* * *
...А вранці селищний голова, довго про щось міркуючи, нарешті зважується:
— З газети... Правду можеш написати?
— За себе поручуся, але не більше.
— Та-ак... П’ять будинків у нас, по-перше. Збірно-щитові. Живуть у них 53 родини, приблизно по три душі в кожній. Будували їх після війни, у п’ятдесятих, двоповерхівки. Вислужили по двадцять п’ять років давно, тепер людей відселяти треба, а коштів замало. Але з цим якось самі впораємося. Друга проблема серйозніша. І ось тут потрібна твоя допомога.
От уже не думав, що я такий крутий.
— У селищі мешкає п’ять з половиною тисяч осіб. Щороку — від двох до трьох тисяч відпочивальників. Проблему з електроенергією ми розв’язали. Але може виникнути серйозна через відсутність очисних споруд. Будували їх у шістдесятих. Через десять років вийшли з ладу. Якості немає. Тому можна сказати: очищення не проводимо. Три тисячі кубічних метрів води проходять через очисну ємність кар’єрної виробки і зливаються у кар’єр. Від нього до селища п’ятнадцять хвилин пішки. Розумієш, чим може закінчитися у розпал літа? Ми зверталися до Міністерства оборони, нам потрібна мінімальна сума в один мільйон гривень. Одержали 650 тисяч. А цього... Рівень грунтових вод підвищується, це загрожує обвалом окремих будинків і заболоченістю грунтів довкола селища. Ось ми й хочемо через вашу газету звернутися до комітету з екології. Конкретно? До голови.
— А як у вас з питною водою?
— Свердловин чотири й усі працюють.
Правда для всіх одна?
— В нас Чабан є, Михайло Якимович, — не витримує мовчання жінка за сусіднім столом. — Начальник водоканалізаційного господарства. Служив тут, після армії залишився. 64 йому виповнилося. Йому копійки платять, 170—180 гривень, дві з половиною людини в нього на хазяйстві, саме воно — латка на латці, але все діє. Йому героя треба давати за це...
— Це секретар у нас селищної ради, Кривега Ольга Георгіївна, —кивнув голова. — А взагалі в нас мрія... Навести тут лад і чистоту, готелі, пансіонати побудувати, але не будиночки, як у Голубій затоці, — були там? А багатоповерхові. Для відпочивальників. Шукатимемо спонсорів, зароблятимемо, у міністерства гроші є. Аби сюди дійшли...
— Так селище ж закрите, — промацую я грунт. — Уявіть, котрийсь екстремал прийме на груди. Позагоряє, скупається, докладе воза, ще скупається, відполірує й потягне його на подвиги вздовж рулювальної й по злітній...
— Такої дурниці, — показує усю міць голосових зв’язок голова, —на вельми високому рівні, як фестиваль «Казантип», тут не буде! Я особисто з автоматом стану!
— Але ж і без фестивалів народу виявиться більш ніж досить. А тут, — ет, що буде, те буде! — режимний об’єкт...
Валько на мить завмирає, вдивляється мені в очі, а потім повільно вимовляє:
— Немає тут... ніякого режимного об’єкта.
Не здогадуючись, що цією відповіддю він розв’язав мені руки.
— Хвилину, — зупиняє він мене біля дверей. — Залиште Ользі Георгіївні всі ваші адресні дані.
Оце вже інша справа.
Командир і НИТКА
Лише сонце зійшло — і знову вар. Так само на небі ані хмаринки. Я чекаю на Проводиря, гаючи час у балачках з Оленою, чиї родичі живуть у Броварах. Ми порівнюємо літо у столиці зі спекою тут, і Олена раптом, без якогось зв’язку, кидає:
— Післязавтра молодняк приїдуть навчати. Гарно льотчикам. Вдома в них дружини, тут — коханки.
Тему розвинути ми не встигаємо. У довгому вузькому коридорчику з’являється Проводир і розводить руками:
— Ох і не люблять вас військові. Командир зі злості ледь ногами не тупав! Не журналюга? Промашка... Я тебе як журналіста відрекомендував...
Ми перебираємося через бетонну плиту, поставлену на «півпопа», машина через таку не переїде, повз «Ікаруса» з російськими номерами, поруч з військовим, що чергує біля дверей одноповерхового будинку... «Бачиш? — підморгує Проводир. — Там штаб». Потім куцими завулками на госпдвір, чи що... Тут на Проводиря гаркає місцевий Діловар: «Домовлявся, а він відмовив? Підставити мене хочеш?!»
