союзників, підкреслюю, ще до зустрічі на Ельбі. Отож, більшість матеріалів побудовано на спогадах учасників тих подій. Приміром, шість таких колишніх фронтовиків я розшукав у своєму місті. З іншими листувався, їздив до них. Ось і нещодавно, під час відпустки, зустрівся з учасником підпілля фашистського концтабору Бухенвальд Михайлом Шелестом, котрий мешкає у Краматорську, що в Донецькій області. Перед цим ми зустрічалися півтора року тому у мене вдома. Я написав про нього. А під час недавньої зустрічі ще дещо уточнив, доповнив. Цікаво, що Михайло — мій двоюрідний брат.
— Чому не написали про нього раніше?
— Розповідати про себе як про в’язня він вважав приниженням. Та й численні звертання до відповідних органів з проханням підтвердити його участь у підпіллі бунтівного концтабору Бухенвальд були марні...
Зізнався Михайло мені, коли прийшли підтверджувальні документи з архіву цього концтабору.
Броварські краєзнавці, до речі, не тільки встановлюють нові факти взаємодопомоги і підтримки стосунків воїнів держав—переможців фашизму, а й допомагають декому з них підтвердити свою участь у бойових діях.
Так, киянин Анатолій Мельник, якого в юному віці фашисти примусили працювати на відновленні мостів, потім був відправлений до концтабору, звідки втік і став воїном російського батальйону американської піхотної дивізії, де прослужив близько півроку. Але підтвердити це документально не може й досі. Допомагаємо йому в цьому і по господарству, бо він хворий, живе сам. Дружина померла. Про нього також одна з розповідей у книжці.
— Якою має бути книжка, скільки і яких у ній буде вміщено матеріалів?
— Нарисів, спогадів, розповідей про музейні експонати, інтерв’ю буде близько 50. Але наш пошук триває, і згодом книжка матиме продовження.
— Отже, так звані білі плями війни заповнюються. Важливо, що це роблять школярі, діти, які про війну знають лише з книжок, розповідей учасників.
— Так, мене, як керівника нашої краєзнавчої групи, справді вражає і навіть дивує це захоплення підлітків, прояв інтересу до давно минулих подій тих грозових років.
— Яка з описаних подій найдорожча для вас особисто?
— Є у моїй книжці розповідь про відомого американського вченого, професора медицини Каліфорнійського університету, доктора Роберта Гейла. Він у перші дні після Чорнобильської трагедії прибув до Києва. Надавав практичну допомогу потерпілим. Багато ліквідаторів аварії зобов’язані йому своїм життям. А Роберт Гейл, до речі, учень доктора медицини, учасника однієї з перших зустрічей на Ельбі, у 45-му році з українськими воїнами Вільяма Робертсона. Він багато розповідав Гейлу про нашу країну, яку не раз відвідував по війні. Й ось так продовжили дружню естафету поколінь. Це дорогий для мене факт.
Насамкінець хочу підкреслити важливу деталь. Мені, нашому гуртку дуже хочеться, щоб восторжествувала історична правда: не повинен бути забутим жоден учасник спільних дій представників антигітлерівської коаліції у перемозі над фашизмом. Адже тисячі наших співвітчизників, які до останньої хвилини протистояли фашизму, боялися повернутися на Батьківщину. Їхні імена теж повинні знати сучасники, вони мають навічно залишитися в історії.
— Володимире Івановичу, а в якому стані рукопис книжки, її видання?
— Рукопис практично готовий до друку. Його обсяг — близько шести друкарських аркушів. Як відомо, сьогодні легше написати книжку, аніж видати її. Ця проблема постала і переді мною. Два колективні спонсори —Броварський торговельний дім «Ліза» і промислове об’єднання «Талісман» внесли частину коштів. Допомагають мені підприємці Микола Симон і колишні краєзнавці Володимири — Лисенко та Жук. Решту коштів шукаю.
— Успіху вам і в цій справі.
— Дякую. Хоча це справді складно нині...
Довідка. Володимир Дем’яненко — автор кількох книжок про дітей, учасників бойових дій — синів полків — та інших книжок.
