Випробування незалежністю

11 років незалежності — це вже та часова дистанція, яка дає змогу виявляти головні тенденції й закономірності прожитого і пережитого, робити висновки. За прискореного плину життя, калейдоскопічного перебігу подій було дуже важко приймати вивірені рішення: не вистачало часу на роздуми, на оптимальний вибір, на дію. Інколи бракувало його й на виправлення помилок. Однак найскладніший етап становлення держави дав свої результати, зробивши зміни, які зачепили всі без винятку грані суспільного буття, необоротними.

Ми звільнилися від багатьох ілюзій. А свобода від ілюзій — це найвища форма свободи.

Але якби мені випало скласти підсумок останніх років, я сказав би: вони збурили найбільші сподівання і зруйнували багато сподівань, змушуючи нас багато чого усвідомити, збагнути і переосмислити. Розуміючи, що історична пам’ять коротка і нежива.

Одне з найхарактерніших явищ нашого нинішнього буття — руйнування механізмів, що поєднують сучасний досвід з пережитим. Ми зростаємо в перманентному тепер, без органічного зв’язку з минулими часами. Реальністю є те, що у нас сьогодення здебільшого вдивляється у минуле і значно менше — у майбутнє.

Тоді як критично важливо — дивитися в майбутнє, і не надто затримуватися у сьогоденні. Головне при цьому — дати людям відчуття впевненості. Інакше, за словами поета Т. С. Еліота, «саме так і скінчиться світ: не вибухом, а скиглінням».

Згадаємо для себе і для майбутніх поколінь проникливі слова голови першого українського уряду ХХ століття Володимира Винниченка. Згідно зі своїм життєвим кредо «бути чесним з собою», він занотував 16 жовтня 1917 року: «О, Господи, яка то страшна, тяжка річ відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, природною, і як трудно, з якими надлюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, часом, одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння державности й складати його в той будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки».

Нелегко й сьогодні, але ми повинні — без жодних посилань на неймовірні труднощі минулих років —реально з’ясувати й самокритично оцінити досягнуте задля єдиної мети: не повторювати помилок, рухатися вперед, ставлячи в центр інтереси держави, українського народу. Водночас мусимо враховувати, що сучасникам важче і болісніше, як справедливо зауважував В. Винниченко, сприймати події, які історики описуватимуть потім як звичайні, подібні до багатьох інших. Адже теперішні події, окрім усього іншого, безпосередньо торкаються живих нині людей, освітлюють чи обпалюють їх сьогодення.

У ХХ столітті Україна здобувала незалежність двічі: в 1918 і 1991 роках. Обидві дати тісно пов’язані між собою, і цю обставину треба підкреслити з притиском, інакше ми не осмислимо з належною повнотою своє сучасне становище.

Ці дати передусім пов’язані відчайдушною боротьбою за виживання тієї країни, до складу якої потрапила Україна три з половиною століття тому.

У середині XVІІ ст. ця країна називалася Московським царством. Вже тоді під владою самодержавних царів воно перетворювалося на могутню імперію, що виявилася тюрмою для всіх народів, включаючи й російський. На початку ХХ ст. вона розвалилася, бо вже не могла протистояти викликам нового часу. Період державного розпаду тривав лише кілька місяців, але цього короткого проміжку часу вистачило, аби Україна перетворилася з етнографічної провінції на самостійну державу.

Тоді національна революція показала марність багатовікових спроб переплавити і розчинити в однорідному імперському організмі Козацьку державу гетьмана Богдана Хмельницького. Українці не забули і не позбулися своєї мови і культури, звичаїв і традицій. Імперія використовувала їх для освоєння завойованих територій — від Азово-Чорноморського узбережжя до Далекого Сходу і Російської Америки. Однак поза своєю Батьківщиною українці здебільшого не асимілювалися. Навпаки, завдяки своїй колосальній життєвій стійкості вони виявилися, мабуть, єдиним в історії пригнобленим народом, який в кордонах чужої держави удвічі збільшив власний етнічний ареал.

Українська Народна Республіка впала жертвою «тріумфальної ходи радянської влади». За кілька років ленінський Раднарком знову «зібрав» Російську імперію, за винятком Фінляндії, Польщі та трьох держав Балтії. Справу В. Леніна майже вдалося закінчити Й. Сталіну, коли в 1939—1940 рр. він разом з А. Гітлером поділив сфери впливу в Європі.

Створений В. Леніним державний організм був своєрідним поєднанням незалежної від населення диктатури комуністичних вождів і системи рад з реальними управлінськими повноваженнями. Така структура влади дозволяла надавати багатонаціональній централізованій державі будь-який зовнішній вигляд. Після п’яти років експериментування більшовики зупинилися на конструкті, відомому як Радянський Союз. Назвати його імперією можна лише у поєднанні з напівпоглинутими після другої світової війни країнами Центрально-Східної Європи.

За конституцією СРСР був співдружністю союзних республік, кожна з яких мала рівні з Росією права і могла в будь-який час вийти з союзного договору, проголосивши цілковитий державний суверенітет. Популістська декларативність цих прав в умовах диктатури не підлягала сумніву, але таке державне утворення нічим не нагадувало імперію традиційного типу.

Поза всяким сумнівом, ленінський державний конструкт забезпечив більшовикам перемогу в громадянських і міжнаціональних війнах, які стали наслідком падіння Російської імперії. Єдиної напівпоразки більшовики зазнали у радянсько-польській війні 1920 року. Поляки в своїй масі тоді не повірили, що радянський уряд на чолі з Ф. Дзержинським здатен реалізувати їхні національні прагнення. Загалом досягнута ціною запровадження національної радянської державності перемога над визвольними рухами пригноблених народів мала далекосяжні політичні наслідки.

