ЯК ЄВРОСУД І НАШ УРЯД ПОРОЗУМІЛИСЯ

У Тараса Шевченка є глибокодумний вислів: «На нашій, не своїй землі». Вкладники колишнього Ощадбанку можуть тепер сміливо перефразовувати Тарасові слова: наприклад, «наші, не свої заощадження», або ще якось в тому ж сенсі. Ідея належить українському уряду.

Усе досить просто: офіційному Києву вдалося довести, що власне вклади громадян, зроблені ними за часів СРСР, і ті кошти, що фігурують на компенсаційних рахунках, — це дві різні речі. І, маючи права на перші, громадяни абсолютно безправні щодо других. Уряд переміг, незважаючи на те, що аргументація самих вкладників була чітка й логічна: люди не можуть отримати у банку свої вклади, тоді як банк, згідно з договором між ним та вкладником, зобов’язаний повернути їх за першою вимогою; держава є гарантом зобов’язань банку і відповідальною за долю вкладів, проте в односторонньому порядку обмежила права вкладників як сторони договору; відтак вкладники потерпіли від невиправданого втручання в здійснення їхнього права на недоторканність майна, що гарантується статтею 1 протоколом 1 Європейської конвенції з прав людини.

Ось витяги з рішення Суду, де переказується позиція української влади: «Уряд підкреслює, що навіть попри те, що ці вклади зазнали значного знецінення, вони ніколи не піддавалися експропріації чи арешту, і не існує жодних перешкод для того, щоб заявники могли їх забрати в будь-який час з урахуванням відсотків. Як стверджує уряд, це право гарантоване їм як відповідними положеннями старого закону про банківську діяльність, так і нинішнім положенням». І далі: «З другого боку, на думку уряду, заявники не мають жодних прав власності на активи компенсаційного рахунку, які щорічно виплачуються державою в залежності від можливостей державного бюджету і в такий спосіб аби дотримуватися інтересів інших категорій вкладників і суспільства в цілому». Тобто виходить: те, що людина вклала до 1992 року, є її майном і вона може піти зі старою ощадкнижкою в банк і все це забрати, а компенсаційні рахунки — це, власне, бюджетні гроші, такий собі жест доброї волі з боку традиційно чуйної до громадян української держави.

— Справді, Європейський суд слідом за урядом України подивився на проблему так: де ж виникає право власності відповідно до статті 1 протоколу 1 Європейської конвенції з прав людини? — пояснила «ГУ» архітектор урядової концепції, уповноважений у справах дотримання Європейської конвенції із захисту прав людини Міністерства юстиції Валерія Лутковська. —Людина приходить у банк, здає гроші до каси, отримує ордер і запис у книжці, що підтверджує: на її рахунку з’явилися такі-то гроші. Саме такі ощадні книжки мали вкладники Ощадбанку СРСР, гроші на тих рахунках справді були і залишаються їхньою власністю. Але потім відбулася заміна радянських карбованців на купонокарбованці, була страшенна інфляція... Врешті, після грошової реформи купонокарбованці на рахунках були переведені в гривні за затвердженим тоді курсом, але, в результаті знецінення за часів купонокарбованців, ті тисячі, що були на книжках за радянських часів, перетворилися на копійки. Отож вийшло: на тих рахунках тепер по 40, 70, 90 копійок. Кожен справді може піти це забрати, ніхто не заважає. Проте у листопаді 1996 року Верховною Радою було прийнято закон № 537/99 «Про гарантії держави щодо відшкодування вкладів українських громадян». І вклади, які мали громадяни за станом на 1 січня 1992 року, були проіндексовані у співвідношенні 1 карбованець до 1,05 гривні. Суть цього закону, якщо сказати вустами держави, така: я готова добровільно компенсувати вклади і віддати ці кошти громадянам, але в тому порядку, який сама визначу. Тобто, компенсаційні книжки не дають громадянам право власності — вони дають лише право на отримання цих коштів за певних умов.

Що ж, Європейський суд з прав людини такі аргументи цілком задовольнили. «Суд констатує, що скарга заявників стосується двох типів коштів, на які вони претендують: з одного боку, власне заощаджень, тобто коштів, які були фактично покладені заявниками в банк, незалежно від їхньої реальної вартості, і з другого боку — бюджетних коштів, що їх виплачує держава в порядку індексування згаданих вкладів відповідно до закону... Суд констатує при цьому, що основним предметом заяв є можливість одержання проіндексованих коштів, — йдеться в рішенні. —Щодо... початкових вкладів заявників, Суд вважає, що вони незаперечно становлять «майно», яке належить їм згідно зі статтею 1 протоколу 1. З цього приводу Суд зазначає, що не заперечується, що заявники можуть забрати ці кошти разом з відповідними процентами, якщо забажають. Проте з матеріалів справ не випливає, що хтось із них насправді скористався з цього права. Навпаки, деякі заявники твердять, що не мають потреби в початкових вкладах, наполягаючи на тому, що основним предметом їхніх заяв є можливість одержати проіндексовані суми. За цих обставин та тією мірою, якою заяви стосуються повернення власне вкладів, Суд вважає, що заявники не можуть вимагати кваліфікувати їх як «потерпілих» згідно зі статтею 34 Конвенції».

Ми, схоже, опинилися перед складним вибором: чи вкотре дивуватися цинічності української влади, чи палко їй дякувати за милостиню у вигляді компенсаційних рахунків? Кожен може вирішити самостійно. Проте рішенням Європейського суду були, очевидно, вельми здивовані й самі українські урядовці. Адже в жовтні минулого року Конституційний суд України, проаналізувавши (за поданням Уповноваженого ВР з прав людини Ніни Карпачової) згаданий вище закон № 537/96, роз’яснив: проіндексовані й відновлені вклади визнаються об’єктом права власноті. Тобто, виходить, Європейський суд своїм рішенням перекреслив роз’яснення КСУ. «Це нормальне явище у практиці Євросуду, коли його рішення не збігаються з рішеннями національних судів», — стверджує Валерія Лутковська. Вона також відкидає припущення про те, що українською владою на Страсбург чинився політичний тиск: «Про це можна було б казати, якби не було рішення КС України. Але ж як можна тиснути на міжнародний суд, коли свій національний ухвалив рішення, що компенсаційні рахунки є власністю?»

Існує ще одна деталь. Практика роботи Європейського суду — прецедентна, і липневе його рішення (ухвалене, до речі, одностайно, серед суддів був і представник України Володимир Буткевич) практично зводить нанівець шанси решти вкладників колишнього Ощадбанку, які подаватимуть до Страсбурга відповідні заяви. Хіба що хтось знайде принципово інші аргументи. Така от безперспективність.

Проте це аж ніяк не означає, що українським громадянам слід робити загальні негативні щодо Євросуду висновки. До Страсбурга звертатися треба, проте кваліфіковано, принаймні — ретельно ознайомившись з Європейською конвенцією з прав людини, а ще краще — скориставшись допомогою обізнаного з практикою Євросуду юриста (до речі, жоден з тих вкладників, чиї заяви було відхилено, не мав адвоката). Адже очевидно, що там, де йдеться про права людини, українські громадяни мають серйозного опонента — власну державу.