На прохання редакції ситуацію прокоментувала віце-президент Спілки адвокатів України, голова Консультативного бюро з прав людини САУ Ольга ЖУКОВСЬКА.
Дивний вибір
Досить прикметно, як у цій справі представляли сторони. Відомо, що предметом розгляду суду були скарги двадцяти одного заявника. Проте дивно, що в цей «об’єднаний блок» заяв, які органи суду першими допустили до розгляду на предмет прийнятності, не увійшли аналогічні справи інших громадян — вкладників Ощадбанку. Саме ті справи, в котрих аргументи заявників були ретельно обгрунтовані з правової точки зору. Хоча принаймні по одній з них адвокатом заявника порушувалося питання про прискорення процедури та об’єднання цієї справи із зазначеними двадцятьма однією: для того, щоб суд міг ознайомитися з серйозними правовими аргументами, підготовленими адвокатом. А не лише з емоційним закликом до справедливості, що лунав зі сторінок заяв необізнаних у праві, старих, немічних, скривджених долею та державою громадян, які взялися самотужки воювати з гігантським вітряком в особі держави, наївно вважаючи: їх болю та відчаю вистачить для визнання того, що з ними було скоєно, пограбуванням.
Здається, тут би суду й скористатися з нагоди глибше і всебічніше вивчити аргументи в такій вочевидь складній з правової точки зору справі. Адже одним з наріжних принципів справедливого судочинства, передбачених статтею 6 Європейської Конвенції з прав людини, є рівність можливостей сторін. За порушення цього принципу «тяжка долоня» Європейського суду не раз карала держави, що не виявляли до нього (принципу) достатньої поваги. Тож логічно було б чекати, що Європейський суд з прав людини принаймні сам дотримається цього в своєму судочинстві. Тим більше, в даному випадку стало очевидно, що про рівність не може бути й мови: держава представлена могутнім юридичним апаратом (який у цій справі, як, мабуть, в жодній іншій, послужливо подавав суду численні можливі й неможливі аргументи на виправдання цілковитої безвідповідальності держави), а заявники —не мали навіть адвокатів, що могли б на рівних боротися з державною казуїстикою.
Але сподівання на об’єднання справ виявилися марні. Цього не дочекався ні заявник, ні адвокат, який про це ставив питання. Та й, зрештою, взагалі ніякої відповіді на їх клопотання протягом більш як року не надійшло. Навряд чи це пошук істини в умовах рівності сторін. Мало того, спроба Спілки адвокатів надати безоплатну допомогу комусь з обраних судом 21 заявника наштовхнулася на відмову повноважного представників Мін`юсту «розсекретити» дані про них з посиланням... на їхні ж інтереси! Тож коли стало зрозуміло, що «справа 21» так і залишиться ізольованою від адвокатської допомоги, Спілка адвокатів України порушила питання перед головою Європейського суду про допуск її до цієї справи як третьої особи і запропонувала суду аргументи на користь визнання зазначених заяв прийнятними. Доводи ми виклали офіційною мовою суду — англійською, з тим, щоб вони були доступні для всіх членів судової палати. При цьому Спілка адвокатів наголошувала: у справі є очевидний дисбаланс в інтенсивності правової аргументації з боку заявників та уряду. Отож несправедливим буде полишити урядові доводи без гідних правових заперечень, яких є чимало і які викладали адвокати по інших подібних справах. Та, здається, у рівноправному діалозі зацікавленості не було. Клопотання Спілки залишили без задоволення, а ту його частину, яка стосувалася долучення до справи відповідної правової регламентації, — без відповіді. Єдиним наслідком стало... втаємничення процедури розгляду справи. На момент, коли, як з’ясувалося, питання прийнятності (чи, радше, неприйнятності заяв) було вже розглянуте, посадовці суду продовжували гіпотетичне обговорення з представниками САУ питання, за яких умов позиція САУ могла б бути вислуханою судом! Все це мимоволі викликає враження, що справа надто заполітизована, і до нормальної продуктивної правової дискусії, якої заслуговували заявники, не дійшло зовсім не випадково.
Не знаю, чи святкує наш уряд перемогу над своїми громадянами. Думаю, що з професійної точки зору нема чого святкувати, адже невелика честь в умовах відсутності спротиву викладати притягнуті за вуха аргументи, які не витримали б жодної критики в умовах фахової полеміки. У цій нерівній боротьбі загублено головне — рештки довіри громадян до рідного істеблішменту, котрий повівся в цій судовій справі відверто вороже відносно своїх пересічних співвітчизників і діяв вочевидь заангажовано, аж до меж заперечення рішення Конституційного Суду України зі спірного питання.
Що не захотіли почути в Страсбурзі
На мою думку, не прикрасило згадане рішення й практику самого Європейського суду, адже обгрунтування рішення вражає своєю слабкістю, однобічністю, а де в чому — й абсурдністю. Справді, з одного боку, суд визнав: поняття «майна» в сенсі статті 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав та основних свобод людини може охоплювати і фактичне майно, і майнові цінності, зокрема й боргові вимоги. Суд визнає, що «початкові вклади заявників безперечно становлять «майно». З другого боку, суд твердить, що начебто заявники можуть безперешкодно забрати ці кошти, а от кошти, які відповідають проіндексованій вартості вкладів, — це вже, мовляв, власність держави, і на них заявники права не мають.
