— ...Та у ресторані... Вірменин жінку образив... І — виплив у мене разом із вітриною... Я ж тоді у цивільному був. А коли він назад догріб... Уже без вітрини, щоправда, брехати не буду... Я більше літаки люблю, аніж бійки, хоч є тут у нас сенсеї, так я вже з міліцією «розмовляв»... Кажу ж, я в цивільному був. Звідки вони знають, що немає в них права?..
Як ви там, лікарю?
Рік тому газети тієї ж спрямованості обійшла звістка про те, що військові йдуть назустріч таким, як я, й за платню доларів у двісті (за іншими даними — п’ятсот), з гарним гачком, запросто можуть покатати на бойовому літаку. Але й тут інформація виявилася невірною.
Льотчик (за домовленістю, без імені, віку й звання): — Не було б проблем, але... Це з життя. Ти знаєш головний принцип нашого життя? «Авіація — це така організація, де рано прокидаються й пізно лягають; увесь день бігають й нічого не роблять; завжди поспішають і ніколи не встигають». Тепер на практиці. Рано лягати спати у квітучому віці ніхто не хоче. А підйом о третій ранку. У військовій їдальні (до речі, таких, як я, туди не пускають. —Авт.) ходить лікар і дивиться, як ти їси. Якщо у тарілці копирсаєшся — зніме з польотів. Але якому нормальному чоловікові охота жерти ледь не серед ночі? От і набиваєш защічні мішки як хом’як. А він ще й з погордою: мовляв, що таке льотчики? Висловлюватися не хочу... Терпіння маю залізне, але сказав я йому одного разу: покататися не тягне?.. А це заборонено до... Загалом, дуже суворо... Може, й писати про це не слід.
— Зійде за армійські байки...
— Ну дивись... В нас якраз політ був нічний. Я курсантові кажу: не метушись, тобі й так його зарахують, та й не потрібен він тобі зараз, короткий буде. А лікареві інше: одягай комбінезон, шолом... Хто там у темряві розбере?.. Піднялись у повітря. Я зробив пару бочок. Нічого складного, я виконував усі фігури вищого пілотажу. Питаю: «Як самопочуття, лікарю?» І чую, він вже захлинається. Все, пішли на посадку. А потім вимивати усе примусив. Знаєш, він дуже ввічливий став і такий шанобливий. Ми з ним друзі. Так ось, не образишся, коли по-чоловічому?.. Тобі теж усе вимивати доведеться. І багатьом з таких, як ти.
Проте як найзвичайнісінький відпочивальник час тут провести можна, певно, краще, ніж на елітних курортах. Насамперед — тут немає розімлілих, п’яних і в спеку відпочивальників, що метушливо штовхаються в чергах по їдальнях з погано вимитими тарілками й ложками-виделками. Тут можна взяти комплексний обід і о 7-й ранку, і о 10-й вечора. Ось і салатик теж... І сто грамів... Усе без напрягу. Ціни? Ось деякі із «Затишку» й кафешки навпроти селищної ради: печеня — 4.50, котлета — 1.50, картопля-фрі — 1.50, салат — 1.00, пельмені від 2.00 до 3.00, кава від 70 коп. до 1 грн. А ось базарні: молода картопля по 1 грн., копчене сало — по 4 грн. і... та вже куди курортникові без цього! Пиво «Крим» — 1.30, «Оболонь», що дісталася вже й сюди, — 1.75. Пляшка сильногазованої лікувально-столової «Саки-КРИМ» тут — 75 коп., але у Михайлівці, і п’яти кілометрів звідси не буде,— вже 90. Втім, на базарі вибір не вельми великий. Особливо для їхнього величезного пляжу, практично безлюдного, що особливо дивно у розпал сезону, якщо порівнювати з ПБК. Та й розмови, правда, малоцивільні: «Сашо, це що, вертушка?» — «Ні, метеорологічний». — «А яка марка літака?» — «Ан». Але це, на мій погляд, усе-таки краще, чим п’яні матюхання платних пляжів знов того ж ПБК.
