(Він поклав життя на олтар Вітчизни)
Симон Васильович Петлюра (1879—1926 рр.) — український політик, державний і військовий діяч, публіцист. З 1900 р. — член Революційної української партії, з 1905-го — в Українській соціал-демократичній робітничій партії. У 1912 р. у Москві редагує журнал «Украинская жизнь». Під час революційних подій 1917-го стає одним з керівників Центральної ради, Генеральним секретарем військових справ. Організатор Гайдамацького коша Слобідської України, згодом — член Директорії та Головний отаман армії УНР. 1919—1926 рр. — Голова Директорії УНР. Емігрував до Польщі, пізніше — до Франції, де й був убитий радянським агентом.
Нарешті сталося! Маємо найгрунтовніше комплексне, виконане в нашій державі, дослідження життя і діяльності великого сина українського народу Симона Петлюри. Йдеться про книгу Сергія Литвина «Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана» (Київ, видавництво ім. О. Теліги, 2001, 640 с.). Автор цієї праці — доктор історичних наук, полковник, начальник кафедри історії війн та воєнного мистецтва Національної академії оборони України, заступник голови правління Українського інституту воєнної історії.
Українське суспільство збагатилося давно очікуваною грунтовною працею, у якій узагальнено життя і діяльність Голови Директорії і Головного отамана військ Української Народної Республіки.
Особистість Симона Петлюри довгий час оцінювалася з двох протилежних позицій — радянської і державницької української. Якщо більшовики, зрозумівши небезпеку «петлюрівщини» для радянського ладу, всіляко очорнювали Головного отамана і його справу, то в діаспорних працях С. Петлюра був показаний здебільшого як національний герой.
Особливий інтерес викликають мемуарні спогади про події визвольної боротьби багатьох соратників С. Петлюри. Аналізуючи ті праці, дослідники дійшли висновку, що для об’єктивної неупередженої оцінки діяльності С. Петлюри потрібен час. І лише тоді, коли буде довершено боротьбу, яку вів Головний отаман, аж до створення незалежної української держави, «тільки тоді виступить виразно і яскраво постать Симона Петлюри, тоді буде дано йому і його чину достойну і правдиву характеристику».
З крахом комуністичної системи склалася принципово нова ситуація для розвитку історичної науки. Новітнє українське відродження викликало підвищений інтерес і до С. Петлюри. Багато українських істориків почало активно працювати і вибудовувати об’єктивний ланцюг подій, пов’язаних з Головою Директорії і Головним отаманом військ УНР. В Україні активізувалося перевидання праць С. Петлюри, збірники спогадів, окремих досліджень, розгортається вивчення його життя і діяльності. За сприяння паризької бібліотеки ім. С. Петлюри в Києві проведено низку наукових заходів, опубліковано збірники з новими цікавими матеріалами про добу визвольних змагань 1917—1921 рр., очолюваних С. Петлюрою.
У травні 1996 року було проведено низку важливих заходів пам’яті 70-річчя його трагічної загибелі, видано окремий збірник «У 70-річчя Паризької трагедії». Поштовхом на шляху долання догм і міфів навколо імені С. Петлюри стало відзначення в 1999 році 120-ї річниці від дня його народження. До цієї дати доктор історичних наук професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка В. Сергійчук видав третій том статей, листів, документів про С. Петлюру (два попередні томи було видано в діаспорі). Однак, як справедливо вважає сам В. Сергійчук, зібрані в томі матеріали — «лише частина з невідомої досі спадщини людини, котра несла на своїх плечах неймовірний тягар державної влади в чи не найскладніший період нашої історії».
Одвічний дух державності запанував в Україні в ході революційних подій 1917 року. На українських теренах першої світової війни тут було скупчено до двох третин військових сил Російської імперії. Із загальної кількості російської армії (близько 9 млн.) українців у ній було десь 40%, у тому числі офіцерів майже половина. На Чорноморському флоті українці становили 65%.
Навесні 1917 року, на тлі загального розкладу армії, в ній почали створюватись українські військові комітети — виборні армійські органи національного типу, що перебирали владу в свої руки.