Проте це цілковита нісенітниця! Адже гроші — це не індивідуально визначене майно, а майно, визначене родовими ознаками. Вклади не зберігалися у горщиках з написом на зразок «горщик Іваненка», заритих під грушею в садочку, і не були іншим чином індивідуально визначені. Вони були здані на зберігання Ощадбанку під гарантію їх повернення з боку держави як гаранта — тобто, під грошове зобов’язання повернути борг. Байдуже, з яких джерел. Гроші — у сенсі грошові купюри, що надійшли від кожного вкладника, надалі надходили в обіг і брали участь у функціонуванні грошово-кредитної системи держави. Держава прийняла на себе згідно зі статтею 384 Цивільного кодексу роль гаранта грошових зобов’язань Ощадбанку повернути вклади. Цю норму не було ні змінено, ні скасовано в умовах грошової реформи. До того ж аналогічне зобов’язання цивільно-правового характеру незалежна Україна підтвердила в статті 39 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Відповідно держава була і є суб’єктом боргового зобов’язання, яке виникло через відмову чи то неспроможність Ощадбанку виконати грошові зобов’язання перед вкладниками. І вона мала їх виконати. Звичайно, з бюджетних коштів. З яких же ще коштів може виконувати держава свої грошові зобов’язання?!
Отже, суд увійшов в очевидну суперечність з власною тезою про те, що боргові зобов’язання є майном у сенсі ст. 1 протоколу № 1, коли визнав водночас, що заявники не є жертвою порушення ст. 1 протоколу № 1. Бо ж якщо слідувати логіці Суду, то виходить: скажімо, коли громадянин А. позичив громадянинові Б. 100 гривень, то він має право вимагати повернення лише тієї самої купюри (купюр), котрі він вручив Б., а от на погашення боргу з грошей, що лежать в іншій кишені піджака Б., А. вже права не має! Дуже дивно зустріти логічну побудову на кшталт рішення такого поважного органу, як Європейський суд з прав людини. Коли уряд твердив, а суд погоджувався, що начебто щодо «компенсаційних коштів» виникли якісь нові зобов’язання, що не стосуються первинних внесків, вони обидва знехтували тим очевидним фактом, що попередні зобов’язання держави, котрі випливали з договору про збереження внесків, не були жодним чином припинені в законний спосіб. Закон «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» не впливає на таку правову оцінку спірної проблеми. Адже припинення боргового зобов’язання законодавчим актом не передбачено в правовій системі України. Зазначений закон жодним словом не говорить про припинення цих зобов’язань. Фразеологія закону також підтверджує, що насамперед цей документ визнає: держава зобов’язана гарантувати збереження та відшкодування реальної вартості внесків громадян (тобто реальне виконання зобов’язань, що існували раніше), а вже потім визначити спосіб, в який це буде зроблено.
Оскільки зобов’язання держави, що виникли з договорів про внески, не були припинені, Закон «Про державні гарантії...» може інтерпретуватися тільки як такий, що уточнює спосіб виконання цих зобов’язань, а не такий, що породжує якісь нові зобов’язання. Через те, що права, закріплені цим законом, передбачені лише стосовно осіб, які уклали договори з Ощадбанком, і в кінцевому підсумку прив’язані до розміру первинних внесків. Очевидно, що обов’язки держави за цим законом є складовою боргових зобов’язальних правовідносин, що виникли раніше стосовно первинно внесених громадянами внесків. До речі, саме таку оцінку спірних правовідносин у своєму висновку на конституційне подання Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України до Конституційного Суду дала й найвидатніший український цивіліст Н. Кузнєцова. Фактично ця позиція була підтверджена свого часу й Україною в тексті угоди «Про принципи та механізм обслуговування внутрішнього боргу колишнього СРСР», де йдеться саме про «борг» — тобто про дійсне, неприпинене зобов’язання перед громадянами.
Який же правовий висновок з очевидністю випливає зі сказаного? Боргові зобов’язання держави перед вкладниками не були припинені, отже, вони є дійсними. Одностороннє зняття з себе цивільно-правового зобов’язання для жодного з суб’єктів права нашим законодавством не передбачається. У разі невиконання цивільно-правового зобов’язання боржник несе певну відповідальність (ст. 203 ЦК), і у кредитора, відповідно, є майнове право отримати борг. Причому згідно зі ст. 212 ЦК, «боржник не звільняється від відповідальності за неможливістю виконання грошового зобов’язання».
Отож очевидно, що за умови належного правового аналізу спірних правовідносин первинні зобов’язання держави перед вкладниками є не припиненими, і держава має за них відповідати. Відмова держави від виконання покладених на неї зобов’язань, дуже прозоро завуальована в Законі «Про державні гарантії...», є не чим іншим, як зловживанням державою збігом в її особі суб’єкта цивільно-правових відносин і законодавчих повноважень. Всіма цими аспектами Європейський суд знехтував без вагомих причин. Суд також явно неточно витлумачив ситуацію в тому сенсі, начебто заявники намагаються руками суду подолати наслідки інфляції, подолання їх, мовляв, не охоплюється ст. 1 до протоколу № 1 Європейської Конвенції з прав людини. При цьому не було враховано, що, по-перше, сама держава визнала, на якому рівні мають бути виконані зобов’язання перед вкладниками — Закон «Про державні гарантії...» встановив його з розрахунку 1 крб. = 1,05 грн. Отже, монетарний обсяг зобов’язань визначено досить певно самим боржником. Цей рівень є нижчим, ніж реальна вартість первинних внесків, але заявники на більше і не претендували. А, по-друге, насправді відбулося не часткове знецінення внесків, а повне позбавлення вкладників їхнього майна. Адже замість еквіваленту тисяч доларів їм пропонують отримати... декілька копійок. Проте по інших справах Суд наголошував, що навіть за умови правомірного (а не протиправного, як у цьому випадку) позбавлення майна власник має право на справедливу компенсацію. Чи ж віднині Суд вважає копійки належним грошовим виразом справедливості?
