Ця ще незавершена романтично-сенсаційна історія — відображення людської долі, понівеченої катаклізмами ХХ століття.
Ім’я Івана Івановича Даценка, Героя Радянського Союзу, льотчика-аса, якого однополчани прозвали Нічним Соколом (літав він на важкому бомбардувальнику Іл-4 (ДБ-3Ф) і здійснив 213 бойових вильотів, переважно нічних) я чув з дитинства. Як і всіх моїх ровесників — піонерів 60-х — нас виховували на трагічно-героїчній долі земляка-диканця, який 19 квітня 1944 року загинув, не повернувшись з бойового завдання. Мало того, наша шкільна піонерська дружина носила його ім’я, тому на всіх урочистостях ми дружно салютували й хором гордо його повторювали. Можливо, так було і в ту хвилину, про яку пізніше згадував прославлений Махмуд Есамбаєв. У 1967 році в Канаді під час виставки «ЕКСПО-67» проводилися Дні радянської культури, до складу урядової делегації увійшло близько двохсот артистів. Хтось із високопосадових господарів запитав у всесвітньо відомого танцюриста:
— Я хотів би зробити для вас подарунок. Що ви бажаєте?
— Познайомте з індіанцями, їх побутом, культурою, танцями...
Завезли мене в нетрі. Вігвами стоять, шкурами обтягнуті. Танцювали для мене чудово. Я кажу: «А де вождь?». І дивлюся, він іде до мене, на голові — пера, весь розфарбований. Високий, ставний, брови чорні, волосся чорне. Я собі говорю: «Який гарний чоловік!». Позаду — почет. Я кажу:
— Здрастуйте.
Вождь індіанського племені відповідає так співучо:
— Здоровенькі були. Ласкаво запрошую до мого вігвама.
З’ясувалося, він — українець. Колишній вождь племені помер, і до нього, як зятя, разом з донькою перейшло все господарство. Подали наїдки, а він дружині: «Неси галушки». З’явилась горілка. Він запитує:
— Співати можете?
І заспівав «Розпрягайте, хлопці, коней». І дружина підспівала, він навчив її української, і я підспівав. Він співав і плакав, і вона плакала, і навіть діти заревли.
Признався, що він з-під Полтави. А зовуть його Іван Даценко.
— Щоб побачити батьківщину, то океан би пішки перейшов, — сказав він...
У своєму першому інтерв’ю з цього приводу для журналу «Советский экран» наприкінці 60-х Есамбаєв про все розповів досить побіжно. Можливо, після спільного розпиття горілки з індіанцем — полтавцем Даценком мав неприємну розмову з представниками тодішнього КДБ, які завжди супроводжували такі зарубіжні поїздки...
Та вже 1996-го в газеті «Труд» описав все, як було, згадавши і прізвище вождя — Даценко, і те, що родом він з-під Полтави, інші колоритні подробиці. На той час незвичайною долею земляка зацікавились кілька журналістів, зокрема полтавець Віталій Цебрій, диканець Василь Скорик, а найбільше рідна племінниця героя-льотчика Ольга Рубан. Саме ця трійка на той час почала найпредметніше вивчати усі невідомі деталі й обставини його біографії, шукати якщо не очевидців, то бодай побіжних свідків, зіставляти факти, аналізувати, припускати...
З усього добутого склалася така картина. За офіційною версією, яка надійшла довідкою з Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації, значилося, що «... заступник командира ескадрильї 10-го гвардійського авіаполку дальньої дії Герой Радянського Союзу гвардії капітан Даценко Іван Іванович, 1918 р. н., уродженець Полтавської області, Диканського району, с. Чернечий Яр, наказом ГУК НКО №01957 від 17.6.1944 р. виключений із списків офіцерського складу Збройних Сил, як такий, що не повернувся з бойового завдання в ніч на 19.4.1944 р... З питання виявлення даних про подальшу долю Даценка І. І. рекомендуємо звернутись до органів служби безпеки». Але за свідченнями тих, хто служив з героєм в одній частині, не можна було напевне говорити про його загибель. Отож льотчика збили, проте факт його загибелі засвідчити не зміг ніхто. Мало того, однополчанин у листі його рідним і близьким (архів зберігся) писав: не вірю, що друг загинув! Мовляв, його збили, і він вистрибнув з парашутом. І натякає також, що Даценка взяли в полон німці...