Попри всі коливання Центральна рада підтримала ініціативу клубу ім. П. Полуботка про скликання військового з’їзду, який розпочав свою роботу 5 травня 1917 року в Києві в приміщенні Педагогічного музею (тепер Будинок учителя). На з’їзд з’їхалося понад 900 делегатів від 1,5 млн. військовиків-українців з усіх фронтів і гарнізонів. З’їзд обрав своїм головою С. Петлюру, який прибув туди як голова Української фронтової ради Західного фронту. Вибір на С. Петлюру припав тому, що «на чолі військової організації треба було поставити такого українського діяча, який разом із розумінням значення військової справи, єднав би в собі глибокий український патріотизм і вірність національностей справі. І такою людиною був власне Симон Петлюра». Вже 8 травня він був обраний головою Українського Генерального військового комітету і кооптований до Центральної ради, отже, вступив на високий і складний шлях керманичів української революції.
Через місяць відбувся ІІ Військовий з’їзд (2 тис. делегатів від 1,75 млн. українських вояків). Після з’їзду пройшли складні переговори Центральної ради з Тимчасовим урядом про автономію України і військовий устрій, підсумок яких було оголошено в ІІ Універсалі.
20 жовтня було скликано ІІІ Військовий з’їзд, під час роботи якого в Петрограді відбувся Жовтневий переворот. Того ж дня Центральна рада прийняла резолюцію, в якій засудила насильницьке повалення Тимчасового уряду. Ці події прискорили розмежування політичних сил в Україні. В Києві почався більшовицький заколот, але до 31 жовтня завдяки рішучим діям українських частин, керованих С. Петлюрою, вся влада тут була зосереджена в руках Центральної ради.
С. Петлюра офіційно призначається Генеральним секретарем з військових справ, тобто військовим міністром.
У процесі українізації, яка проводилась під безпосереднім керівництвом С. Петлюри, було створено передумови для формування українського війська на основі дислокованих в Україні частин російської армії.
На кінець 1917-го — 400 тисяч військовослужбовців
Спираючись на резолюції ІІІ Військового з’їзду з вимогами проголосити українську демократичну республіку та намагаючись перешкодити анархії і розгортанню громадянської війни, Центральна рада 7 листопада 1918 року проголосила свій ІІІ Універсал, яким надала формальну основу під фактично вже існуючу Українську державу. В цей час відбулося добровільне формальне підпорядкування частин колишньої російської армії Південно-Західного і Румунського фронтів, а також гарнізонів усіх міст України Центральній раді. С. Петлюра забезпечив погодження цих важливих і безкровних заходів з російським військовим командуванням у Могильові, що свідчить про розуміння верховним російським генералітетом ролі України в боротьбі з більшовизмом і анархією.
Більшовики робили все, щоб дезорганізувати армію і розвалити фронт — 9 листопада вони призначили Верховним головнокомандувачем прапорщика Криленка. Генерал-лейтенант Духонін у телефонній розмові з С. Петлюрою повідомив про своє рішення не підпорядковуватися рішенню Ради Народних Комісарів. Однак 10 листопада більшовики захопили ставку в Могильові і розстріляли Духоніна. Частина ставки, рятуючись від розгрому, переїхала до Києва.
Петлюра віддав наказ усім військовим українцям не виконувати розпорядження РНК, а прибути в Україну в підпорядкування командування Українського фронту. Він вимагав, щоб війська цього фронту підкорялися лише наказам Генерального військового секретаріату УНР. В цей час Петлюра скасував наказ Криленка про виборність командного складу, ліквідацію звань та нагород в армії. В листопаді було започатковано Український Генеральний штаб, склад якого своїм наказом від 7 грудня 1917 року було затверджено С. Петлюрою.
Після того, як українські частини під керівництвом Петлюри ліквідували смертельну більшовицьку загрозу антиукраїнського заколоту в Києві, Рада Народних Комісарів розпочала активні військові бойові дії проти УНР. Збільшовичені частини Румунського і Південно-Західного фронтів отримали наказ іти на Київ, але були зупинені за наказом С. Петлюри Першим Українським корпусом П. Скоропадського. Складніше склалися обставини на північному напрямку, де не було значних збройних українських формувань. Багатотисячні озброєні до зубів загони за наказом Леніна і Троцького під командуванням Антонова-Овсієнка посунули на Київ і Харків.
У складній обстановці фактичної війни більшовицької Росії з Україною найбільш здатним до рішучих дій виявився Симон Петлюра, він поспішив організувати військо, спроможне протистояти ворогові. Робота йшла одночасно в кількох напрямах — формування українських військових частин з частин російської армії, мобілізація за наказом С. Петлюри по всій Україні вільного козацтва, створення з полонених українських січових стрільців міцної бойової формації — Куреня Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця. Деякі історики стверджують, що на кінець 1917 року УНР мала в своєму розпорядженні до 400 тисяч військовослужбовців, у тому числі 180 тис. у діючій армії. Ці дані свідчать про значні успіхи Центральної ради і особисто С. Петлюри в організації українського війська.