Потім вони з неясною метою водять мене порожніми й довгими цехами, в якійсь напівзруйнованій будівлі, напівпошепки роз’яснюючи, що раніше тут були ракетники, а ось там, за деревами, — німецький штаб під час війни... Розповідають, що Діловар раніше працював на Півночі водієм, але всі гроші з книжки одразу вклав у справу, через те вони й не пропали. Тепер він тут мантачить меблі для санаторіїв, пансіонатів і приватних осіб. Гарні, майже усі вручну. І продає трохи дешевше, ніж інші. На нього раніше наїжджали, то 120, то 150 дай грошима, але не вельми й наїдеш під крилом такого селища. Та й сам він, попри явний дефект мови, володіє надзвичайним даром переконання... Загалом явно тягнуть час. Чи неув’язка в них якась... Після чого — задушлива, крихітна, прокурена каптьорка у вагончику. Діловар, Проводир, міцний хлопець, що заварює чай, схожий на чифир, балачка ні про що, коли раптом — рублений карб армійських підборів і насмішкуватий голос:
— Що, обхідним маневром вирішили узяти?
Я ахнув мовчки: ну, хлопці! Ну, виманили-таки! Увесь із м’язів, метрів під два зростом красень у військовій формі. Побачивши такого, як він, мамзелі входять у крутий кніксен і, не в змозі вийти, приречено поливають ступні окропом. На плечах — нічого, але й за поставою, й за поведінкою, й за мовою безпомилково визначаєш, що у гарячому й синьому від тютюнища повітрі крихітного приміщення з давно не митими шибками з’явилися великі зірки.
— Ч-чайку поп’ємо, — добродушно запрошує Діловар. — Ось п-печива к-купили.
Я не хочу гарячого міцного чаю у такий вар, водички б холодненької. Та як тепер відмовишся? І, дивна річ, згадалося: коли пити його коротенькими ковтками, відчуваєш, як жар минає, поступаючись прохолоді.
Розмова пливе то до розмитнення бензину, Діловара дуже непокоїть, вони ж, голимі, усе покрадуть ще на кордоні, то до безпринципних політиків, то до відмороженої молоді...
— Що ж, коли чай п’ємо, давай знайомитися...
Іронічно-поблажливий, він з побоюванням коситься хіба що на диктофон і блокнот: «Нічого не записуй». Спробував би лише! Та одне його слово — й мене звідси будуть, якщо будуть, витягувати справжні газетярі, водружаючи за одним рипом німб страдника за свободу преси, що свідчитиме, це між нами, лише про мою непрофесійність. Фахівці не вляпуються. Фахівці збирають що можуть і... тихо зникають.
Бачачи, що посвідчення він мені усе-таки повертає, Проводир, присьорбуючи чифир, робить ще одне заходження:
— Ну а на екскурсію можна?
— Хлопці, — видихує цигарковий дим Командир, — яка екскурсія? Це ж режимний об’єкт!
— У т-тебе там що, з-захід?
Дивись, і Діловар на нашому боці!
— ...Так.
Ми ще побалакаємо про те, що Керч у Чорному морі рибу вже не ловить. Про те, що воно порожнє. Про те, що дехто продає туркам ліцензії на лов камбали саме тоді, коли вона сюди заходить, і тоді їхні кораблі бачиш неозброєним оком, і, без будь-якого логічного переходу я почую про те, що американці довели в Афганістані: танки нічого не значать, і що нашим військовим заборонено ходити зі зброєю поза розташуванням військової частини, але я й без того чудово розумію, що це потомствений кадровий військовий. Про таких кажуть: «Йому легше нічого не зробити й не одержати <...>, аніж зробити й одержати подарунок».
Немов на підтвердження моїх припущень, його окликує з дверей молодший званням, нагадуючи, що люди зібралися. Командир обертається:
— Я буду через дві хвилини. — Але, кинувши погляд на годинник, додає: — Ні, через три...
І він не запізниться. Щодо мене, то під міцне рукостискання йде остання фраза, почута від нього: «Пишіть правду».
Правда для всіх одна?
* * *
І знову — вар, пожухлі дерева, курна бетонка, будівлі, що чимось нагадують КП, біля нерівної злітної смуги... Занедбане усе, старе, нежиле. Звідси ще можна злітати чи ні? Ну, саме на бойовому літаку?
