Бронтозаври,або Роль мускулатури в наймасовішому з мистецтв

І що то взагалі за тип такий — актор? Завдяки яким чинникам досягає він успіху, спонукує нас до роздумів над болісними проблемами буття, змушує нас радіти, по-дитячому дивуватися, страждати?

А дідько його зна. Тільки от зворухне якоюсь там зморшкою обличчя свого, мовить якусь там фразу лише йому одному властивим голосом, погляне (з кіноекрана) просто в твою глядацьку душу — й усе! Вже ти у нього на гачку, й він, немов знаменитий риболов (от хоч би Анатолій Ненцінський, поет і журналіст), може робити з тобою що йому лише заманеться. Може визволити тебе, фігурально кажучи, зі спінінгового полону й великодушно, мов карасика, відпустити назад у твою звичну обивательську стихію. Може ув’язнити в приватному рибничку. Або подарувати тебе — комусь. Якщо схоче, якщо не поскупиться.

Отакі ті актори. Але — актори класні, актори бувалі в бувальцях. Таланти Божою милістю. Ті, котрих усе менше й менше стає на білому світі. Бо для справжнього актора настала нині та пора, яка колись, мільйони років тому, вже існувала. Не для акторів, звісно. А для мамонтів. Пора масової загибелі мастодонтів, гігантських ящерів, бронтозаврів, палеозаврів та інших мезозойських рептилій. На зміну їм прийшли тоді істоти чергового доісторичного періоду.

Отак і на зміну справжнім майстрам кінематографа, режисерам та акторам, прийшли нині представники цілком іншого штибу. Прийшли і — перемогли.

Таким акторам, як оті неофіти, оті новітні ловці людських душ, володарі наших чуттів, інстинктів, рефлексів, рефлексій і т. д., — таким нуворишам немає потреби демонструвати комусь власне обличчя, його зморшки, губи, очі. Хоч би тому нема потреби, що в тих очах-губах-зморшках — жодної мислі, жодного натяку на якусь роботу інтелекту, на жевріння щонайменшої емоційки. Обличчя — тверді, нерухомі, наче у бовванів. Хоч ніби й стандартно правильні. Як на плакатах: вольові підборіддя, римські носи, ідеально симетричні пропорції. А тим часом актори, як і сценаристи, знають, наскільки важко буває створити тип позитивного героя: майже завжди в таких випадках випирає з персонажа саме ота плакатність його «ходячої доброчинності», його ідеально-неприродної пропорційності, внаслідок якої постає перед нами не людина, не живий характер, а — схема, подоба, личина людини.

Але, мусимо сказати, нинішнім кіноакторам усі ці обставини до лампочки. Вони ж бо не з допомогою фізіономії, не поглядом чи жестом, не виразом очей творять образ. Вони його творять мускулатурою, ударом кулака, автоматною чергою! Очевидно, саме тому вони майже завжди знімаються в кіно нагими (в кращому випадку роздягненими до пояса), намащеними олією. Щоби виразніше проступали м’язи, усі оті біцепси, трицепси, прес та інші трансмісії і вузли. Усе те, з допомогою чого й монтується образ персонажа. І кінокамера у психологічно відповідальну сюжетну мить усіляко уникає показувати лице актора (принаймні — крупним планом), бо то буде повне фіаско, крах і характеру, і фільму в цілому, — сказано ж бо: нема там, в тому обличчі, що показувати! Тому-то й камера у подібну мить показує мускулатуру.

О, благословенна, незамінна, універсальна Її Величність Мускулатура!

Ось актор ворухнув правим біцепсом (так званим двоголовим м’язом) — і це, мабуть, означає якесь його вагання, глибоку задуму, нерішучість.

Ось актор ворухнув біцепсом лівим — і це має означати глибину його інтелекту, рішучість характеру, незламність волі.

Ось він зворухнув обома трицепсами, тобто триголовими м’язами плеча (навіщо справжня голова, коли є стільки голів м’язових?), обома сосками культуристських своїх грудей, рельєфними, схожими на панцир черепахи, м’язами живота — і це має означати неймовірну пристрасть, нестримне хвилювання.

Ось він схлипнув, заридав, усміхнувся, зареготав усіма своїми біцепсами-трицепсами — пресами, карбюраторами, приводами стегон, сідниць, шиї і т. д. — а це вже, прошу пана, екстаз, прозріння, квінтесенція всього образу, всього сюжету, його кульмінація, катарсис, несподівана розв’язка...

А перед цим того персонажа безперервно лупили в страшних бійках, топтали, товкли головою у стіну, прив’язували (чи підвішували на ніч) до дерева або до якогось іржавого патрубка, з якого цебеніла пойнята парою кипляча рідина, — але ми знали, достеменно знали: тій голові, що ото нею гупали об стіну, нічогісінько не загрожує, у ній все одно немає мізків, зате є в ній чудові американські амортизатори, якісь там невидимі гайки, шайби, троси; ми були впевнені: герой, цей об’юшений кров’ю, майже мертвий вівцебик, врешті-решт однаково переможе, бо він безсмертний, бо його досконала система витримає будь-які перевантаження й тортури, адже він, герой (козлотур, кентавр), — носій найгуманнішого на планеті, найдемократичнішого способу життя, носій найпередовіших ідей справедливості, добра, милосердя, носій тих ідеалів, що дозволяють йому демократично нищити людей в будь-якій країні світу, нищити їх сотнями, тисячами, ротами, батальйонами, дивізіями. О, ми ані на мить не сумнівалися: наш герой, наш новітній бронтозавр (на пару зі своєю бронтозаврихою-героїнею) в заключних кадрах фільму тікатиме з приміщення ТЕЦ (аеродрому, підвалу, покинутого напризволяще складу, автомобільного звалища) і услід за ним тієї ж миті вибухатимуть усякі цистерни з нафтою, автомобілі, цілі поверхи будинків, бензозаправки... Крізь дим і полум’я вони, бронтозавр та його білявка-подруга, мчатимуть удвох до щасливого фіналу, до обов’язкового хепі-енду, до неминучого, фатального власного шлюбу. І — до традиційних «Оскарів». За найкращу чоловічу (жіночу) роль. За неповторний сюжет. За найнеймовірніші видовищні ефекти. Себто, в кінцевому рахунку, — за найліпший у світі, найвідвертіший, найдивовижніший, найбрутальніший, найцинічніший кіномаразм...

