Серпень також позначений історичними датами, що оживляють враження від поїздки до ФРН і дають привід повернутися до теми «Дружба-Фройндшафт». Саме у серпні 1914-го Німеччина оголосила війну Росії, Франції, напала на Бельгію. У рамках другої світової —серпневе підписання пакту Ріббентропа—Молотова, завершення битви на Курській дузі, Постдамська конференція держав-переможниць. 13 серпня 1963-го розпочалося зведення сумнозвісної Берлінської стіни...

...Цьогорічного червневого ранку мені серед групи співвітчизників випало летіти лайнером німецької «Люфтганзи» до Франкфурта-на-Майні, а звідти — до Берліна. Свіжий охайний салон, привітні бортпровідниці із запашними стравами на розносах, ледь чутне постогування двигунів... Здавалося, ніщо не підштовхувало до певного душевного дискомфорту через історичні паралелі.

Якби не дата, що змалечку засіла в пам’яті чорною міткою — сьогодні ж 22 червня! Либонь, так само через висвітлені сонцем і небесною блакиттю ілюмінатори милувалися чіткими геометричними фігурами жовтих пшеничних полів, зелених лісів і гаїв та синіми вужиками рік аси гітлерівського «Люфтваффе». Відбомбившися над Києвом, вони не просто насолоджувалися українськими краєвидами, а й, либонь, в цих мальовничих місцях уже подумки вибудовували після «бліцкригу» власні бауерські гніздечка.

Чим ті забаганки люфтваффівських асів вимріялися, можна лише здогадуватися: один, не вийшовши із смертельного піке, досхочу «наївся» українського чорнозему, другий, потрапивши в полон, у кращому разі конав на дарницьких відбудовах розбомблених ним же будинків...

А що вимріяли, повзучи під фашистським вогнем до Берліна, два рідні мені солдати-переможці — дід Антон (мамин тато) та його вісімнадцятилітній син, а мій дядько, Михайло Демко? Дідуньо, контужені спочатку німецьким снарядом, а потім страшною фронтовою звісткою напровесні 1945-го про загибель сина-солдата, на старість скаліченою рукою заробили в колгоспі дванадцятирубльову пенсію, яку не легше було поділити поміж чотирнадцятьма онуками, аніж заробити. А юний дядько Михайло, зумівши під час окупації не датися в руки людоловів і не потрапити в «остарбайтери», був мобілізований радянською владою. «Завоював» тісне місце у братській могилі на чужій землі Померанії, куди й досі не ступила численна рідня, бо до останнього часу не знала, де та могила.

Паралелі людських доль, окреслені страшними пензлями безвідповідальних політиків — пакт Ріббентропа—Молотова, мілітаристські хитрощі Сталіна, гітлерівський план Барбаросса... ...Політики рейхстаг у 1945-му не штурмували. І сумнозвісної Берлінської стіни у 1989-му не валили.

Для когось війна скінчилася салютом 9 травня 1945-го. Для когось — восени 1989-го падінням берлінського муру, чого так чекала роз’єднана неупокоєна нація.

...Східний Берлін дещо схожий на Київ... Столиця — у риштуваннях. Німецькі омельченки-поляченки поплямували місто траншеями і котлованами, щоб уже завтра подивувати фешенебельними новобудовами чи гостротою відчуттів від відреставрованої готики. Прагнення якнайшвидше стерти архітектурну й інфраструктурну різницю між східною (постсоціалістичною) і західною (капіталістичною) частинами німецької столиці зрозуміле. Важче долати мур у людських душах.

Нині десятки метрів уламків, що залишилися від сорокакілометрової (41,1 км) кордонної стіни, доламують любителі сувенірів. Мудрі арійці не пішли шляхом «до основанія, а затем...». Задля історичної пам’яті просто серед вулиці залишили недоторканною будівлю пропускного блокпоста, а саму стіну окреслили по усьому Берліну чіткою смугою із світлої цегли. І збережений на одній із уцілілих ділянок муру плакат, на якому Брежнєв розціловується з Хонеккером, також пробуджує історичну пам’ять.

Мури падають. Тут, в об’єднаній Німеччині, ще свіжі враження од того, як після падіння Берлінської стіни... німець німця шокував. Бо й, справді, істинному арійцеві з потойбічного політичного табору на ім’я ФРН нелегко було призвичаїтися до думки, що отой індивід зі східної німецької землі на ймення НДР, зовсім не по-арійськи — не впрівши і не змерзши, не поспішаючи цуратися «совкового менталітету», хоче мати все й одразу од цивілізованого світу. Невже це він, твій кровний брат-арієць, а не якийсь сучасний «остарбайтер»?

Мури в душах кришаться, проте не кожний гожий їх власноруч хитати. Мій мур «дав тріщину» водночас із продірявленням «залізної завіси». Відповідь на риторичне запитання: чи справді переможені німці живуть краще од нас, переможців? — отримав, побачивши на власні очі життя-буття звичайного німецького бауера. Подумалося: Боже, якби хоч на йоту мої держава й суспільство так поважали і шанували моїх дідуня і тата — натруджених колгоспних гречкосіїв!