Між тим у Центральній раді не було єдності в оцінці самовідданої діяльності С. Петлюри. Виникали суперечки, звинувачення його в перевищенні своїх повноважень, персональні образи. Це спричинило те, що 18 грудня Симон Петлюра покинув свій урядовий пост саме в найкритичніший період становлення Української держави.
Відставка Симона Петлюри мала негативні наслідки. До помилок Центральної ради у військовому питанні, до недооцінки значення регулярної національної армії додалося бездарне керівництво Генеральним секретаріатом з військових справ. Українські частини змушені були боротися з більшовиками без належної підготовки і керування з центру. Подальша розбудова національної армії після відставки С. Петлюри пішла на спад, багато зукраїнізованих військових частин самодемобілізувалося.
Незважаючи на загрозу більшовицької окупації України, 3 січня 1918 року Центральна рада прийняла «Закон про утворення українського народного війська», згідно з яким існуюче військо мало демобілізуватися, а натомість повинна була бути організована народна міліція. Наказ про повну демобілізацію армії, створеної так важко під керівництвом С. Петлюри, практично зруйнував українські збройні сили. І це перед лицем відкритої агресії більшовицької Росії, багатотисячна армія якої посунула на Київ. У цей найскладніший час С. Петлюра на чолі Гайдамацького кошу козаків не тільки стримував наступ більшовицьких військ, а й зліквідував повстання арсенальців у Києві. Більшовицькі війська заволоділи Києвом тільки 27 січня, коли Брестський мир уже було підписано. Згідно з наказом Муравйова вони розв’язали масовий терор у місті. Пізніше дослідники назвуть цифру жертв цього кривавого акту — 5 тисяч людей.
Відступивши 27 січня на Житомир із Києва, війська Центральної ради були реорганізовані в Окрему Запорізьку бригаду, що складалася з трьох куренів. Самостійними одиницями залишалися курінь Січових стрільців Є. Коновальця та Гайдамацький кіш на чолі з С. Петлюрою.
У лютому українські війська почали контрнаступ і разом з німецькими військами 1 березня оволоділи Києвом. Більшовицькі частини, пограбувавши міста і села України, вивезли в Росію сотні ешелонів хліба, майна і коштовностей та втекли на північ.
Опозиція, Лук’янівська тюрма
Унаслідок державного перевороту 29 квітня 1918 року до влади в Україні прийшов гетьман Павло Скоропадський, було припинено існування демократичної народної республіки і її легітимної влади — Центральної ради.
Через декілька днів після гетьманського перевороту С. Петлюру за наказом П. Скоропадського було заарештовано, однак невдовзі звільнено. Петлюра став у тверду опозицію до гетьманської влади.
Політична активність та протести Петлюри викликали гнів гетьмана Скоропадського, і 27 липня 1918 року після виступу з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння і повернення землі селянам він був вдруге заарештований гетьманською владою. Закінчував своє ув’язнення Петлюра в Лук’янівській тюрмі і через 4 місяці — 12 листопада, виїхав у Білу Церкву до Січових стрільців, де взяв участь в антигетьманському повстанні, яке було розпочате виступом загону Січових стрільців у Білій Церкві 15 листопада 1918 року, набрало всенародного характеру і завершилося 14 грудня 1918 року зреченням гетьмана Скоропадського від влади на користь Директорії.
Петлюра став членом Директорії і головнокомандувачем військових сил. За кілька днів спротив гетьманських військ було подолано і українські частини оволоділи Києвом. 19 грудня 1918 року С. Петлюра в складі Директорії прибув до Києва, де було влаштовано врочисту зустріч з представниками громадських організацій, військовим командуванням.
28 грудня 1918 року Директорія ухвалила звернення до всіх урядів країн світу з пропозицією миру і співробітництва. Та цей благородний заклик не мав сподіваних наслідків. Незабаром Україна опинилася у уорожому оточенні, історія не дала їй можливості для мирного будівництва держави. В грудні 1918 року більшовицька Росія починає другу війну проти України. Цікаві спогади Є. Коновальця про події того часу і про роль у них С. Петлюри: «Серед усіх членів Директорії найбільше вибивався С. В. Петлюра — людина кришталево чесна, безкорисна, доброї волі, великої віри і енергії. Вправі у нього не було необхідної підготовки для керма військовими і політичними справами Української Республіки, однак його велика віра була тим чинником, який, незважаючи на невдачі, що почали спадати на українську владу, спаював усіх в одну цілість і дав змогу серед незвичайно несприятливих обставин вести визвольну боротьбу на українській території більше ніж півтора року».
