Пам’ятник видатному піонеру бджільництва Петру Прокоповичу нещодавно з’явився в Івано-Франківську. Його винахід — вулик з рамками, дав «поезії сільського господарства» новий, продуктивніший поштовх розвитку.
Прикарпаття з давніх часів славилося своїми бджолярами. Один з них — Володимир Войцюк 55 років присвятив розведенню працелюбних комах. Це він вирішив у такий спосіб — встановлення пам’ятника — вшанувати вчителя українських пасічників.
Доля самого В. Войцюка не менш цікава. Педагог із сорокарічним стажем, він все своє життя навчав людей мислити, шукати виходу з патових ситуацій і вірити в Бога. До всього підходити творчо й неординарно. А коли вийшов на пенсію в 1990 році, вирушив до Америки виконати обов’язок сина — доглянути престарілу матір.
Як радів він, вільний духом українець, коли звістка про незалежність Батьківщини облетіла весь світ. Разом із невеликою групою однодумців організував демонстрацію підтримки акту незалежності перед Білим будинком, чим привернули увагу американської громадськості. І здавалося, не було щасливіших за них. З їхнім почуттям гідності в той момент не могли зрівнятися навіть американці.
Звиклий до роботи Володимир Семенович (у свої 60) пішов працювати... прибиральником. Енергія і старанність, з якою виконував доручене, вразила роботодавців. Привітний і уважний, він швидко здобув повагу, а відтак авторитет. Роботи вистачало на цілий день, та Войцюк працював і вночі. Він не ставив за мету розбагатіти. Собі залишав мінімум на прожиття та оплату помешкання, решту грошей Володимир Семенович відправляв у рідне село Єзупіль, де в той час проходила газифікація. Пам’ятник Шевченку і погруддя Франка постали також з його щедрої руки.
На запитання про вартість збудованих пам’ятників він посміхнувся і відповів: «Шевченко — два роки моєї роботи, Франко і Прокопович — по року.»
А якщо зібрати усі добрі справи Войцюка і перевести не у гроші, а в роки невтомної праці! Певно, саме так має чинити людина, для якої Батьківщина завжди на першому місці.
Володимир Войцюк повернувся до Америки, щоб знову працювати. А неподалік військового шпиталю як спогад про недавній його візит залишився стояти бронзовий Прокопович.
— Поспішайте робити добро і жити для інших, — прощаючись, радив Володимир Семенович. — Це велике щастя, відчувати себе нескореним. Україна одна. Нас, українців, по світі багато!