Сюди тепер уже легко дістаються від залізничного вокзалу у Сімферополі за чотири гривні. Тут, від вулиці Севастопольської, тричі на день на маршрутці за ту само ціну повертаються до Сімферополя. Тут курортний збір становить 1 грн. 70 коп. І звідси можна з’їздити на десяток екскурсій так само, як і з будь-якої оздоровниці. Вже... І навіть хоч на заповідний Тарханкут. Коштуватиме 30 грн., закортить поплавати там з аквалангом —хвилина обійдеться у 5 грн. Можна до Євпаторії. Є до Нового Світу. Екскурсоводи, погрожуючи всілякими знижками й блатами, вважають, що Генуезька фортеця міститься саме там, а не в сусідньому Судаку. Як бачимо, непродумані досліди з ризиком для життя й дилетантство доповзли й сюди. Але що найголовніше — тут можна ходити селищем у будь-який час доби. Військові знищать будь-яку бійку на корені. Чи не тому мордобої тут значно рідші? Кайф не той... Влаштування, щоправда, проблема з проблем. Селище все-таки закрите. А отже, потрапляють сюди тільки родичі або друзі. У крайньому випадку друзі друзів. Але для гарної людини квартиру з холодильником і кольоровим телевізором здадуть за 10 гривень на добу.
Що, погано віриться? А я про інше думаю: чи надовго ця ліпота?.. Чи не стане вона тим, на що в лічені роки перетворився Південний берег: бруд, сміття, натовпи, дорожнеча...
Підранок
Бачив я на київському Андріївському узвозі годинник з МіГ-29. Триста гривень правили...
Льотчик: — Це зі списаних літаків. Хазяїна цікавлять тонни металу, які він зажене за валюту, ну а тим, хто зі зварюванням, —їм годиннички. Отак, скажімо, по тридцять годинників на десятьох. Помножуєш?.. А годинники гарні. В мене самого такий. Але до мене він потрапив законним шляхом. З одного літака, переробленого на мішень, зняв. Чув про літаки-мішені?.. На них відпрацьовували зенітні комплекси. Залишаються такому останні -дцять годин ресурсу, льотчик доводить його на автопілоті. Потім замість льотчика у крісло кладуть лантух з піском за його вагою, радіокоманда — злетів! Збили його чи ні — я натискаю на кнопку ліквідації і — немає літака. Найстрашніші для мене були хвилини. Уявляєш? Такий красивий, розумний, а я, впоралися вони чи ні, сам... його... оцими руками...
А взагалі, ти знаєш, чим відрізняється планова таблиця польотів від незапланованої пиятики? Першу задумують величезну, а виконують маленьку частину. Або техніка зламалася, або погода зіпсувалася. Щоб повністю — найрідший випадок. А ось другу планують маленьку, а виходить... сам маєш розуміти. Ось тобі один з таких випадків. Мішень підняли, у повітрі збили, чому є підтвердження: зникла з локаторів. Я натис після цього кнопку самоліквідації, самописець усе записав. Усі вимкнули все що треба, поздоровили один одного, роз’їхалися, а за кілька годин пепеошники здійняли тривогу: у повітрі МіГ-17, на сигнали не відповідає...
Він розповідає так спокійно, немов і балачка ні про що, просто час у чеканні вбиваємо. А в мене перед очима мчить бойовий літак. Над горами його проводжають закоханими поглядами скелелази: «Ух ти, дає!..» Він з ревінням іде на бриючому над пляжами, й дітлахи мчать по гальці із запальним вереском, а підпилі дядьки презирливо зауважують своїм подругам у бікіні: «А, навчання... Нічого особливого... Це ж Крим...» Цілком вірогідно, що його ревуча тінь бігла низько над будинками одного з великих кримських міст, супроводжувана обуреними вигуками домогосподарок: «Ці вояки знахабніли!..»
Літак-убивця, на борту якого — нікого.