Радянська державність була цілком реальною, відповідно реальною, а не фіктивною, ставала й державність у національних радянських республіках. Тому підтримання централізованої диктаторської влади в багатонаціональній країні з популістськими конституціями було неможливим без повсякденного терору. Комуністичні вожді особливо боялися сепаратистських проявів з боку найбільшої національної республіки — УРСР. Вірний правилу застосування превентивних заходів для уникнення можливих небезпек, Й. Сталін розгорнув проти українського народу справжню війну на винищення.

Масовий терор у поєднанні з різноманітними формами пропаганди зробили свою справу. Радянський лад розвалився тільки через багато десятиліть, на початку 90-х, коли втратив здатність справлятися з тягарем проблем, породжених власним існуванням.

Вихована Кремлем українська політична еліта не втратила влади, оскільки підхопити її не було кому. Але їй треба було визначитися, під якими прапорами будувати незалежну Україну. І тоді виявилося — в українському суспільстві немає альтернативи ідейній спадщині УНР. Фізично винищене за два десятиліття більшовицького терору покоління будівничих першої в ХХ столітті демократичної української державності ідейно відродилося в нині сущих поколіннях.

Цей процес, що відбувався на наших очах, ще вимагає наукового узагальнення і філософського осмислення. Теперішня українська державність має радянські корені, оскільки жодних інших просто-таки не існувало, але спирається вона на ідейні засади УНР Михайла Грушевського, Володимира Винниченка і Симона Петлюри.

Треба бути вдячними сучасній демократичній Росії за те, що вона показала всім іншим союзним республікам приклад, як скористатися своїми конституційними правами, щоб стати незалежними державами. Ми не можемо не розуміти, що ситуація 1990—1991 рр. уможливилася тільки завдяки унікальному збігові політичних обставин і чинників. Дуже швидко, протягом кількох тижнів, у Москві припинилося протистояння двох принципово різних державних організмів, і вона визначила свою політику щодо колишніх національних республік СРСР. Визначили свою політику відносно Москви й колишні союзні республіки. Ця політика різна: від Туркменістану до Білорусі, але її основоположна складова всюди одна — захист державного суверенітету.

Перебуваючи у стані майже безперервного конфлікту протягом одинадцяти років, президенти України і Верховна Рада всіх трьох скликань все-таки знаходили спільну мову, аби ухвалювати рішення, що сприяли утвердженню національної державності.

Тривалі роки Україна боролася, щоб її кордони були визнані Росією. Процес, який розпочався поїздкою В. Винниченка та С. Єфремова до революційного Петрограда навесні 1917 року, прийшов до свого закономірного завершення у квітні 1997 року, з підписанням Б. Єльциним та наступною ратифікацією Державною Думою РФ Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між двома державами. Не приховуватимемо, найважливішою для нас була стаття 2 цього Договору: «Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки й співпраці в Європі поважають територіальну цілісність одна одної та підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів».

З усіх республік СНД Україна найтісніше пов’язана з Росією. Це зумовлено не тільки спільним перебуванням в одній країні протягом століть і навіть не тільки спільністю релігії і схожістю культур, а й наслідками русифікаторської політики центру. Щоб за цих умов Україна не перетворилася на другу Росію, потрібні були законодавчі акти про недопущення подвійного громадянства і надання статусу державної лише українській мові. В школах України з 1991/92 навчального року припинилося вивчення історії СРСР, яка насправді була історією Росії. Як вітчизняна почала вивчатися історія України.

Більш як тисячолітня історія українського народу — це могутній засіб утвердження національної ідентичності. Історія згуртовує і підносить націю. Тому підготовку українськими вченими і вчителями широкої гами навчальних матеріалів з вітчизняної історії можна розцінювати як важливе досягнення в державотворчому процесі. Нещодавня дискусія навколо шкільних підручників переконливо показала — суспільство чудово розуміє значення виховання історією.

Нагадаємо, що спочатку йшлося про створення спільної українсько-російської комісії з узгодження змісту підручників з вітчизняної історії. За великим рахунком, не можна заперечувати, коли йдеться про прийнятні для обох сторін — підкреслюю, для обох сторін — рекомендації, які покликані допомогти авторам підручників усунути невдалі формулювання, які можуть прищеплювати дітям негативний образ сусідньої країни та її народу. Окрім цієї мети (яка є основною в багаторічній діяльності німецько-французької, німецько-польської або польсько-української комісій), робота українсько-російської комісії, на думку вчених, могла б спрямовуватися на розмежування нашої спільної історії. Не секрет, в сучасних російських підручниках, так само, як і в дореволюційних, історія Росії ретельно відслідковується від актів, з викладом подій в основному на території Подніпров’я. Але Подніпров’я — це наша, українська історія!

Проте хтось спробував поставити питання в принципово іншу, цілком неприйнятну площину — про створення спільної робочої групи з написання шкільних підручників. У відповідь серед української громадськості піднялася хвиля протесту. Надто свіжими й болючими є спогади про те, як ми вивчали в загальноосвітній школі російську історію замість власної, а твори Михайла Грушевського та інших українських істориків початку ХХ ст. зберігалися в спецсховищах архівів та бібліотек. Ця хвиля громадянського занепокоєння наочно підтвердила високу готовність суспільства захищати національні цінності, серед яких не останню роль відіграє історія народу.