Та ситуація в Україні дедалі ускладнювалася, вона опинилася в колі ворожих фронтів — червоного, білого, польського.
Не маючи сил утримати Київ від більшовицької навали, Директорія і уряд 2 лютого 1919 року залишили місто, перебравшись до Вінниці. 5 лютого більшовики ввійшли в Київ. Значна частина політичних діячів, у тому числі і В. Винниченко, вважаючи, що подальша боротьба є безперспективною, емігрувала за кордон. Принципово іншим було рішення С. Петлюри, який залишився до кінця з народом України, що стікала кров’ю.
11 лютого 1919 року вся влада в державі практично зосередилася в руках Симона Петлюри. Співучасник подій того часу В. Королів писав: «Ми маємо право сказати, що в галереї Будівничих Української Самостійної Республіки Симонові Петлюрі, безперечно, належить перше місце. Безмежна принадність в його невсипучій енергії, в фанатичному патріотизмові, в його чистім демократизмі, глибокій незламній вірі в силу своєї нації, в ідеальній чесності та безкорисності». Можна наводити ще багато прикладів і відгуків про цього рицаря українського духу, що підтверджують вищенаведене.
9 травня 1919 року Симон Петлюра був офіційно призначений Головою Директорії із збереженням на посаді Головного отамана.
На початку 1919 року в Армії Української Народної Республіки налічувалося близько 300 тисяч вояків. Головний отаман зумів згуртувати під своїм проводом досвідчених військових діячів. Військове міністерство УНР залучило до служби в Українській армії 30 генералів та адміралів, а на кінець 1920 року вже служили 123 генерали, із них 40 мали академічну освіту.
Здобувши перемогу над Колчаком, Червона армія кинула на Україну додаткові дивізії, сформовані і добре озброєні. Генеральний план більшовиків — зламати опір Петлюри, підкорити Україну, використати її хліб, вугілля, метал, а далі через Карпати прорватися в Угорщину на допомогу комуністичному повстанню Бела Куна і подальшому підкоренню всієї Європи.
Україна опинилася у вогняному колі: з Півночі і Сходу — червоні, зі Сходу — Денікін, із Заходу — поляки, з Півдня — війська Антанти. В степах України з усіма воював анархіст Нестор Махно, непередбачуваний отаман Григор’єв, під Києвом — отаман Зелений. Виникли сотні малих і великих отаманських загонів, які не визнавали жодної влади. Навесні 1919 року армія УНР зазнала низки поразок. Армія скоротилася до 60 тис. осіб, катастрофічно не вистачало зброї, набоїв, медикаментів. Вояків тисячами косили страшні інфекційні хвороби. Міжнародна спільнота не зрозуміла тоді Україну і вона опинилася в ізоляції. Без зв’язку з Європою боротися далі ставало безперспективним. Наближалася катастрофа.
Пізно восени 1919 року Директорія приймає рішення йти на переговори з Польщею, С. Петлюра з болем погоджується. Не бачачи іншого виходу, залишивши в Україні своїм заступником генерала Омеляновича-Павленка, С. Петлюра 6 грудня 1919 року виїхав до Варшави. Але армія УНР не була здолана. За наказом Петлюри вона виступила в героїчний зимовий похід тилами ворога, що дало можливість продовжити збройну боротьбу за державність і водночас фізично зберегти ядро армії.
Варшавський договір: про і контра
Унаслідок переговорів з керівником Польської Держави Юзефом Пілсудським було домовлено про надання допомоги українській стороні ще до підписання широкомасштабної угоди, яке затягнулося до березня 1920 року. Дослідники вважають, що ця затримка зумовлена відсутністю підтримки східної політики Пілсудського в сеймі і пошуками можливості, в разі ослаблення Росії, поширити польські володіння до Дніпра. Прибічники Пілсудського називали більшовицьку Росію найбільшим ворогом Польщі і вважали за необхідне допомогти відбудові незалежної Української держави як надійного заборола проти зазіхань московського імперіалізму в напрямку Західної Європи. Петлюра заявляв перед членами свого уряду: «Ми — Польща і Україна — повинні досягти цього порозуміння, щоб перед Москвою устояти».