— Звідси? — Проводир знизує плечима. — Небажано. Це рульожка. Я лише раз з неї злітав. Був такий наказ: хто першим підіймається в небо під час навчань — підвищують у званні. А як раніше? Першим у повітрі має бути комеск, за ним заступники з бойової й політичної,  і так далі. Раніше — ніяк не виходить, перед тобою ще сотня літаків. Увімкнув я що треба, форсаж і: «... в повітрі, наводьте на ціль!» Підвищити підвищили, та потім замалим не з’їли. Та й до підвищення мені залишалося кілька місяців. Швидше за все перевірити себе кортіло, ото й ... Дай ще раз твої документи... Та-ак... І справді не написано, що ти журналіст. Може, раптом що, це й врятує. Ти, головне, мовчи, щоб від тебе ні звуку. Утямив?
— Цю НИТКА почали будувати у сімдесят четвертому. Років за дев’ять закінчили. Ще за рік-другий почали серйозні випробувальні посадки й зльоти. Не знаю, чи відомі вони цивільним, але в нас хрестоматійними стали Герой усього Радянського Союзу Віктор Пугачов, провідний льотчик-випробувач фірми «Мікоян і Гуревич» Токтар Аубакиров, Олександр Крутов, Віктор Сьомкін, Герой усього Радянського Союзу Кандауров, низка Героїв Росії, згадаємо про сина Ільюшина, який працював у суховців льотчиком-випробувачем... Це ІМЕНА! А потім — розпад Союзу. Частина льотчиків із Тимуром Апакідзе поїхала на північ. Частина з Яковлєвим лишилася в Україні, але ті більше на такі об’єкти не сідали. Вартість її, у перерахунку на сучасну «зелень», потягне десь так...
Цифра мало що скаже, поки навіч не побачиш. От чи побачиш?.. Один за одним з’являються написи: заборонено... знов і знов, але іншого змісту... а ось і ще один... Та що ж тут дозволено?.. Дихати і бачити гаряче від спекоти небо?..
Від невеликої будівлі зліва відклеюється, немов чорна примара у білому мареві, постать велосипедиста й одразу якимось шостим почуттям я розумію: до нас... Сидить він мішком, сідло не підігнане, та й сам транспорт — стара «Україна». На треку з будь-яким покриттям його накрити — секунди забагато... А йому зараз нас?
Проводир йому щось ліпить, а в моїй голові лише дві думки: страшний вигляд у озброєного військового навіть на такому металобрухті і... брехати не в морі хлюпотітись. Непереконлива інтонація, затинання — глина! Можна ще пояснити, що робить «мильниця» у моєму прозорому пакетику: у гості приїхав, та ось так якось, не подумав... Плівочку засвітять — та й годі. Але ось ручка, блокнот із записами й диктофон у повній бойовій...
Слід було б усе-таки залишити їх у готелі...
— Нам би ще усередину потрапити, — долинають до мене слова Проводиря.
— Командир накаже — потрапите, — відрубує військовий. І за інтонацією зрозуміло: це його останнє добре слово. — А тут... Тільки так, як сказав, рухайтеся!
Я чекав побачити все, що завгодно, але таке!.. Та прийми ти цього «Мішечника», його будочку — й ніколи в житті не здогадаєшся, де ти крокуєш, позиркуючи ліворуч... Господи, геніально і просто, як усе велике! Навіть та штукенція нікчемна, яку радянська розвідка поцупила в американської й без якої можуть при посадці бути нездоланні перешкоди! Заради такого варто було ризикувати!..
* * *
...Край бетонної смуги з’являються дід і баба з косами, від будки знов відділяється «Мішечник». Роздумав?..
— Спокійніше, — ловить мій погляд Проводир. — Це він до них. Траву тут косити не можна.
— Пильний, — вичавлюю я з себе.
— Добре служить, — з повагою вимовляє Проводир.
Яка різна психологія все-таки у військових і цивільних.
— Так, підходимо до обгородження.
Щось схоже на гостроносі «прапорці», якими ДАІ оперізує місце ДТП. Але тут вони біло-чорного кольору з протягнутим по їхніх верхівках тросом і заввишки... На такій висоті, поклавши на асфальт перешкоду, вчать стрибати через неї велогонщиків-початківців. Дитячої, коротше, висоти.
...Як Проводир — не знаю... Але я рахую кожен удар серця. Мені й озиратися не треба, щоб переконатися: нам у спину, не зводячи очей, дивиться «Мішечник». І ось тепер я не думаю, що лише він один... Ближче, ще ближче... Зупиняємося, пара фраз ні про що... Пере-сту-па-є-мо...
— Усе, — видихує Проводир. — Ми за межами об’єкта.
І це задоволення, заради якого я проїхав через стільки областей і так покривуляв по Криму, тривало... Та смішно сказати: не набагато більше, аніж ішов Командир до штабу.
Дотягти б...
