Отже, за десять років незалежності України, нарешті, спромоглися заговорити про Доктрину розвитку національної освіти. Та що за доктрину прийняв ІІ з’їзд працівників освіти (майже 2000 делегатів)? Він її... не прийняв. Точніше, дружно перепасував (усі — «за» і лише один — «утримався») спеціальній комісії врахyвати пропозиції з місць — і розійшовся. Можна лише уявити собі, що за доктрина буде зрештою, якщо під час роботи в секціях лунала нищівна критика від сотень (!) делегатів. Причини? Проект документа розробляли у вузькому колі працівників освіти (хоча стосується — і це багато хто відзначав — усього суспільства), подали у незручний час літніх відпусток і практично не обговорювали на місцях. Тому й привезли делегати до Києва тисячі пропозицій. З’їзд їх і не міг сформулювати за два дні роботи. Зможе комісія. Аргументи сприйматимуться, самі розумієте, на вибір членів комісії. Аргументувати, отже, не доведеться. Бо заперечити їм уже не буде кому...
Сам собі держстандарт
Те, що державних стандартів освіти — як, втім, і науки — нема й найближчим часом не передбачається, знають також усі. З’явилася ціла низка самопроголошених академій (і наукових, і освітніх). Найпослідущий колись вузькотехнологічний інститут здобув статус університету, а університети часто-густо готують непрофільних фахівців (якщо можна взагалі так висловитися). Приміром, гордість київської інженерної думки, колишній КПІ (нині — університет), готує... викладачів фізичного виховання, а один «вуз третьої категорії акредитації» пропонує «за помірну плату і протягом двох—чотирьох місяців навчити високооплачуваних професій... масажистів, кухарів, продавців». Звідки таке дикунство? Звідти. Якщо раніше були середні спеціальні навчальні заклади (технікуми, ПТУ) і вищі (інститути, університети тощо), то нині всі — вищі. Та рівень акредитації в них — різний. І—ІІ категорії акредитації — коледжі, технікуми (готують молодших спеціалістів), ІІІ—ІV категорії — інститути, університети, академії (готують бакалаврів, спеціалістів, магістрів, хоча можуть — і «високооплачуваних спеціалістів»).
Хочеш бути безробітним? Плати!
Іще п’ять років тому держвузи України були спроможні прийняти на навчання 36% випускників шкіл (у Великій Британії — 53%, Німеччині — 58%, США — 60%, Японії — 70%). Сьогодні ситуація у нас іще гірша. І хай не обманюють вас оптимістичні цифри офіційних звітів: на нинішній рік передбачалося прийняти до держвузів України (від 809 до 1080 за різними джерелами, включаючи колишні середні навчальні заклади) 70 000 студентів на стаціонар і 13 000 на заочні відділення. Це — за держзамовленням, тобто безплатно. Така ємність державного ринку праці (потреба у фахівцях). Вона змінюється щороку. Не затребувані у держвузах місця для навчання можуть заповнюватися на контрактних (платних) засадах. Але мало того, що ці студенти мусять платити за своє навчання, — вони зобов’язані ще й самі турбуватися за своє майбутнє працевлаштування. Держава контрактникам працевлаштування не тільки що не гарантує — навіть не пропонує. А щодо вузів недержавних форм власності (161 цього року) — тут ситуація неоднозначна. Є такі, що пропонують своїм випускникам пошук майбутнього місця працевлаштування. Але, на жаль, не всі. І тому в нас досить високим залишається відсоток незатребуваних фахівців з вищою освітою. Ще п’ять років тому таких було 40%. На сьогодні даних немає, бо з допомогою держзамовлення держава зняла із себе піклування про працевлаштування зайвих (для держави) дипломованих фахівців. Та можна судити про безробіття серед дипломованих спеціалістів за непрямими даними. Такими, приміром, як перекоси у підготовці фахівців того чи іншого профілю. Так, п’ять років тому держвузи України готували 45% фахівців інженерних та природничих наук (у Франції, приміром, 19%, у США —17%). Сьогодні, в дусі часу, третина студентів навчається у сфері, пов’язаній з бізнесом, фінансами і галузями, що супроводжують процес (юриспруденція, діловодство тощо). Неминуче перевиробництво через певний проміжок часу кадрів «модного» профілю. І не вірте тим, хто запевняє, ніби їхні випускники — найкращі і, отже, без роботи не залишаться. Особливо хитрують ті, хто пропонує за «помірну плату і скорочений термін» другу вищу освіту. Це — вже кон’юнктура: готувати «високооплачувані кадри», поки є попит (при тому, що готуватимуть ці кадри викладацькі кадри не того профілю). Та специфіка у сфері освіти така, що перекоси у бік модних нині професій відгукнуться за кілька років після початку підготовки таких кадрів. І ніхто ні від чого не застрахований. Що робити? Готових рецептів, на жаль, немає. Напевне, навчатися «беспределу» насправді. Все життя...