Інший полтавський льотчик, теж Герой Радянського Союзу, на жаль, нині вже покійний, Іван Ілліч Бабак говорив мені в приватній розмові, що чув ім’я та прізвище Даценка, котрий, як передав йому один з керівників тодішніх ВПС Радянського Союзу (була ця розмова в 70-х роках), справді опинився в полоні у німців. Які це могло мати наслідки для вояка, особисто сповна відчув на собі й Бабак, який був тяжко поранений і збитий на ворожій території у самому кінці війни, мужньо витримав усі тортури полону, а затим тривалий час поневірявся по «рідних» таборах, аж доки його не виручив бойовий побратим легендарний Олександр Покришкін. Але на кар’єрі офіцера було поставлено хрест, цілком заслужену другу Зірку Героя йому так і не дали, довелося повернутися до мирної професії учителя. Можна лише здогадуватись, як могла скластись доля у сталінській країні й того ж таки Даценка, тому не виключено, що він вибрав шлях еміграції. Так, до речі, в ті роки діяли багато і радянських військовополонених, і остарбайтерів.
Заслуговують на увагу також спогади росіянина, мешканця підмосковного міста Новотроїцька Михайла Секрета, котрий за 30 років зібрав відомості про 12850(!) Героїв Радянського Союзу. Своєю архівною інформацією про Івана Даценка він поділився з кореспондентом газети «Комсомольская правда» Олександром Гамовим:
— Про випускників-героїв Оренбурзького військового авіаційного училища (яке до війни закінчив і Даценко) я в 60-х роках складав картотеку, тоді вперше й почув за Даценка. Щоправда, один фронтовик, теж льотчик-герой, розповідав про нього якось насторожено, озираючись навкруги: «Знаєш, тут якась історія... Іван, за офіційними даними, загинув ще 44-го, а мій знайомий бачив його десь під Берліном 45-го. І був він чомусь у цивільному одязі». Тоді пішли чутки, що Даценка треба викреслити із списку оренбурзьких героїв, і зробили це 1967 року, якраз після поїздки Есамбаєва до Канади й зустрічі з індіанським вождем.
Можна припустити, що спецслужби спрацювали оперативно і, мабуть, натрапили на слід зниклого героя, то й вирішили підстрахуватися. У ті роки іншої реакції годі й було чекати. Цю версію підтверджує ще й такий факт. 1967 року оренбуржець майор Лазукін порушує клопотання про перейменування села Чернечий Яр на Даценківське. Він направляє офіційного листа в Полтаву, але... відповіді не одержує. Більш ніж дивно для тодішньої епохи, коли велося масове перейменування населених пунктів відповідно до соціалістичної ідеології. Тоді кожний хутірець шукав собі героя-земляка — хоч сільського масштабу, а тут проігнорували всесоюзну постать! Вочевидь, виникли проблеми...
Імовірний розвиток загадкової історії Віталію Цебрію змалював Сергій Копилець, один із керівників товариства «Україна» (воно здійснює зв’язки з нашою діаспорою). Він грунтується на розповіді полковника британської армії, активіста Спілки офіцерів України Віктора Роєнка (нині він громадянин Канади):
— У 1953 році британський полковник полював на лосів у провінції Онтаріо. Заблукавши в лісі, раптом вийшов до берега невідомої річки і побачив сценку: у воді бавилися двоє маленьких індіанців й розмовляли між собою... українською мовою! Роєнко теж звернувся до них українською, хлопчаки спершу здивувались, затим зраділи і познайомили випадкового знайомого зі своїми батьками. Збіги разючі: батько хлопців родом з-під Полтави, у війну був льотчиком, нині зять вождя племені. Отож цілком міг стати спадкоємцем трону.