Водночас сам бачив у Берліні картинку: брудна смаглявка з «професійних вуличних прохачів» (непрохана гостя з пострадянського Сходу), безцеремонно розсівшися посеред ідеально виметеної пішохідної «штрассе», злісно плює соняшниковим лушпинням услід старому гордому німцеві, який не захотів кинути пфеніга в її підставлену пелену. Що у відповідь сказав цей сивий доглянутий ветеран (можливо, ас «Люфтваффе», можливо каральних СС) — не розібрав, зате чітко бачив, як сердито заграли жовна на старечому обличчі.

А хіба нашому солдатові, який колись сидів в окопі по інший бік фронту від того гордого і доглянутого вермахтівця, додала віку відкрита «залізна завіса»? Солдат-переможець другої світової доживає до такої ганьби: сьогодні доведені до відчаю його зубожілі діти, онуки і праонуки змушені добровільно проситися в «остарбайтери» — на заробітки до кровних ворогів.

Як я мав би пояснити своєму сільському малограмотному дідуневі Антону, що в обороненій ним рідній Україні, де зосереджено третину світового запасу чорноземів і донедавна на душу населення виробляли тисячу тонн сталі, не знайшлося роботи його дітям й онукам. І не одна відкрита Європа тут винна, а й свої, доморощені керманичі — неславні діти й онуки славних фронтовиків.

А потрібно було б не просто так єлейно сказати, а й «єресь» у старечі душі нести. На зразок того, що неславні діти-керманичі і в «остарбайтери» нас по-людськи випровадити не зуміли. Доки ми лякалися відкритої Європи і зволікали з відкриттям «залізної завіси» на Захід, сліпо шукаючи заробітку у близькому зарубіжжі (на будовах «царських сіл» довкола Москви), ліпші місця на Заході зайняли «остарбайтери» з Польщі, Румунії й інших сміливіших держав. Нашим нині дістається найчорніша і найменш оплачувана робота.

Мало того, через нерозторопність рідних політиків, які не поспішають на міждержавних рівнях залагодити емігрантсько-трудові проблеми, п’ять мільйонів наших заробітчан у різних країнах почуваються «штірліцами»-нелегалами. Людьми третьосортними — без елементарних прав і свобод!

А можливо, можновладцям саме це й треба, аби наші заробітчани «за бугром» не мали можливості брати участь в українських виборах — за них в Україні «папірці вкинуть». За кого треба, за того і вкинуть (а це ж п’ять мільйонів голосів!).

На жаль, подискутувати з рідним дідунем Антоном нам уже не суджено. Він помер на початку вісімдесятих. І коли його ховали, мені, його онукові, на строковій армійській службі командири саме втовкмачували особливості «натовського вірогідного противника», якого «треба знищити, доки він не убив тебе».

Лід недовіри в душах живих Переможців-фронтовиків розтоплює власне життя. Пригадалося подільське село Устя, чиї мешканці мають чорні зарубки на душах од болю, якого їм завдали і німецькі загарбники, і ті, хто вже нас називав окупантами — афганські «душмани» (до села в цинковій труні колись із Афганістану повернувся сержант-орденоносець Толя Гомелюк, про якого мені доводилося писати). Так ось, з нещодавна тутешні ветерани в день Перемоги щиро чекають на щедрі привітання і дарунки... чистокровної німкені з-під Ганновера. Течуть скупі сльози під дзеленьчання фронтових орденів і медалей... Якщо власна держава не гожа, то нехай хоч «донька ворога»...

Фрау Зігрід

Цю тендітну німкеню в Усті знають уже впродовж десятиліття. Спочатку заочно — через свою односельчанку Людмилу Тодріну. Німкеню й українку — доньку єврея, поєднало замилування українською народною творчістю, зокрема пісенною, фольклорною. Українська вчителька (Тодріна — відмінник народної освіти) і німецька лікарка — одні з небагатьох, хто не збайдужів до долі десятків наших самобутніх аматорських і професійних колективів співаків, танцюристів. Разом вони зуміли ознайомити з українським фольклором мешканців сотень німецьких сіл і міст.

В обох жінок — «залізне правило»: частина заробітку з концертів відраховується на благодійну допомогу знедоленим українським пенсіонерам, хворим, сиротам. Копійка до копійки, і вже, їдучи до України на оглядини чергового самобутнього фольклорного колективу, обидві сподвижниці неодмінно везуть комусь ліки, комусь інвалідну коляску, одежу, іграшки і ласощі дитячому будинку. Ось уже впродовж кількох років німецькими гостинцями зігріті 130 дітей-сиріт і напівсиріт Джулинської школи-інтернату, що в Бершадському районі на Вінниччині (на знімку внизу). На зібрані серед німців кошти фрау Зігрід і пані Людмила допомагали лікувати від страшних опіків дітей з бершадської родини, постраждалих від нещасного випадку.