Найталановитіші кролики
Те, що з цього року школи України переходять на 12-річне навчання, і саме по собі за відсутності стандартів освіти (ніким не спростоване твердження цілої низки делегатів останнього з’їзду освітян), за браку підручників, шкільної інфраструктури і педагогічних кадрів належного рівня — проблем додало чимало. Та якби лише цим все обмежувалося!..
Почнемо з того, що власне необхідність приймання шестиліток цього року до школи (облишімо поки що цілу низку інших, не менш важливих проблем) спричинила бурхливі дебати і серед педагогів, і у батьків. Ну, й чим все закінчилося? Порадами від маститих педагогів з ученими ступенями для батьків: не сприймати буквально державні плани (навчати дітей із шести років) і «гарненько подумати», перш ніж віддавати своє чадо в навчання. Тобто за законом ви повинні дітей навчати з шести років. А що ж тоді казав Міністр освіти і науки В. Кремень на з’їзді? Цитую: «З прийняттям Закону «Про дошкільну освіту»... відтепер кожна дитина протягом п’яти років життя повинна здобувати обов’язкову (! — Авт.) дошкільну освіту через різні форми її отримання за базовим компонентом дошкільної освіти». Чому я зосереджую увагу на цій тезі, хоча міністр говорив про дошкільну освіту, а ми почали про шестирічних первачків? Бо тут помітне міністерське лукавство. Ним — лукавством — просякнута вся доповідь. В одному місці він хвалить міністерство за те, що вперше збільшено набір бюджетних студентів на 4% (це зовсім не заслуга міністеpcтва, а зумовлені зміною держзамовлення обставини), в іншомy міcці лає батьків за тe, що залишають дітей при них, живих, сиротами в інтернатах (в іншому місці він же пояснює, у чому причина цього: в багатьох населених пунктах просто немає шкіл, а відправляти щодня дітлахів за багато кілометрів — жорстоко)...
Отже, до шести років (дані і наших, і білоруських та російських науковців) психологічно до школи підготовлені лише від 15 до 56% учнів. Що це означає? А те, що школяр, цілком розвинутий і здатний схоплювати науку з лету, може не сприйняти конкретного педагога, свого однокласника, реакцію класу на свою відповідь біля дошки і отримати таку психологічну травму, що перетвориться на послідущого тупицю: у нього тремтітимуть руки й ноги, коли його викликатимуть до дошки, погіршуватиметься самопочуття перед контрольною, і нічого зробити буде неможливо. У кращому разі розібратися у проблемі зможе серйозний фахівець. Можлива ситуація, коли батьки вдома з дитиною ретельно визубрять уроки, а в школі — знову біда... І попри все те — не вивчивши достеменно проблему, не вислухавши думку фахівців-педагогів — у нас запроваджують навчання з шести років. А подекуди — починають просто експериментувати на дво-, три, чотирирічних дітях.
...Знаходжу у своїй поштовій скриньці рекламний календарик, в якому запрошують на дошкільну підготовку «дітей двох—шести років» з української, іноземної мов, математики, хореографії, вокалу, образотворчого мистецтва. Якийсь «Департамент освіти Київської Академії наук». Звертаюсь до Національної академії (шукав адресу), пояснюють: нема такої академії. Поспілкуватися з віце-президентом цієї (Київської) академії Олександром Балдіним все-таки пощастило. Та розмова була дивна. Відповіді на найбезневинніші запитання довелося витягати обценьками. Відчувалося якесь лукавство: «Тут не сказано, що ми навчаємо якихось конкретних танців, «хореографія» — це вам не сіртакі...», «Навчаємо ми дітей не з двох, а з трьох років, а з двох — без навчання, лише вчимо одягатися...», «Ексклюзивна школа англійської мови з американськими викладачами — лише з п’яти років...», «З якого віку починаємо навчати дітей? — Взагалі-то є методика, коли діти починають спершу співати, а потім — розмовляти, і це — найблагодатніший час для їх навчання, однак у нас це — суворо заборонено...» Проте останню тезу, не знаючи висловлювань шефа для сторонніх, спростувала методистка вказаної школи Олена Климович: «Ми співати починаємо раніш, аніж розмовляти...» І довершила самокомпромат: «Син мій допомагав мені відпрацьовувати методику нових виховних прийомів!» Коментарі потрібні? Гадаю, ні...
