У Гвіздів Корецького району мене покликав лист Тетяни Поліщук. Трагедія, яка сталася 1 червня минулого року на її обійсті, докорінно змінила життя сім’ї. Звичайно, в гіршу сторону. У листі — розпач, прохання справедливості...
У Гвіздові, найближчому до Корця селі, обійстя Поліщуків шукати не довелося, бо разом зі мною виявила бажання поїхати до них і голова Корецької районної ради Ганна Беркута, яка до обрання на цю посаду дванадцять років очолювала гвіздівське господарство «Зоря», тож кожного мешканця знає в обличчя і поіменно. Тому, коли ми під’їхали до будиночка Поліщуків, я вже багато довідалася від неї про цю сім’ю.
— Родом Поліщуки з нашого району, але життя свого часу закинуло їх на Київщину, — розповідає Ганна Григорівна. — Та після аварії на Чорнобильській АЕС тоді ще півторарічна донька Поліщуків Інна почала часто хворіти. Стало зле і її мамі Тетяні. Шукали порятунку в лікарів, а ті після обстеження порадили змінити місце проживання. Так Поліщуки опинилися в селі Гвіздів. Купили стареньку хату і почали обживатися на новому місці. За одинадцять років, які тут мешкає подружжя, я жодного разу не чула, щоб вони когось скривдили чи образили. Звичайна собі селянська сім’я, яка заробляє мозолями на шматок хліба. І раптом таке горе...
А про це вже розповіла авторка листа Тетяна Поліщук:
— Того дня ми дуже втомилися, бо взялися доглядати лан цукрових буряків. Та ще й у себе в господарстві вистачало клопотів, бо ж і город маємо, і корову тримаємо, і коня. Тож усьому хотілось дати лад, щоб на Трійцю трохи перепочити. Тому рано полягали спати. Проте сон перебив шум: хтось кидав каміння по бляшаному даху нашої хати. Спочатку ми подумали, що це хтось у такий спосіб увагу до нашої доньки проявляє. Але каміння кидали знову і знову. Якщо то був жарт, то він вочевидь затягнувся. Чоловік вирішив з’ясувати, в чому річ, і вийшов на подвір’я. Я чула лише його запитання: мовляв, хто це заважає людям спати? А потім — його стогін. Я вибігла на подвір’я. А там Анатолій тримається рукою за груди. «Мене хтось підрізав», — сказав він. Я злякалася, почала кричати. Збіглися сусіди. Викликали «швидку», яка забрала пораненого Анатолія у Корець, в лікарню. Добре, що село наше розташоване неподалік райцентру, інакше не берусь стверджувати, що довезли б чоловіка живим — стільки крові він втратив. Спасибі лікарям, які боролися за його життя. Я ж не знала, на якому світі живу, так була вражена і розгублена. Тим паче що бракувало грошей на медикаменти і треба було шукати десь допомоги.
— Але світ не без добрих людей, — втирає очі пані Тетяна, — допомогли. Тоді і Ганна Григорівна відгукнулась, як депутат районної ради від нашого села, і односельчани...
Шкода, що нашого приїзду не дочекався Анатолій Поліщук — односельці попросили вивезти снопи з поля конем, і він не міг відмовити, бо пам’ятає, як ті підсобляли його родині в біді.
— Якби не кінь, що дістався нам у спадок від батьків, то й не знаю, як вижили б, — розповідає Тетяна Поліщук. — Я ніколи не плачусь, але нам дуже сутужно. На новому місці ми не знайшли роботи, хоч я за професією бухгалтер, Анатолій — культпрацівник. Я одержую 67 гривень на біржі як безробітна, Анатолій — 80 гривень пенсії у зв’язку з інвалідністю (після ножового поранення йому дали другу групу). Оце й усі наші статки. Тож мусимо працювати до сьомого поту, щоб не вмерти з голоду. А нам з донькою потрібне ще й лікування — Чорнобиль постійно нагадує про себе хворобами. Раніше на Анатолія була надія, але після поранення він уже не здатен до тяжкої роботи, без чого в селі дуже важко обійтись. І тепер уже нам усім трьом треба лікуватись. Та бракує грошей, тож покладаємося на волю Божу...