Здавалося б, усе ясно: ось він, наш земляк-українець, герой війни, якого доля закинула далеко на чужину. Але чого не легалізує своє ім’я? Не може порушити суворі закони і звичаї племені, яке стало для нього рідним, чи має боятись за безпеку свою й української рідні? Він і так мовчав, а почали шукати, то замовк узагалі. Проте всі перешкоди не зупинили племінницю Ольгу Рубан, яка одразу відчула, що це — він, її дядько. Шість років пошуків і сподівань, поневірянь і розчарувань не зломили її. 56 листів направила на різні адреси в Канаду, але по-справжньому ніхто не захотів допомогти. На разі їй вдалося вийти на московську телепередачу «Жди меня» з Ігорем Квашою і, відстоявши майже рік у черзі на ефір, повідати мільйонам глядачів свою історію.
Заклики ведучого надати бодай якусь інформацію про вождя-героя дали сенсаційні результати! Один із радянських митців, учасник поїздки на «ЕКСПО-67» приніс на передачу фото мальовничого індіанця, тим самим підтвердивши факт зустрічі. А московські експерти-криміналісти, які ідентифікували фото льотчика-героя і бравого вождя, майже на сто відсотків довели, що це одна й та сама особа. В Москві Ользі Рубан повідомили, що її дядько (принаймні збігалися всі параметри: і вік, і ім’я, й «індіанське походження») справді значиться серед громадян Канади. Він має чотирьох синів. І пообіцяли, що неодмінно влаштують зустріч рідні.
Та знову-таки, як постійно відбувається в цій історії, запевнення не дали бажаного результату. Знову настав час недомовок. Кілька місяців тому колезі, пану Цебрію, випала нагода побувати у відрядженні в США. Сподівався він, що зможе легко дістатися й Канади. Проте події 11 вересня внесли труднощі в одержання канадської візи. Він звернувся по допомогу до американських друзів і знайомих, тамтешніх індіанців. Серед них знайшовся один вождь на ім’я Дональд, який пригадав випадок, коли в одному племені прихистили білого — вихідця із Союзу. Він обіцяв прискорити пошуки.
Хоча загалом, якщо вийти хоч на якийсь результат, потрібна поїздка до Канади. Тієї-таки Ольги Рубан. Але де взяти кошти? Можливо, знайдуться спонсори, відгукнуться наші земляки в діаспорі. Адже шукати потрібно. І не в глибинці. Тодішньої індіанської резервації від Торонто автомобілем можна дістатися за 15 хвилин. Хоча канадські аборигени за останніх сорок років кардинально змінили спосіб життя й про резервації можна дізнатися хіба що в музеї. Більшість розмовляє англійською й вільно пересувається країною, змінивши звичаї предків. У Канаді відсутній інститут «прописки», і тому відстежити подальше життя вождя не так і просто. Хоча... Можливий і інший розвиток подій. Плем’я могавків кохнавик, до якого, судячи з усього, потрапив наш земляк і якого нарекли там Пронизуючим Вогнем, зовсім нечисленне й дуже не любить, коли розголошують його сімейні таємниці. Могло так статися, що після відвертої розмови з іноземцями-земляками вождю перепало «на горіхи» й він став ще обережнішим, перестав шукати подальших контактів з пресою, українською ріднею. Це, звісно, якщо ще живий. Хоча нині йому виповнилося б лише 83 роки...
...У дворі сестри Івана Даценка Одарки Король пахне осінню: у кошиках груші та яблука, донька Ольга Рубан принесла з грядки цебро помідорів. Під стріхою пучечки м’яти, чебрецю, звіробою. З портрета дивиться така знайома з дитинства постать у льотній формі, а поруч — вождя в національному вбранні й разок індіанського намиста. Все — найцінніші скарби пересічної української родини з добитого реформами диканського села. Вони живуть і ще марять великою надією — чекають на свого брата, дядька, зрештою, рідну кровинку. Бо землю, як і батьківщину, не вибирають, хоч за життя, хоч у пам’яті.
Полтавська область.