Про економічну залежність України від Росії говорити не доводиться. Адже обмін товарами й послугами здійснюється на ринкових засадах. Однак розпад єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу негативно позначився на економіці обох держав. Із зрозумілих причин наслідки виходу зі спільної економіки для України виявилися дошкульнішими.

Усі пам’ятають листівки початку 90-х з даними про виробництво головних видів промислової продукції в розрахунку на душу населення. Виходило так, що зі здобуттям незалежності Україна автоматично потрапляла до групи найрозвиненіших країн світу і могла не турбуватися про власне майбутнє. Та не все так просто. В єдиному загальносоюзному народногосподарському комплексі, який був захищений від світового ринку монополією держави на зовнішню торгівлю, склалися особливі цінові диспропорції. Найбільшого спотворення зазнали ціни на нафту і газ: вони були на порядок нижчими за світові. Після розпаду СРСР Україні довелося платити за імпортоване паливо справжню ціну. Перерахований за світовими цінами ВВП у розрахунку на душу населення став істотно нижчим, аніж той, що фігурував у листівках. Проблема енергоносіїв і досі істотно ускладнює економічне життя нашої держави. Невідкладно вимагається диверсифікація їх джерел.

І тут нам треба дати відповідь на непросте, аж ніяк не риторичне запитання: наскільки за сучасних умов є незалежною країна, якщо вона практично повністю залежна від іншої за енергоносіями? Переконаний, нам взагалі варто мати, хоча б для себе, визначення, а що таке державна незалежність в епоху глобалізації та посилення взаємозв’язків та взаємозалежності у світі?

Ринкові перетворення Україна розпочала услід за Росією, ретельно відтворюючи кожен її крок. Така тактика нагадувала повторення ходів суперника у шаховій партії, що гарантує програш. Вона пояснювалася не так однаковими економічними умовами в обох країнах на старті перетворень, як розгубленістю керівників української економіки, які не звикли до самостійних рішень.

Зайняті міжусобною боротьбою, політичні діячі України на початку 90-х практично провалили ринкові реформи. Все було віддано на самоплив. Неконтрольована приватизація засобів виробництва за схемою російських ваучерів майже не допомогла державному бюджету витримувати навантаження, успадковані від радянського минулого. Перехід на світові ціни, зниження (порівняно з радянським рівнем) реальної заробітної плати і пенсій  призвели до нечуваного зубожіння основної маси населення. Занадто пізно було проведено грошову реформу. У першій половині 90-х у країні вирувала гіперінфляція, яка знищила грошові заощадження населення. Обкладений з усіх боків податками, не захищений державою від конкуренції світового ринку вітчизняний виробник згортав виробництво або переходив у «тінь». А це не могло і не може не турбувати. Оскільки тіньова економіка страшна не сама по собі, а неприйнятна тим, що майже завжди виступає базисом тіньової влади.

Безперервне падіння обсягу ВВП тривало з 1991 по 1998 рр. За цей час ВВП України, розрахований на душу населення (за паритетом купівельної спроможності) скоротився з 4810 до 3138 доларів США. Серед 15 союзних республік колишнього СРСР Україна виявилася на передостанньому місці за масштабами спаду. Позаду залишалася тільки Вірменія. Попереду були всі інші країни, зокрема й ті, де тривали громадянські або міжнаціональні війни: Таджикистан, Молдова, Азербайджан.

Якщо порівняти українські показники з результатами економічного розвитку постсоціалістичних країн Центрально-Східної Європи, результат буде той самий. Період після розпаду радянської імперії в 1989 році і до 1998 року всюди характеризувався більшим або меншим піднесенням економічної активності. Винятком були хіба що Болгарія й ті держави колишньої Югославії, де відбулися жорстокі й багаторічні міжнаціональні конфлікти. Україна розмістилася в кінці цього списку, пропустивши вперед навіть Болгарію.

Країна почала виходити з економічної кризи лише у 1999 році. У 2000-му зростання ВВП становило 5,9 відсотка, в 2001-му — 9,1 відсотка. З початку 2002-го — 4,4 відсотка, а в липні — 5 відсотків.

Ми вже начебто звикли до високих темпів зростання, які два роки поспіль сягали рівня найвищих в Європі показників. А тому результати нинішнього року сприймаються як тривожні: в наявності зниження позитивної динаміки. Непокоїти повинно й інше: за останні кілька років Україна тільки почала вибиратися з економічної прірви. Обсяг її ВВП в 2001 році дорівнював 51,7 відсотка від 1991 року. Показники вітчизняної економіки в абсолютних вимірах вкрай низькі й не можуть забезпечити пристойного рівня життя. Нинішніх темпів вочевидь замало, якщо враховувати, що нам належить не тільки скоротити розрив зі Східною Європою та Росією, а вийти на рівні взаємини із ЄС.

Цілком очевидно, що треба вивищувати державні економічні амбіції, піднімати їх до рівня політичних устремлінь. Для цього, за оцінками фахівців, нижня межа економічного зростання повинна дорівнювати 10 відсоткам.

Давайте враховувати, що сьогодні на 20 відсотків населення планети, які проживають у процвітаючих країнах, припадає 86 відсотків світового ВВП, а на 20 відсотків тих, хто проживає у бідних країнах, лише 2 відсотки.

Припинення економічного спаду є результатом багатьох процесів, які свідчать про те, що ми нарешті починаємо більш-менш цивілізовано господарювати, перетворюватися на країну з ринковою економікою. Досить зазначити, що понад 70 відсотків продукції виробляють тепер приватні підприємства.

