Уже третій рік Україна живе в умовах якоїсь подвійної реальності: з одного боку, маємо, вагомий приріст показників ВВП, і це вже саме по собі багато означає, а з другого — констатуємо підвищену аварійність на виробництві, транспорті і в збройних силах, зниження показників техніки безпеки в промисловості й сільському господарстві, нашарування руйнівних процесів у паливно-енергетичному комплексі. Складається враження, ніби поєдналося непоєднуване.
Оптимісти заспокоюють: мовляв, від непередбачуваних катаклізмів ніхто не застрахований. Песимісти ж, навпаки, вважають випадковістю факт економічного зростання, тоді як негативні тенденції зараховують до констант сучасного суспільного розвитку України. Проте більшість народу намагається не орієнтуватися на пророцтва оптимістичного чи песимістичного гатунку, а знати реальний стан справ, аби мати змогу вибудувати таку само реальну життєву стратегію.
Жити лише сьогоденням — залишитися без майбутнього
Найперше підкреслю незгоду з висновками песимістів, згідно з якими Україна просто приречена на кілька років економічного зростання, бо наприкінці 90-х уже дійшла межі економічного падіння. Ні, цієї жахливої межі ми не дійшли. Однак розслаблятися не слід, адже весь господарсько-економічний стрижень держави ще й дотепер обтяжений фактором інфраструктурної зношеності, яка дається взнаки аваріями, підвищеним травматизмом тощо. І якщо не вжити кардинальних заходів з інфраструктурної модернізації, то згодом моральне старіння, зношеність і деградація основних фондів можуть призвести до комплексної аварійності, яка набуде ознак принципу доміно, а масштаби її негативних наслідків прорахувати навіть неможливо.
Оскільки наведена думка претендує на неабияку суспільну значущість, то вона потребує належного ілюстративного підкріплення. Відтак, почну зі сфери, ближчої мені за фахом. Найслабшим місцем національної безпеки і оборони України залишається проблема переоснащення збройних сил новітніми й перспективними зразками озброєнь і військової техніки. В умовах, коли більш як 60% основних типів озброєнь морально застаріли або вичерпали свій експлуатаційний ресурс, послуговуватися заспокійливими нотками вочевидь недоречно й безвідповідально.
Стан справ у промисловості, житлово-комунальному господарстві й на транспорті не кращий. Фізична зношеність основних фондів сягнула тієї межі, за якою починається стихійна й лавиноподібна руйнація. Застарілість виробничої інфраструктури вже найближчим часом може призвести до цілковитої або часткової зупинки майже половини українських підприємств. Енергетика країни балансує на межі системної кризи, в критичному стані значна частина нафто- і газопроводів.
Твереза оцінка ситуації вимагає констатації, що жахлива трагедія під час авіашоу на околиці Львова, у принципі, може статися будь-де. І не обов`язково, щоб це було пов`язано з використанням військової техніки: в Україні налічується близько 7,5 тис. об`єктів, експлуатація яких пов`язана з підвищеною небезпекою для життя й здоров`я громадян. За параметром охорони праці Україна балансує на межі 90—92-го місця у світі. У 2002 році, зокрема, коефіцієнт смертельного травматизму на 1 млн. т видобутого вугілля становить більш як 3 особи. Це найгірші показники за всю повоєнну історію розробки вугілля на українських теренах.
Становище у вугільній галузі і взагалі критичне. На кожній четвертій українській шахті собівартість тонни вугілля перевищує світову ціну у два й більше разів. На трьох десятках шахт практично вичерпані запаси вугілля. А про технічний стан галузі промовисто свідчить той факт, що протягом 90-х років видобуток вугілля знизився вдвічі, однак шахтарів гине стільки ж. За попередні 20 років у Донбасі не було закладено жодної нової шахти, 80% працюють без реконструкції понад два десятиліття, а третина введена в експлуатацію ще до 1941 року.
