Після проголошення незалежності біля штурвала держави не постали люди, котрі могли б повести Україну сприятливим руслом. А вони були, переконаний безпосередньо причетний до подій одинадцятирічної давності депутат Верховної Ради тодішньої УРСР, голова Херсонської обласної ради та обласної держадміністрації Анатолій ЮрЧенко.
Перший секретар Голопристанського райкому КПУ, аграрник за фахом Анатолій ЮрЧенко йшов до Верховної Ради по 402-му округу від двох провідних районів Херсонщини: Скадовського й Голопристанського. Серед шести кандидатів виборов місце у другому турі і переміг суперника.
— Разом зі мною в окрузі балотувалися відомі в районах люди: Іван Бокша, Олександр Продченко, Олександр Лотарія . Це були перші справді демократичні вибори, — пригадує Анатолій Петрович.
— Нині доводиться чути: якби не «ГКЧП», то не було б і 24 серпня. Для багатьох людей 19 серпня 1991 року — вже історія. Вам випало стати її очевидцем і творцем. Як сприймалися на той час події у Москві?
— Не згоден, що Україна не проголосила б свою незалежність. Розмови про самостійність точилися серед депутатського корпусу з першого дня, з 11 травня 1990 року. Національною ідеєю були наскрізь пронизані представники західних регіонів. Назрівала потреба, щоб здійснилася споконвічна мрія українського народу про волю і самостійність. Переконаний, її проголосили б не пізніше грудня-січня. А події 19 серпня стали лише каталізатором процесу. 24 серпня було скликано позачергове засідання Верховної Ради, де голова Леонід Кравчук повідомив про перебіг подій за останні, «путчівські», дні: як приїздили з Москви генерали і пропонували ввести в Київ танки. Верховна Рада тоді була розшарована на дві протилежні групи: демократичну — Народну Раду і групу «239», до якої входив і я і яка становила більшість. Очолив її мало кому відомий тоді Олександр Мороз — серед відомих секретарів обкомів не знайшлося того, хто наважився б на роль лідера, усі озиралися: а що, як усе повернеться, що тоді?
Між групами постійно точилися політичні дискусії, а загалом політики у Верховній Раді було значно більше, ніж законотворчості. Коли Кравчук зачитав текст постанови і за неї проголосували 395 депутатів, у залі відбувалося щось неймовірне — то був вибух, шквал, особливо емоційними були члени Народної Ради. Усі галасували, обіймалися... Представники групи «239» були стриманіші.
— Які почуття пережили особисто ви?
— Скажу відверто, на душі було одне: незрозумілість, невідомість, котра, здавалося, не дасть нічого доброго. Коли слухав, як Єльцин з танка проголошує, що Росія — єдина, Росія могутня і Росія може все, стало страшно. Відчув, що «старший брат» може і в нас спровокувати те саме: кров, жертви, танки на вулицях. Такі само почуття були в більшості моїх колег-комуністів, рядових, робочих «конячок». І ніхто чітко не уявляв, як далі буде. Нам втовкмачували в голови, що Україна за потужністю — це три Франції, десять Фінляндій, і світ просто зникне без неї. Насправді виявилося все не так, ми нічого не отримали — ні коштів, ні золотого запасу.
— Чи вважаєте, що це було неминуче: знак тотожності між словами «незалежність» і «незаможність»?
— Переконаний, тоді були особистості, котрі повели б Україну іншим шляхом. Але вони не опинилися біля керма...
Безперечно, розмова з моїм співбесідником викличе у читачів неоднозначне ставлення: хтось погодиться з його словами, хтось категорично заперечить. Безперечно й те, що Анатолій Юрченко був гранично відвертий. Можливо, не все сказав, що думав, але те, що сказав, було щиро.