Звісно, перші успіхи в економічному зростанні не повинні заспокоювати. Пригноблюючим чинником, особливо для малого і середнього бізнесу, залишається корупція. Загалом справедливість вимагає зазначити, що це явище не є суто українське. Газета «Вельт» якось писала, що «корупція існує відтоді, коли люди злізли з дерев і перебралися в савану. Вона була в єрусалимському Храмі та римському сенаті. Брати й давати — цей гріх притаманний природі людини очевидно не менше першородного біблійного».

Але очевидним є те, що в нас вона набуває родової ознаки українського життя. Відтак боротьба з корупцією, «сімейними відносинами» в економіці має бути не другорядною справою, а найважливішим державним завданням. Зокрема, треба докласти значних негайних зусиль і для усунення від влади капіталу олігархічного спрямування, виведення економіки з тіні, повернення капіталу, який «втік» за кордон, з тим, щоб він працював на національну економіку.

Потребує радикального оновлення законодавче забезпечення економічної діяльності. Йдеться насамперед про прийняття Податкового кодексу, який дав би новий поштовх українській економіці, допоміг вивести з тіні її великий сегмент.

Не можна далі вже відсторонюватися від кричущого факту, що люди не можуть дістати пристойний заробіток у власній країні і змушені шукати роботу за її межами. Ми навіть не знаємо справжніх розмірів такого заробітчанства. Статистика наводить зовсім різні цифри — від 1 до 5 мільйонів осіб.

А тим часом несприятлива ситуація у світовій економіці, зменшення попиту на нашу продукцію, зростання конкуренції обмежуватимуть дальші можливості знаходження українцями роботи за кордоном.

Апробованим засобом прискорення темпів виробництва, оновлення його технічного стану та підвищення якості продукції завжди є залучення іноземного капіталу. Тим більше що наш капітал недостатньо потужний, щоб стимулювати системоутворюючі процеси.

На початку 90-х неврегульований ядерний статус заважав Україні отримувати хоч які-небудь кошти з-за кордону. Добровільна відмова від зброї масового ураження змінила ситуацію. З 1996 р. країна вийшла на третє місце (після Ізраїлю та Єгипту) серед держав, що одержували допомогу від США. Водночас перед нею розкрилися кредитні ресурси Європейського банку реконструкції і розвитку, Міжнародного валютного фонду, Світового банку. Без цих кредитів було б неможливо впоратися зі зростаючим боргом за енергоносії перед Росією і Туркменістаном.

Проте кредити окремих держав та міжнародних організацій лише допомагали зводити кінці з кінцями в бюджеті, аніскільки не позначаючись безпосередньо на виробництві. Через постійне падіння виробництва, дефіцитність платіжного балансу і відплив за кордон вітчизняного капіталу українські уряди втрачали можливість здійснювати чергові платежі по боргах без укладення нових позик. Як і в Росії, у нас сформувалася фінансова піраміда, яка загрожувала банкрутством державних фінансів — дефолтом. Зарубіжні позикодавці першими відчули небезпеку і перестали давати гроші. Проте виявилося, що країна може прожити і без щорічних кредитних вливань. Зокрема, за умови кращого господарювання, реструктуризації боргів і затвердження парламентом реального бюджету.

До того ж практика засвідчила, що західний капітал утримується від серйозних проектів в Україні. І головне — через відсутність ефективного власника, повільне становлення середнього класу, нездатність держави забезпечити прийнятні умови існування капіталу. У нас поки що переважають кулуарні домовленості носія капіталу з державним службовцем. Тоді як спілкування має бути з державою та її законами через представника держави.

У нашому суспільстві ще відчувається неприхильне ставлення до зарубіжних капіталістів, успадковане від радянських часів. Зазвичай з однією мотивацією: іноземні інвестиції підривають незалежність держави. Хоча в країнах вільної економіки держава не може впливати на рух конкретних капіталів. Право приватної власності завжди залишається недоторканним. У Франції близько третини робочих місць контролюється іноземним капіталом. Проте французам не спадає на думку проводити паралель між державною незалежністю і масштабами інвестицій з-за кордону.

Сьогодні для України архіважливо створити належні умови, в тім числі законодавчі, для якнайширшого залучення іноземного капіталу у формі інвестицій.

Останнім часом інвестиційну діяльність в Україні різко активізували російські підприємці. Вони працюють тут у звичному для себе середовищі, краще, ніж західні, орієнтуються в особливостях пострадянської економіки. За оцінками аналітиків, майже 30 відсотків продукції до 2005 року в Україні вироблятиметься за участю російського капіталу.

Проте російський капітал здебільшого має вузькі та специфічні сфери впливу. І за певних обставин російські капіталісти можуть діяти консолідовано, особливо на ринку енергоносіїв. Тому інтереси національної безпеки вимагають уважного, прискіпливого ставлення до особливостей функціонування російського капіталу в стратегічних галузях виробництва. Шляхом диверсифікації інвестицій за країнами походження слід уникати становища, коли капітал однієї країни починає контролювати надто велику частку виробництва.

Ситуація ускладнюється тим, що сьогодні у нас відчувається криза економічної політики. Вона виявляється у відсутності бачення нових інструментів та підходів до подальшого розвитку економіки, досягнення нових якісних параметрів.

Потрібна нова, максимально прагматична та позбавлена ідеологічних упереджень модель економічного розвитку. Потрібен принаймні 10-річний план — єдиний загальнонаціональний формат. Потрібна інноваційна модель розвитку з сильним державним диригуванням. Це не заперечує ринковий вектор, а навпаки — надає йому більшої спрямованості.