19 квітня 1920 року Петлюра звернувся до українського народу з відозвою, в якій роз’яснювалася суть нового етапу боротьби у зв’язку з україно-польським договором. Його було було підписано 21 квітня 1920 року, і він увійшов в історію як Варшавський договір.
25 квітня розпочався спільний похід українських та польських військ на схід проти більшовиків, а вже 7 травня союзницькі війська здобули Київ.
Україно-польські війська протрималися в Києві тільки трохи більше місяця. Оговтавшись від поразки, більшовицьке командування кинуло на Україну 30 піших та кінних дивізій — близько 150 тисяч війська. Під ударами армій Будьонного і Тухачевського поляки поспішно відступали. 10 червня уряд УНР залишив Київ. Над незалежністю самої Польщі нависла загроза. В Москві вже формувався польський радянський уряд на чолі з Ф. Дзержинським, більшовицькі орди мали намір тріумфальним маршем пройти Європою. Однак Українська армія на своїй ділянці фронту вела успішні бої. В битві під Замостям кінна армія Будьонного зазнала серйозної поразки і не змогла вчасно прорватися до Варшави на допомогу Тухачевському. В серпні 1920 року більшовиків було розгромлено під Варшавою, і вони відступали.
12 жовтня було підписано Ризький договір між Польщею і Росією без жодного врахування інтересів УНР.
21 листопада армія УНР, що мала в своєму складі близько 35 тис. осіб, дала останній бій більшовикам, перейшовши через Збруч на територію Польщі. До кінця з військом перебував і Симон Петлюра зі штабом. Армія УНР не була переможеною, вона відступила за Збруч, де пізніше її, відповідно до міжнародних норм, було інтерновано.
Варшавський договір, ініційований Петлюрою, за своїми наслідками мав загальноєвропейське значення. Саме йому великою мірою можуть завдячувати своєю незалежністю Польща, Прибалтійські держави, а також Фінляндія.
Період інтернування армії УНР (1921—1923 рр.) розглядався особисто Петлюрою і Українським урядом як продовження боротьби за українську державність у нових умовах. Пізніше Петлюра про це писав так: «Наша боротьба не закінчилася відступом Уряду та Армії поза межі батьківщини. Те становище, в якому ми перебуваємо, можна схарактеризувати так: під натиском переважаючих сил ворога та з огляду на несприяючу міжнародну ситуацію, ми відійшли на другу лінію наших бойових позицій, де й проводимо підготовчу працю для осягнення чергової мети нашої боротьби. Ми уважаємо себе ні морально, ні ідейно не розбитими. Поки зберігається в нас ця відпорна сила, поки ми плекаємо її і дбаємо про її розвиток, доти ми уявляємо собою для ворога потенціальну небезпеку, яка може статись для нього кожного часу і цілком реальною».
Навесні 1921 року у пограбованій вщент і розореній більшовиками Україні були надзвичайно сприятливі умови для всенародного повстання. Створювалися сотні загонів для боротьби проти московської окупації. До Петлюри зверталися з проханням очолити цю боротьбу, допомогти матеріально. Уряд УНР у Львові створив Партизансько-повстанський штаб (ППШ) для керівництва повстанським рухом в Україні. Більшовицькі агенти уважно стежили за цією діяльністю. Москва висунула вимоги до Польщі дотримуватися умов Ризького договору, яким заборонялося існування антирадянських збройних формувань на території Польщі і згідно з яким до 1 травня 1921 року уряд УНР і Рада Республіки мали бути усунуті за її межі.
У зруйнованій Росії перед загрозою всенародного повстання більшовицькі лідери оголосили НЕП. Вони вважали за краще зробити один крок назад, щоб потім зробити два вперед. Селяни з жадібністю вхопилися за надану їм землю. Час для повстання було упущено. За деякими даними, чекісти разом з Червоною армією в 1921 році в Україні ліквідували бандитських отаманів — 444, рядових — 30 тисяч! Другий зимовий похід (листопадовий рейд) в Україну під проводом генерала Ю. Тютюнника, що розпочався 25 жовтня 1921 року, закінчився поразкою під Базаром.
Смерть... за європейський вектор України
На останні роки еміграції припадає повне навернення Петлюри до Заходу. З цього часу його особу треба розглядати як першого українського політика, що найпослідовніше відстоював європейський вектор розвитку України. Він доводив, що тільки незалежна сильна Українська держава може служити гальмом подальшої експансії червоної Москви на захід. Петлюра доводив усій Європі, що Москва є і залишається навіки історичним непримиренним ворогом світової цивілізації.