Я повертався через Фрунзе, де ще роблять наші, вітчизняні, ніжки Буша, з виїздом до розвилки на курортну Миколаївку й Севастополь. Зробив так спеціально, хоча від Сак до Сімферополя значно ближче. Я тікав від думок...
Ще рік тому на Казантипі, розмовляючи з місцевою вчителькою про зникнення із заповідника військових локаторів, я не міг не посміхнутися її фразі: «Та всім усе давно відомо. Військові ж мають за щось одержувати гроші, ось вони й роблять таємниці з нічого». Припустимо, таємниця перша. З переданого нами Китаю того ж єдиного нашого авіанесучого «Варяга» знято атомні реактори у кількості двох для розв’язання проблеми з електроенергією у Севастополі. На думку льотчиків, це не так уже й серйозно, авіаносець усе-таки готовий більш як на 90%. Де ви бачили хохмача, який використовуватиме хоча б пістолет, з обойми якого лише вибиті щиглем патрони, для лущення горіхів? І чи буде дивно, коли раптом ушуїсти закуплять «сушки» у Росії, наприклад, у кількості десятка? Для початку...
А ось друга. Наша НИТКА, друга у світі після американської (чи навпаки?), аналогів немає, може використовуватися для навчання льотчиків палубної авіації інших країн. Я згадав про «захід» негостинного Командира саме тоді, коли дізнався, що 30 льотчиків корабельного полку морської авіації Північного флоту Росії прибули на Науково-Випробувальний Тренувальний Комплекс Авіації (ось вона вам, одна з розшифровок російської абревіатури НИТКА!) для навчання зльоту й посадці на авіаносці. Троє з них робитимуть це вперше. А сама НИТКА, й це мені виказували як страшенну військову таємницю (пригадуєте, адже хоч щось треба охороняти!), є точним аналогом авіанесучого корабля «Адмірал Кузнецов». І ось Росія нам уже скільки платить за оренду? 20 млн. карбованців щорічно? Так правду казав селищний голова! Немає в нас режимного об’єкта! Є засіб для викачування грошей.
Проте чи надовго нас вистачить? Я був у Балаклаві ще тоді, коли там не зняли протидиверсантську сітку, і бачив дизельний підводний човен «Запоріжжя», який стояв якраз навпроти набережної з шинками. В нього не було акумуляторів, сам він, схоже, купа залізяччя. Щоб переконатися в цьому на власні очі, я не мав усього лише певної суми у твердій валюті. Й усе-таки... за її ремонт узялися. Чи не доведеться одного разу взятися за ремонт і об’єкта НИТКА, раптом виявиться він дійсно нашим? Адже ніщо не вічне... І чи зможемо з цим упоратися? Адже ми, як сказав Командирові один з тих, хто розбирається в тому, про що говорить, військової авіації та її людей, гідних згадування, не матимемо років так іще з п’ятсот. А в самих Саках-4, як кинув Льотчик із хворобливою посмішкою, «замість літаків стоїть брухт».
І таємниця остання. Їх часом розділяють паркан, сітка рабиця, просто злітна смуга... І росіяни, і українці мають досить проблем, жалівся усе-таки Командир. Ось тільки в тих, хто склав присягу Росії, є хоч якісь фінансово-пільгові переваги, а наші виживають завдяки місцевим: по господарству допомогти там, город, води наносити... Адже не до всіх може приїхати вища службова особа, якій можна пожалітися, що росіянам краще, і яка вольовим рішенням поліпшить життя лише їм і лише в даному районі... Навіть не подумавши, чи відповідає рівень їхньої нової платні рівневі їхньої підготовленості.
...Я їхав уздовж випечених хлібних полів, бачив невеселі пагони молодого соняшнику й забиті бур’янами не зовсім уже й лазурові паростки лаванди вздовж узбіч. Я боровся із зустрічним вітром і ледь помітним, але нескінченним підйомом від Миколаївки до Сімферополя. Я слав компліменти у душі тим, хто не здогадався на усій довжині сорокакілометрівки поставити хоч одну точку з питною водою. Через побоювання за цнотливість виноградників, чи що?..
І відчував, що отут я нарешті перетворився на звичайного «дикого» велотуриста і тепер маю іншого стерегтися. А у довбешці з усіх надсекретних чи не дуже думок поступово залишалася одна. От, скажімо, десь за півтисячоліття підрулю я до штабу й розмова в нас вийде приблизно така:
— Довідку приніс, що ти Ілля Муромець? Бережи здоров’я. Курортний збір заплатив? Та-ак... Підписуй про оплату мілітаристських послуг! І...Вперед, пернатий!
За якихось п’ять століть, Командире... Дотягти б!