Щодо паливно-енергетичного комплексу загалом, то зношеність його основних фондів сягнула 60%. Теплові електростанції впритул наблизилися до межі, за якою, з огляду на моральне й фізичне старіння обладнання, їх робота виявиться неможливою. Термінової реабілітації потребують гідроелектростанції Дніпровського каскаду, обладнання гідровузлів яких зношене настільки, що це стає однією з основних загроз національній безпеці держави.
Фундаментальною проблемою українського сьогодення є та обставина, що економічне зростання відбувається на попередньому концептуально-технологічному підгрунті, яке ігнорує якісні аспекти розвитку економіки. Небезпека вкорінена в самій структурі української економіки, котра значною мірою працює задля самого процесу, а не в інтересах оптимального результату з точки зору перспективи.
Українське економічне зростання має ще одну негативну особливість: воно відбувається, головним чином, у таких орієнтованих на експорт галузях, як металургійна (2001 року її частка становила у структурі українського експорту 45%), машинобудівна й металообробна (12%) та хімічна промисловість (8,1%). Зауважу, що йдеться про найбільш енергоємні та капіталомісткі сегменти української економіки, чиї перспективи розвитку жорстко обмежені ще й зношеністю виробничої інфраструктури.
Нарешті, не слід забувати про ще одну специфічну особливість українського економічного зростання: якщо не здійснювати динамічну модернізацію основних фондів, то економічне піднесення може виявитися навіть згубним, позаяк воно набуде ознак фактору додаткового навантаження на критичні параметри інфраструктурної зношеності. За умов відсутності оновлення основних фондів економічне піднесення лише прискорить досягнення критичної межі, за якою — суцільна аварійність і загалом непередбачувані наслідки.
Окрім підвищеного травматизму й потенційної небезпеки системних аварій, високий рівень зношеності вітчизняних інфраструктур та їх моральна застарілість позначені й цілком актуальним негативізмом: зокрема, цей фактор обумовлює грандіозну енерго- й ресурсозатратність української промисловості. Рівень первинної енергії на одиницю ВВП в Україні в 5—6 разів вищий, аніж у країнах Західної Європи. Цей показник жорстко б`є одразу з двох боків. З одного боку за такого рівня енергозатратності навіть порівняно дешева українська робоча сила не дозволяє продукції вітчизняної промисловості вийти на зовнішній ринок з конкурентоспроможними параметрами. З другого — за абсолютними показниками, наприклад, використання газу, Україна посідає шосту позицію у світі, витрачаючи щороку на закупівлю цього виду палива близько 5 млрд. доларів. Тягар такої грандіозної суми не лише виснажує можливості українського бюджету щодо амортизаційних відрахувань, проведення нагальних структурних перетворень і модернізації економіки в цілому, а й геть блокує рух у цьому життєво необхідному напрямку.
Як наслідок маємо класичне зачароване коло: з одного боку, без кардинальних змін у самій ідеології господарювання держава перекреслює можливості оптимального розвитку, а з другого — вона не може собі дозволити масштабні інфраструктурні перетворення з огляду на обмеженість фінансово-економічних ресурсів.
Пріоритет менеджменту — діяти на випередження
Отже, маємо всі ознаки системної проблеми загальнодержавного значення. Світовий досвід констатує, що передкризові явища такого рівня масштабування слід долати солідарною волею всього суспільства. Річ у тім, що вони потребують рішучих, а інколи й екстраординарних дій виконавчої гілки влади із залучення інвестицій, приватизації і в цілому — з підвищення якості управління господарським комплексом країни.
Без суспільної згоди, без солідарної підтримки народу робити такі важливі кроки не наважиться жодна влада. Однак не робити їх, сховавши голову в пісок й живучи лише сьогоденням, також не годиться. Це шлях в нікуди.
Напрошується безальтернативний висновок: потрібен широкий суспільний діалог з приводу кардинальних структурних перетворень в усій системі господарювання — перетворень, котрі зроблять господарську вертикаль України менш енергозатратною, надійнішою і конкурентоспроможнішою, а відтак — ефективною. Це — в інтересах усіх і кожного, незалежно від світоглядних чи партійних уподобань. Тож не зволікатимемо, бо часу обмаль.
Адам ЧИКАЛ, народний депутат України.