Утім, велика помилка віддавати усе на відкуп ринковій економіці, хоча ринок сприяє вирішенню багатьох завдань. Треба знайти і забезпечити рівновагу між державою і економікою.

Не можна й надалі миритися з тим, що Україна — одна з найперспективніших та динамічніших країн світу — має великий розрив між своїм надзвичайним потенціалом та реальними показниками.

До інших передумов стабільного економічного зростання хотів би зарахувати: відповідальність уряду, верховенство закону, а не бюрократії, збільшення інвестицій в охорону здоров’я, науку, культуру та освіту, прискорення реформ земельного законодавства, оздоровлення банківського сектору та легалізацію кредитування приватного сектору.

Але слід особливо пам’ятати: у минулому столітті саме невирішеність земельного питання стала причиною революції.

Звідси ще одна ключова теза: реформи повинні відображати інтереси людей, мати їх підтримку. Наголошувати на цьому доводиться через те, що ми, схоже, вперто продовжуємо недооцінювати «людський капітал», який завжди був і залишається визначальним чинником економічного розвитку.

Світовий досвід дає змогу дійти однозначного висновку: країна не досягне економічних, державотворчих успіхів загалом, якщо не матиме ідеології, системи цінностей, в яку повірили б люди, і яка дозволить усім комфортно жити у своєму державному домі.

На початковому етапі державного самоствердження переважна частина українського суспільства не мала чітких ціннісних орієнтацій. Утім, науковці стверджують, що й нині передчасно вести мову про якусь базову цінність, яка визначала б поведінку, домінувала в думках і почуттях мільйонів людей. Хода її розвитку лише набирає сили.

Саме тому утвердження національної ідеї як домінуючої на основі об’єднання широкого спектра суспільних настроїв та орієнтацій сьогодні має стати одним з найпріоритетніших завдань у процесі державотворення. Це та духовна субстанція, яка покликана об’єднувати український народ, оберігати його від національного знеособлення, визначати характер і напрями історичного розвитку в різних площинах: політичній, економічній, соціальній, культурній.

Наріжним каменем і формулювання, і формування, і утвердження національної ідеї має стати осмислення національної історії в координатах нового тисячоліття.

Цементувати політично-ціннісну конструкцію України повинні, на наше переконання, власна державність (національна організація держави), представницька демократія та ринкова економіка. Тобто ті цінності європейської спільноти, до якої прагнемо й ми.

Суверенна, не асимільована Україна потрібна не тільки самій собі. Вона безцінна для всього світу самобутністю своєї культури, своїм неповторним ментальним обличчям, своєю національною душею. Світ значно збіднів би без Володимира Великого і Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького і Пилипа Орлика, Тараса Шевченка й Івана Франка, Володимира Вернадського й Олександра Довженка.

Цей ряд достойників можна продовжувати. З пізнавальною й очищувальною метою це треба робити якомога частіше, аби наснажуватися енергією й ідейною переконаністю великих попередників. Тільки перейнявшись гордістю за їхній внесок до скарбниці світової цивілізації, можна позбутися того комплексу меншовартості, який все ще дошкульно нагадує про себе у той чи інший спосіб.

Історичний досвід вчить: показові самоприниження — початок самогубства.

Давайте будемо це пам’ятати.

Утвердження національної ідеї може відбутися лише на основі національного самоврядування, державної підтримки української культури й мови, національних традицій, морально-духовного оздоровлення суспільства і, безперечно, за дотримання принципів соціальної справедливості та соціальної демократії. Тільки це дасть можливість об’єднати різні верстви населення України, що відрізняються політичними поглядами, соціальним та етнічним походженням, релігійною належністю та суспільними інтересами, в єдину українську політичну націю.

Від існування сильної і згуртованої української спільноти залежатиме подальше зміцнення української держави, її місце в світі.

У цьому зв’язку вважаю за необхідне закцентувати увагу на трьох проблемах.

Перша — усвідомлення кожним українським громадянином своєї причетності до долі України, а відтак — нерозривність власної долі з долею всього народу.

Ми вже добре засвоїли тезу, що людина є найвищою соціальною цінністю суспільства, що її життя, честь і гідність, особиста недоторканність, інші права і свободи мають отримати належний захист у законодавстві. І це закономірно. Ми можемо і повинні зайняти належне місце у світовому співтоваристві за рівнем забезпечення загальновизнаних прав і свобод людини і громадянина. Водночас всім нам треба усвідомити ціну свободи, значення національної солідарності як необхідних передумов самоствердження держави і кожного її громадянина.

Друга — це подолання суспільної невпевненості, розхристаності, конфронтаційності. І забезпечення відповідальності та суспільного спокою, консолідації та громадянської злагоди.

Мусимо визнати, що протистояння — політиків, політичних сил, конфесій, реґіонів, гілок влади — самобичування та мода проклинати себе і своє минуле, своє життя вже загрожують перетворитися на нашу суспільну рису.

Нам конче потрібен консенсус у баченні та розумінні національних інтересів, а не спекуляції на будь-чому, зокрема й на трагічних подіях. Відомо, що до таких спекуляцій, убачання в усьому актів зради тяжіють слабкі держави і політики з синдромом меншовартості.

Якщо ми хочемо мати єдине суспільство, єдиний народ, а ми цього таки хочемо, то нам необхідно «складати» його з усіх елементів, у тому числі й антагоністичних, різнополюсних.