Росія (кінематографічна) зі своїми кривавими «Ментами», «Бандитським Петербургом», «Дальнобойщиками» і т. д. і т. п. теж уже ТАМ, біля осяйних оскарівських вершин. І ми, і ми, либонь, подалися б у той мускулясто-автоматний кінобізнес. Якби мали гроші. Поки що ж наше, українське, наймасовіше з мистецтв працює підпільно (наче творці марксистсько-ленінської «Іскри»), продукує приблизно по одному фільму на п’ятирічку. Про Мазепу, приміром. Зняли цю стрічку й справді нелегально, пару років тому, і навіть, подейкують, два варіанти створили (один для аристократів, один для плебсу, чи як?), а хто ж ті варіанти, крім фестивальних німців та деяких білокістних киян, бачив? Знаємо лише, що Росія цю картину вже засудила як «неправильну», як таку, що тенденційно зобразила нашого благодійника Петра Першого і, навпаки, возвеличила «зрадника» російського та українського народів Мазепу. Гм... То, може, через те й не пускаємо на екран кіношного гетьмана, що боїмося «старшого брата» зобидити? Ліпше, мовляв, житимемо із сусідами в мирі та злагоді. Дні культури навзаєм влаштовуватимемо, вітатимемо одні одних з державними святами, обмінюватимемось щотижня урядовими телеграмами співчуття. Ну, так нам уже випало (історично, географічно, техногенно, православно), така вже наша доля, а долі й конем не об’їдеш...

Ні, державі Україні не до «Оскарів» нині.

Одначе то — державі.

Але ж є у нас, чорт забирай, і провінція. А в тій благословенній, демократичній, безцензурній провінції таке коїться... Щомісяця гримотять свята як не «подільського Оскара», то «районної міс», то місцевого, автохтонного Аполлона, то дідько його зна що ще. Але неодмінно — із заморською назвою. Мовляв, і ми не з лика шиті. Навіть дітей до таких ось празників залучають. Аби не забували, до якого роду-племені належать. Аби в глибокій старості згадали, як були вони колись... не козаками, ні — богами! Синами Зевеса, рідними братиками Артеміди, наприклад.

А тим часом... Хіба гріх було б нам, бодай у межах області, влаштовувати для дітвори, скажімо, телевізійне інтелектуально-фізкультурне свято Котигорошка (чи Івасика-Телесика), і найдужчому, найспритнішому, найметикуватішому хлопчакові-переможцю вручати якийсь там «приз Котигорошка»? Чи й навіть не приз, а саму фігурку цього симпатичного казкового УКРАЇНСЬКОГО персонажа! (Та в Полонному, на фарфоровій фабриці, вам такого Котигорошка залюбки утнуть... Тільки попросіть. Виготовити. Зумисне до свята. І ні в якому разі щоб не запускали його у серійне виробництво.) Або той, «дорослий» уже, Аполлон. Або ота міс. Та навіщо нам вони? Адже були в нас і свої, аж ніяк не міфологічні, м’язисті хлопці. От хоч би уславлений Іван Піддубний. Чи Северин Наливайко. А хочете казкових — будь ласка: Вернигора, Вернидуб, Кожум’яка, Крутивус... А хіба красунь бракувало коли-небудь на Україні? От хоч би Роксолана, що полонила серце самого османського правителя. Або — прислухайтеся, яка музика: Соломія! За цим ім’ям вгадується і та Соломія, чиєму небесному голосові, чиїй вроді аплодував увесь світ, і Соломія з відомого твору нашого ж, подільського, Михайла Коцюбинського... Іван, Северин, Соломія. Перші три імені, що оце по ходу писання статті спали мені на думку. Хоч, власне, ні на що я тут не претендую. Просто — кидаю пробну кулю. Нехай причетні до цієї справи люди, фахівці, назвуть інші, більш доречні для такого випадку імена. Але ж українські, а не «інтернаціональні». Бо що нам той Оскар? Хто він для нас? Ну, мені, наприклад, відомо, що то найвища американська кіношна відзнака. А хто він такий, той Оскар? Та й не обов’язково нам це знати! Одне лиш відоме: то — не моє, то — чуже.

Ось звідси, либонь, і треба танцювати: чи воно нам підходить? чи в нашій історії його коріння? чи відповідає воно нашому національному характерові?

Тільки в цьому випадку — «буде вам і білка, буде і свисток».

Будуть і кіношедеври вітчизняні, і книжки, і ті вершини духу, на які рівнятимуться інші народи. Альтернативи, для жодного племені, просто не існує. На чужому, хоч би яким привабливим воно здавалося, ніхто, ніколи, нікуди не виїде. Ні в який рай. Хіба що в безодню.

Хмельницький.