Допоки Анатолія виходжували лікарі, його кривдник (а ним виявився 19-річний мешканець цього ж таки села Максим Гопанчук) наступного дня, 2 червня, прийшов з повинною у міліцію, де написав пояснення про те, що спонукало його до такого вчинку:
«1 червня 2001 року близько 23-ї години на автобусній зупинці я попрощався з друзями. Потім пішов додому, взяв кухонного ножа і пішов до будинку Поліщука Анатолія. Біля липи, що росла поблизу його паркану, я почав кидати на дах шматочки щебеню. Через деякий час на вулицю вийшов Поліщук Анатолій і почав кричати й обзивати. Я стояв від нього на відстані, розсердився і правою рукою, в якій був у мене кухонний ніж, штовхнув його в груди. Висунувши ножа, я почав втікати додому. Так вчинив, бо чоловік кілька днів тому приставав до мене, щоб я вступив із ним у статеві зносини. Після того, як я прибіг додому, сховав ножа в гаражі, помив і пішов спати. Вранці я узнав, що Поліщук Анатолій перебуває в лікарні. Я зрозумів, що скоїв поганий вчинок, і добровільно прийшов у Корецький райвідділ із явкою з повинною».
Чи щирою була явка з повинною Максима Гопанчука, вчинок котрого на початку розслідування кваліфікували за ст.17, 94 ККУ 1960 року як замах на вбивство, не берусь судити: у душу ж не заглянеш. Проте якби навіть припустити ймовірність подібних домагань (усі, з ким розмовляла в селі, не змогли пригадати, щоб за одинадцять років, які він живе у Гвіздові, таке помічали за Анатолієм Поліщуком, хоча й, самі розумієте, в невеличкому поселенні всі на виду: не встигнеш на одному кінці села кашлянути, як на іншому почуєш: «Будьте здорові!»), то є інші, законні методи захистити свою честь і гідність. Скажімо, звернутися в міліцію. А юнак одразу вирішив вчинити самосуд.
— Анатолій був шокований таким несправедливим звинуваченням, — розповідає Тетяна Поліщук. — Ми з ним не один десяток років прожили, і того, в чому звинувачує чоловіка хлопець, я ніколи за Анатолієм не помічала. Тому й чоловік сам почав вимагати експертизи, яка не підтвердила б цих звинувачень.
Чітких мотивів, що спонукали Максима Гопанчука зазіхнути на чуже життя, не міг навести і Микола Гаврилюк, суддя Корецького районного суду, який головував на цьому судовому процесі і з яким я мала зустріч. Зате дружина потерпілого припускає, що, можливо, чоловікові в такий спосіб помстилися за те, що він не дозволив доньці Інні приятелювати з компанією, яка, на його думку, могла б погано на неї вплинути. Інакших мотивів вона не бачить, бо ніколи не спілкувалися ані з кривдником, ані з членами його родини.
— А ви про це на суді сказали? — запитую жінку.
— Намагалися, але нам не дали і рота розкрити.
Поясню, що через бідність Поліщуки не мали змоги оплатити послуги адвоката, а тому в судовому засіданні самі захищали свої інтереси. Натомість обвинувачений мав захисника. Самі розумієте різницю, коли вас захищає професіонал, а коли — людина, далека від юридичних тонкощів...
До слова, в ході судового слідства дії Максима Гопанчука постановою прокурора Корецького району Володимира Кульпача кваліфіковані за ч.1 ст.101 Кримінального кодексу України 1960 року, тобто як умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень, небезпечне для життя в момент заподіяння. Але Корецький районний суд засудив Максима Гопанчука за ст. 105 ККУ 1960 року (заподіяння тілесних ушкоджень з необережності ) на 10 місяців і 21 день позбавлення волі, тобто вже в залі суду він був звільнений з-під варти. Суд також зобов’язав його відшкодувати потерпілому Анатолію Поліщуку 5 тисяч гривень моральної та матеріальної шкоди.
Але прокурор Корецького району та потерпілий подали апеляцію до апеляційного суду Рівненської області. Вони вважають, що Корецький районний суд неправильно застосував ст.105 ККУ 1960 року, оскільки тілесні ушкодження потерпілому засуджений М. Гопанчук завдав умисно, а не з необережності, відтак його дії слід кваліфікувати за ч.1 ст.101 ККУ 1960 року. Прокурор району просив вирок суду скасувати і справу направити на новий судовий розгляд, а потерпілий — вирок скасувати, направивши справу на додаткове розслідування.
Колегія суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду Рівненської області під головуванням судді Анатолія Квятковського апеляцію прокурора Корецького району задовольнила повністю, потерпілого — частково. Тобто вирок Корецького районного суду від 24 квітня 2002 року стосовно М. Гопанчука скасувала, а справу направила на новий розгляд у той самий суд, але в іншому складі суддів. Відтак у Поліщуків зажевріла надія добитися справедливості. Хоча б для того, як я зрозуміла із розмови з ними, щоб довести, що людське життя і здоров’я таки вартує більшого, ніж ті 80 гривень, які платить потерпілому у зв’язку з його інвалідністю держава. А ще, що не варто чинити самосуд...
Рівне.