Для цього слід виробити власне уявлення про свою власну історію. Зокрема, й про історію ОУН—УПА, чимало сторінок якої потребують ще об’єктивної оцінки.

Цілком очевидним є одне: якщо ми хочемо національної злагоди, єдності, громадянського миру, то примирення нам не оминути. Інакше ми не станемо цивілізованою нацією. А для початку потрібно, щоб зрозуміли і сприйняли це політики. Бо, творячи державу, ми по відношенню до себе та оточення залишаємося руйнівниками суспільства.

Не можна й далі плекати конфлікти. Українська політика має перестати бути трилером. Долю України слід вирішувати виключно у правовому полі, різні політичні сили повинні діяти в руслі єдиних правил, а не протиставляти себе суспільству та владі.

Третя проблема лежить у площині формування національної свідомості громадян через передачу їм генетично-культурного коду свого народу, його характеру, національного світосприйняття й мислення.

Радикальна трансформація українського суспільства з особливою гостротою підносить питання розвитку культури, цього істотного чинника його консолідації, інтегруючої духовної сили. Як на мене, культура і держава — взаємозв’язані, взаємозалежні та взаємозобов’язуючі системи. В ідеалі держава повинна бути культурною системою, здатною до самоорганізації та самооновлення. Відповідно належить утвердити такі механізми саморегулювання, які забезпечували б нерозривність національних традицій, органічне функціонування сфер культури, моралі, усього комплексу ціннісних орієнтацій, консолідували націю і відкривали їй перспективу самореалізації. Це підтверджує досвід технологічно розвинених країн, де мобільна модернізація суспільства, демократизація його життя, зростання індивідуальної ініціативи забезпечуються переважно інтенсивним інтелектуально-духовним розвитком.

В усі часи релігійні, моральні, філософські, ідеологічні вчення закликали людину до самоудосконалення, до праці над собою.

Зараз йдеться переважно про інше: про те, що людина має поліпшувати не себе, а лише умови свого існування. А отже, її душа вже не зобов’язана трудитися.

У нашу повсякденність впроваджується принцип вигоди, відтак — нові плацдарми відвойовують егоїзм та цинізм, відбувається духовне та моральне спустошення, утверджується, якщо хочете, повзуча логіка та психологія свині під дубом.

Та про що можна говорити, коли, скажімо, на одного мешканця України нині випускається близько 1 книжки, тоді як у РФ — 3-4, у Білорусі — 6-7, у західних країнах — 10-12.

Цілком очевидно, що потрібні надзвичайні системні заходи, щоб наповнити глибинними, історично притаманними нам поняттями мету і сенс життя людини.

У Бабеля можна прочитати незакінчений сценарій про Беню Крика, якому намагаються прищепити марксистську віру. Для цього йому дають читати Маркса, Енгельса, Каутського, Плеханова. У Бені на це відповідь одна: «Ти не носи мені книжки, ти мені людей покажи».

Справді, у політиці, а публічній — особливо, людина виразніша за ідеї. Хочеш не хочеш — доводиться пити з обличчя.

Україна переживає не лише зміну політичних епох, а й політичних еліт. Нині влада переважно належить людям, які народилися у повоєнний період, на початку 50-х. Так, середній вік членів уряду становить 52 роки, голів облдержадміністрацій — 50, держсекретарів та їхніх перших заступників, керівників центральних органів виконавчої влади та до них прирівняних — 51, народних депутатів України — 48,3, депутатів Верховної Ради АРК, обласних, Київської та Севастопольської міських рад — 48,7.

Їх становлення і формування, отримання освіти припадає на 70-ті роки, які були для республіки своєрідними і складними. Проте вони добре знають діючу систему української влади, є добрими виконавцями, здатні забезпечувати функціонування українського державного механізму без різких поворотів.

Фактично це покоління перехопило владу у представників довоєнного і воєнного поколінь, дітей війни, які формувалися на відомій світоглядній основі.

Водночас його активно підпирають «діти реформ», становлення яких розпочалося в період «гласності». Вони нікого і нічого не бояться, живуть у принципово іншому світі, оскільки формувалися переважно на запереченні всієї нашої попередньої історії. Існуючу систему влади вони здебільшого не сприймають і діють у позаідеологічному полі.

Неупереджений аналіз попереднього періоду державотворення підводить до такого принципової ваги висновку: для України нагальною є проблема цивілізаційного прориву, а щоб вона здійснила такий прорив, необхідний кадровий десант, який своєю яскравістю затьмарив би сірість. Необхідна органічна наступність поколінь як місток через провалля безпам’ятства.

Інакше нація буде з кожним роком просто танути, як свічка, запалена з двох кінців.

На жаль, цьому дуже заважає невміння політиків своєчасно піти, неготовність їх до політичного старіння. Але ж ми не повинні жити за тією схемою, за якою жили до нас.

Для цього потрібна посилена увага до партійних процесів, партійного будівництва в Україні.

Незважаючи на те, що після парламентських виборів партійний ландшафт дещо спростився, що викристалізовуються партії та блоки, які можуть стати індикаторами суспільної думки, було б передчасним стверджувати, що у нас відбулося становлення партійної системи в загальновизнаних вимірах.