Московське керівництво пильно слідкувало за небезпечною для нього діяльністю С. Петлюри. Було розроблено план, що став відомий Петлюрі, викрасти його з Польщі і перепровадити в Радянський Союз. З огляду на реальну небезпеку подальшого перебування в Польщі, 31 грудня 1923 року Петлюра, разом з тодішнім прем’єр-міністром уряду УНР В. Прокоповичем, змушений був покинути Польщу. Деякий час він перебував у Будапешті, потім у Цюріху і Женеві і тільки 16 жовтня 1924 року, отримавши дозвіл, прибув до Парижа. Аналіз історичних джерел підтверджує, що українська політична еміграція в період 1921—1926 рр., зберігаючи вірність ідеї незалежності України, продовжувала національно-визвольну боротьбу, а С. Петлюра залишався її визнаним лідером.
Симона Петлюру було вбито пострілами із вогнепальної зброї 25 травня 1926 року о 14 годині 12 хвилин у Латинському кварталі Парижа на розі бульвару Сен-Мішель і вулиці Расіна євреєм Самуїлом Шварцбардом. Звістка про смерть Петлюри боляче сколихнула українську еміграцію, викликала гнів і обурення серед українського громадянства, по всьому світу пройшли заходи вшанування пам’яті Симона Петлюри. В Харкові відбулася велика антибільшовицька демонстрація. Сам С. Петлюра незадовго до смерті писав: «... Петлюру», коли ходить не про особу, не так легко знищити, як думають росіяни, і спинити природний розвиток національної свідомості провокаційними заходами федерації ледве чи пощастить росіянам».
Радянська історіографія довгий час замовчувала справжню причину вбивства Петлюри або фальсифікувала її. Українська діаспора, яка більше знала всі обставини смерті, в багатьох своїх працях одностайно доводила: вбивство — це справа рук Кремля як знешкодження небезпечної для московського режиму особи. Москва стверджувала, що це — акт помсти єврея-одинака за єврейські погроми, які нібито проводив Петлюра в Україні.
Автор дослідження документально довів, що єврейські погроми в Україні в період визвольної боротьби — це справа денікінців, загонів Червоної армії, отаманів-анархістів. Симон Петлюра, як Головний отаман військ УНР, жорстоко карав винуватців погромів, а єврейському населенню уряд УНР надавав посильну допомогу.
Поховано Симона Петлюру 30 травня в Парижі на цвинтарі Монпарнас. Віддати останню шану своєму вождю на похорон зібралися тисячі його соратників і послідовників. Через 15 років у могилу свого батька лягла донька Леся (1911—1941 рр.), що померла від тяжкої хвороби. Його дружина Ольга Опанасівна померла в Парижі в 1959 році. Рідних Симона Петлюри, що залишились в Україні, матір, сестер Феодосію і Марину та небожів Скрипників було заарештовано і розстріляно в 30-х роках.
Мрія, за яку боровся і віддав своє життя Симон Петлюра, здійснилася — вже 11 років маємо свою незалежну суверенну Українську державу. Боротьба за здобуття нашої держави, хоч і в інших формах, після падіння УНР практично не припинялася. Ім’я С. Петлюри стало загальнонаціональним символом. Сучасна політика самостійності і європейської орієнтації України є, по суті, продовженням політики С. Петлюри.
Однак Симон Петлюра ще не знайшов в Україні того вшанування, на яке заслуговує. Праця С. Литвина — серйозний поступ у петлюріані у нас в Україні. Автор створив цілу енциклопедію Симона Петлюри, і за це ми, українські читачі, вклоняємося йому. Нам також соромно за те, що в столиці нашої держави до цього часу немає жодного пам’ятника Симону Петлюрі, немає музею, не названо жодної вулиці його ім’ям.
Громадськість України вже давно порушує питання про створення в Києві Пантеону Національної Слави України, де могли б знайти вічний спочинок її найкращі сини. Можна віднайти і помістити в Пантеоні прах 5—6 наших гетьманів. Настав час перевезти в Україну і останки наших славних лицарів — борців за волю держави в XХ столітті — Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Степана Бандери та інших. Вважаємо це справою найближчого майбутнього. І насамкінець ще раз низько вклоняємося автору за прекрасне дослідження про Симона Петлюру.
Микола ЛИСЕНКО,ветеран війни і праці,член УНР, член ОУН, почесний голова київського товариства «Меморіал».