І ви знаєте, я жодного разу не наважився (повірте, боявся образити) запитати у фрау Зігрід Борхерт-Янковські, на чиєму боці воювали її батьки у другу світову. Як і вона, напрочуд вихована і стримана, жодного разу не дала підстав зайве замислитися,

чому не ми, переможці, гоїмо чиїсь рани, а нам переможені гоять...

Незабаром після повернення з відрядження до ФРН на мене чекали дві новини. В редакції — записка від фрау Зігрід і пані Людмили. Шкодували, що не вдалося зустрітися ні там, у Німеччині, ні тут, у Києві, де їх вибили з часової колії черги до посольства. Замість звичної моралі — цілий аркуш усяких можливих адрес, телефонів, за якими їх можна розшукати в Німеччині і в Україні. І невеличка стаття з німецької газети. Саме до нашої теми. А суть така.

...Довгих шість років, до осені 2001-го, Дмитро Ніколенко пересувався з великим болем... Замість лівої ноги — зле припасований протез, що до крові натирав невигойну рану-культю. Ні ходити, ні стояти викривленим з болем у попереку, ані тим паче поратися в городі, що був для нього, безробітного, єдиним джерелом виживання. Хоч куди звертався, а дорога привела в Устю, де у своєї подруги гостювала добра серцем німкеня.

— Сумна історія Дмитра блискавкою спонукала згадку про розповідь однієї жінки, чиєму п’ятнадцятилітньому синові було припасовано протез німецької фірми «Отто Бок» так уміло, що хлопчина міг вільно бігати, — розповідала фрау Зігрід. — А зробили це в київській майстерні «Отто Бок».

А далі, як я зрозумів, «усе просто» — німкеня з українськими однодумцями завітала за з’ясованою Дмитром адресою на вулицю Богдана Хмельницького, 12-а, в Києві, де мали розмову з керівником майстерні «Отто Бок» паном Самковієчем. Перше здивування «німецьким візитом» вилилося у фаховий інтерес тутешніх майстрів до проблеми Дмитра. Не так швидко складні протези виготовляються і припасовуються, як слово мовиться. Та сталося. «Коли я знову стріла Дмитра Ніколенка в Усті у 2002 році без палиці, зі стрункою ходою, — розповідає фрау Зігрід, — то здалося, що він на кілька літ помолодшав. Дмитро крутнувся довкола себе, наче в танці, і не приховував радощів...»

Здавалося б, пересічна подія — слава Богу, не перевелися серед нас люди з чутливим до чужого болю серцем. Та, зауважте, йдеться вже про ланцюжок людської доброти. Німецькій фірмі «Отто Бок» у Києві за допомогу українському громадянинові дякує... німкеня фрау Зігрід Борхерт-Янковські.

— Ех, — кортить вигукнути, — де ви, добрі люди, раніше були. Скільки повоєнних калік з вашої ласки у танець могли б піти!

— Де були, де були, мури нас розділяли! — наче чую у відповідь.

Містер Вітя

Друга новина. Попросився якось ночувати наш, по лінії дідуня Антона, родич. Не містер, зрозуміло, а лишень студент непериферійного вузу (це я йому такий поважний аванс жартома видав, як майбутньому дипломованому перекладачеві з англійської та німецької). «Містер» кілька ночей поспіль ходив до одного вельмиповажного посольства відмічатися в черзі за візою. «Остарбайтером» хоче попрацювати в одній солідній країні, вже й роботу через Інтернет підшукав.

А як же з навчанням? А так: у якійсь сільській школі домовиться про довідку, що вчителює, а це дає право на «вільний навчальний графік», відтак «з-за бугра» приїздитиме лише складати сесійні екзамени.

Мораль читати — марно, та й з мого боку — «аморально». Бо, по-перше, Вітя, ще навчаючись у сільській школі, за якимсь культурно-освітницьким обміном уже побував у тій солідній країні і навіть з місяць попрацював там офіціантом. А я того не спробував. По-друге, він зароблятиме принаймні удесятеро більше од мене, і швидше не він, а я у нього проситиму десятку до зарплати. І по-третє (що мало б бути першим), замість нього ніхто не подбає про зошити-книжки й одежину для молодших сестричок і братиків, ніхто не зарадить зубожілим безробітнім батькам і цигарок його дідусеві-інвалідові з війни, «за так» ніхто не купить.

Мораль тут бачиться проста. Коли правда, що лихо не без добра, то, може, хоч наші «остарбайтери», побачивши світу і поламавши в собі мури-стереотипи, після поверненні додому наважаться по-справжньому запитати в державних мужів, чому нам усім в Україні місця немає. А головне, самі знатимуть, як тут робочі місця створити.

Звичайно, за умови усвідомлення «остарбайтером» того, що істинно Вільним і справді Господарем можна почуватися лише на власній землі. Горе, що такої істини завчасно не пізнав ас «Люфтваффе», вирушаючи 22 червня 41-го бомбити Київ. А чи пізнає «містер Вітя» та ще п’ять мільйонів наших співвітчизників-заробітчан «за бугром» — дуже скоро побачимо.

Київ — Берлін — Страусберг — Київ.