І насамперед з огляду на такі реалії, про які ми говоримо якось мимохідь:

— політика тісно зростається з економікою, влада з капіталом. Внаслідок цього, зокрема, місця у партійних списках на виборах виявилися вигідним вкладенням грошей. Утім, подекуди це стосувалося й одномандатних округів. У результаті останні парламентські вибори дещо нагадували біржу людських амбіцій, на якій виступали політики без політичних поглядів та позицій;

— наявність значної кількості віртуальних партій, партій-бізнеспроектів, комерціалізація, реґіоналізація та олігархізація партійного життя, здрібнення політичних фігур;

— невисокий інтелектуальний потенціал партій як результат переважної орієнтації їх лідерів та ідеологів на держслужбовців, не кажучи вже про ганебні випадки примушення їх до опартійнення, та фактичне ігнорування тих, хто визначає обличчя країни, має усталені орієнтири та цінності, зацікавлений у нормальній, осмисленій державі. Щоправда, може, правильніше говорити, що останні ігнорують, не сприймають сучасне українське партійне життя;

— викривлена опозиційність, рушійною силою якої здебільшого є політична образа, захист капіталів, часто сумнівного походження, інші особистісні мотиви. Правило такої опозиції завжди одне: ворог мого ворога — мій товариш.

Сучасна українська непримиренна опозиція — це переважно ніщо інше, як боротьба за «місце під сонцем», прагнення зберегти свої позиції — у владі та суспільстві.

Слід мати на увазі, що дальше спрощення політичної системи зумовить пошук нових підходів до неї з боку капіталу, особливо з наближенням президентських виборів.

Відповідно потрібні невідкладні заходи — законодавчі та політичні — щоб партії мали ідеологічний характер, щоб свою роль каталізатора суспільних процесів відігравала опозиція, без якої не може бути ефективної та відповідальної влади, повноцінного політичного життя, щоб у політичний процес втягувалася середня ланка українського суспільства. Повинні змагатися ідеї, люди, а не гроші. Це перше і головне.

Друге. Партії покликані примушувати владу жити «за склом», не відмовчуватися і водночас повинні визнавати у ній не ворога, а партнера, розбіжності з яким треба долати цивілізовано, за Конституцією.

Третє. Політики та партії у своїй діяльності сьогодні мають виходити з необхідності справжнього оздоровлення держави, створення відповідальної, адекватної викликам часу системи державної влади, в основі якої — самоврядування. Але це повинні бути не стогони, не заклики, а конкретні узгоджені пропозиції та напрацювання, в основі яких — загальнодержавний інтерес, а не реваншистські чи лобістські підходи.

Результати парламентських та місцевих виборів засвідчили, що пріоритетним політичним світоглядом в Україні стає процентризм, який має кілька варіантів: провладний, націонал-демократичний та соціально-персоналістичний.

У жодному з потенційно проблемних реґіонів України (Галичина, Донбас, Закарпаття, Крим, Буковина) реальної загрози цілісності Української держави нині немає. Населення України не підтримало радикальні політичні сили — лівого і правого спрямування, які за певних умов могли і можуть стати чинником формування сепаратистських тенденцій у державі.

Проте в Україні, і це знову-таки показали вибори, ще зберігається потужний дезінтеграційний потенціал в економічній, політичній, духовній сферах. Зростає тенденція до регіоналізації України. Зокрема, через активізацію процесів формування могутніх реґіональних політико-економічних груп, які намагаються забезпечити і закріпити своє монопольне панування у власному реґіоні та створити сприятливі умови для успішної експансії в інші реґіони шляхом зайняття ключових адміністративних позицій у центральних органах державної влади.

Звідси необхідність винесення на публічне обговорення наявних проблем реґіонального суспільно-політичного життя, причому обговорення без нагнітання ажіотажу навколо них.

Поняття «регіоналізм», попри всю його багатогранність, в умовах незалежної України стало вагомим конструктом теорії управління. І це зрозуміло, оскільки максимально можлива всебічність в аналізі реґіональної специфіки є необхідною передумовою раціональної територіальної організації. У колишньому СРСР реґіоналізм незмінно розглядався як винятково негативний чинник, здатний підривати економічну і державну єдність. Роки незалежності наповнили це поняття новим, значно ширшим змістом. Нині ним здебільшого позначається природне прагнення реґіонів до утвердження власної самодостатності, розширення своїх прав і компетенцій, збереження самобутності.

Реґіональні проблеми існували в Україні завжди, але їх регулювання було прерогативою далекого союзного центру. Процеси реґіоналізації розглядалися як суто територіальні, зумовлені природними особливостями та завданнями раціонального розміщення продуктивних сил. Політичний контекст явищ реґіоналізму брався до уваги лише тоді, коли з ними були пов’язані очевидні деформації. Про реґіональну самоорганізацію мова не йшла взагалі. Ціною економічних експериментів, не завжди вдалих, було економічне виснаження окремих реґіонів, непомірне навантаження на екологію, руйнування тієї системи міжрегіональних і внутрішньореґіональних зв’язків, яка історично склалася.

Новий контекст проблем реґіоналізму і реґіоналізації пов’язаний значною мірою із розвінчанням радянського гіперцентралізму як одного з чинників розвалу радянської системи. Але ще більшою мірою — із сучасними глобалізаційними процесами, які диктують необхідність нових підходів до проблем територіальної організації.

Глобалізація зробила очевидним тісний зв’язок між інтеграційними процесами і зростанням ролі і значення локальних чинників. Фахівці позначають цей зв’язок «глоболокалізація» чи «глоболокалізм», акцентуючи увагу на тому, що глобалізаційні процеси радикально змінюють реґіональні форми життєдіяльності людей і нехтування новими викликами здатне призводити до гальмування розвитку, ізоляціонізму, економічної стаґнації і екологічних ускладнень.

Якщо дивитися на проблему неупереджено, Україна й понині лишається уламком колишнього Союзу, тому що зберігає успадковані від нього диспропорції в реґіональному розвитку. Не виробивши надійних механізмів його самоорганізації, не здійснивши назрілу адміністративно-територіальну реформу, вона поки що не в змозі вирватися з полону надмірного централізму. Диспропорції в розвитку реґіонів, помножені на амбіції реґіональних еліт і вияви реґіональної клановості, істотно гальмують соціотрансформаційні процеси, стають на заваді оптимального використання природного, науково-технічного, людського потенціалу реґіонів.

Відсутність власної ідеології реґіонального управління не тільки позбавляє реґіони ознак економічної і політичної суб’єктності, а й вкрай ускладнює проблеми взаємовідносин між ними і центром. Компетенції місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування належним чином не розмежовано, і це також призводить до тертя і ускладнень. Якщо додати до цього вади недосконалої податкової системи, очевидність небезпеки збереження й консервації такого стану сумніву не підлягає.

Завдання реформування реґіональної політики і адміністративно-територіального поділу були поставлені на порядок денний більш як три роки тому. За цей час багато наших сусідів налагодили системний моніторинг реґіонального розвитку, законодавчо закріпили нові схеми регіоналізації. У нас же далі розмов справа не пішла. Мало того, останніми роками намітилася тенденція структурування суспільства за ознаками територіальних інтересів, навіть деякі партії будуються не так на ідеологічних, як на реґіональних засадах. Все це створює реальну небезпеку постійного «перетягування ковдри на себе», тіньового лобізму, кругової поруки за земляцьким принципом. І виконавча, і законодавча гілки влади однаково несуть відповідальність за те, що механізми збалансування інтересів центру і реґіонів надто застарілі і здатні стимулювати реґіональний сепаратизм.

Одна з причин «пробуксовування» владних рішень —практична відсутність в Україні скоординованої системи реґіональної науки. Велика кількість наукових центрів, покликаних виробляти моделі реґіонального розвитку, не вирішують головного завдання — створення нової ідеології і технологій реґіонального управління. Зусилля управлінців, економістів, географів, соціологів координуються надто мляво. Історична наука донедавна взагалі не залучалася до осмислення наслідків багатовікового розчленування України.

Реґіональну проблематику не можна зводити до збереження балансу й рівноваги між різнополюсними орієнтаціями східних і західних реґіонів. Те, на чому найчастіше фокусується увага — лише верхівка айсберга, підводна частина якого складається з вкрай суперечливих і неунормованих у правовому полі відносин різних реґіональних центрів впливу між собою та з Києвом. Гостра конкурентна боротьба частково знаходить свій вихід пристрасними дискусіями у стінах Верховної Ради. Але головні вісі протистояння перебувають у глибокій тіні. Імовірна федералізація України, до якої ми явно не готові — це ще далеко не найгірший варіант майбутнього, яке може чекати Україну в разі зволікання у розв`язанні проблем реґіональної політики.

Насамперед необхідно визначитися зі змістом і темпами реформування адміністративно-територіального устрою. Зрозуміло, що управління з центру 27 реґіонами, надто різними за своїм економічним потенціалом, людськими і природними ресурсами, не може бути ефективним. Далеко не кожному з таких реґіонів під силу створення власних механізмів самоорганізації.

Поступовий, але неухильний перехід до триступеневої реґіональної системи (макрореґіон, мезореґіон, мікрореґіон) здається оптимальним. Реґіональна ієрархія у такому разі складатиметься з 9-10 великих макрореґіонів (земель) з обласним (повітовим, районним) поділом і територіальних громад з функціями місцевого самоврядування. Зрозуміло, що нові моделі територіальної організації мають бути предметом найширшого громадського обговорення на багатьох рівнях.

Головне, на чому хотілося б наголосити — це необхідність найуважнішого врахування у створенні нових моделей районізації історичного досвіду: і позитивного, і негативного. Різноманітних експериментів територіальної організації в СРСР відбувалося чимало, але від переважної більшості їх дуже скоро доводилося відмовлятися. Причиною цього зазвичай було те, що в основу реформування закладалися економічні потреби держави, а не реальні інтереси реґіональних спільнот. Та прикладна реґіоналістика, яка нам нині вкрай потрібна, має виходити не з доведених згори умоглядних схем, а з наукового освоєння величезного масиву інформації про реґіональний розвиток на різних історичних етапах. Тільки в такий спосіб вдасться проникнути в таємниці реґіональної ідентичності, розкрити внутрішній потенціал кожного реґіону, подолати територіальні диспропорції, які гальмують соціотрансформаційні процеси.

Очевидно, що саме на цьому шляху найлегше зживатимуться і полярні орієнтації, пов’язані з тривалим перебуванням реґіонів України в різних цивілізаційних системах. Саме на цьому підґрунті належить утверджувати і нову форму взаємин — реґіональної відповідальності — у ставленні до загальнодержавних інтересів, загальнонаціональних пріоритетів.

Постійно віддзеркалюючи закономірні процеси суверенізації та автономізації соціальних суб’єктів, реґіоналізм не становить небезпеки там, де держава дбає водночас і про зміцнення власної незалежності, і про забезпечення реґіонам умов для самореалізації. Але він може перетворитися на серйозну небезпеку в разі негнучкості й нереалістичності реґіональної політики центру. Успішний розвиток України і її реґіонів забезпечить не бездумне копіювання малопридатних для українських умов зарубіжних (зокрема, федералістичних) моделей, а уважне ставлення до реґіональної ідентичності і специфічних потреб реґіонів.