— Вже пізніше ми більш-менш відновили картину: найвірогідніше, попадання у блок прийому радіокоманд. З цього моменту всі команди землі вже неможливі. Далі... Вже не мішень, а підранок пірнув на малу висоту, недоступну локаторам. Вийшло, що за всіма даними мішень збили. Але вона потім, мабуть, потрапила під висхідний потік повітря, її підтягло до трьохсот, але вже всі наші радіолокатори були вимкнені. І ось тут вона й потрапила під чергових з ППО. На якийсь короткий час... А потім — знов униз і далі — почала гасати за довільними курсами. По тривозі з Бельбека підняли два перехоплювачі, але... не виявили її. Тут, мабуть, зіграла злий жарт настанова: нижче 50 метрів не опускатися. Я літав так низько над водою, що бачив за собою буруни, — але від нас цього вимагали, чим раніше знайдеш американські крилаті ракети, тим більше шансів нашому кораблю вижити. Але ж у перехоплювачів цього не було! Ось і не побачили його. А далі?.. Підранок з’явився над селищем Орджонікідзе і влип у гіроньку неподалік від нього.
Народу збіглося — страх! Бойовий льотчик, не встиг катапультуватися, й ми усі, усе бачили й знаємо! Та чого? Героя йому! Посмертно!!!
— Ми приїхали, пояснюємо, що мішень це, не було й не могло там бути нікого, а нам голова селищної ради: «Я сам літав і знаю, яка це у хріна мішень!» Пам’ятник поставили — куди там! Але ж пам’ятник... мені. Бо цю мішень облітував я, отже, був останнім на її борту... Логічно?
— Щодо таблиці польотів я зрозумів, а от щодо чаркування...
— Про це писати не треба.
— А ви самі після публікації зможете довести, що йдеться саме про вас?
— Гм... Ну, дивись... Галас через цю мішень здійнявся миттю. Кадебешники там одразу, до самого Леоніда Ілліча дійшло!.. А ми ж нічого ще не знали, для нас її вже немає. Якраз нові звання одержали. Спиртне, звичайно, баранчик... А тут... Командир частини у відпустці, нас викликають, а я... з душком... серед великих генералів. Звичайно, всі це побачили. Але поки ми тут та там, поки те та се, кадебешники правильно перемкнулися на пе-ве-о, та й... генерал Т. дуже мене поважав. Так навіть стягнення не оголосили. Але відтоді, як тільки мішень у повітрі, поруч чергували два винищувачі, щоб від гріха подалі. А загалом де будеш, там знай: наші недобиті мішені стояли, а може, й досі стоять, у Шкільному — МіГ-21, піонертаборі ім. Титова й Євпаторії — по МіГу-17, в Озерному теж... Щоб ніхто локшину тобі не вішав.
Ми травимо байки в маленькому напівтемному холі готелю «Космос».
— До речі, за нашою технологією відбувалася безпілотна посадка «Бурану». Не знаю, можна вже про це чи ще ні...
Я тим більше не знаю, мій досвід з іншої сфери: ось вийдемо зараз на повітря й немов потрапимо в гарячу, суху, сліпучої білості вату спекотливого дня. А виходити треба, не відкрутишся. М. І. Валько, голова тієї селищної ради, яка усе-таки не Сочі, а Саки-4, про всяк випадок потрібен мені як алібі.
* * *
Зріст його — метрів зо два. Масивний і голосом поважний.
— Який підрозділ?
Відповідаю, що з газети. Він довго крутить у руках посвідчення про відрядження і нарешті припечатує: «Не можу я його відмітити. Тут написано Республіка Крим. А ти куди прямісінько потрапив? Вилежуєтесь тут по два тижні за государів кошт! Зранку завтра прийдеш!»
Півдня попереду, випечена вже, хоч до осені далеко, трава селища, розпечені бетонні багатоповерхівки, в яких не живуть — мучаться від вару люди. В очах миготить від ледь не суцільної «камуфляжки», але не такої, балахонами, як на любителях риболовлі, а мов улиплої на широких плечах. Хоча знаків розрізнення не помітно. Втім, на декому все-таки є... Вода... Одна думка у такі дні — про вологу. Пити її зараз не можна, хвилин за тридцять перетворишся на роздутий бурдюк, рухи якого ще за півгодини стануть утрудненими і все закінчиться важким сном з кошмарами. Уривок з балачки двох військових, що восьмерять на старих «Українах»: «Та написав я вже план. Перше питання — заняття з особовим складом».
— Хлопці, де тут води прохолодної попити можна?
— Відпускник?.. Пива краще візьми випий. А води — з будь-якого крана. В нас тут чотири свердловини. Глуши сміливо. Ні, працюють не всі. Півтори. Запчастини для інших треба брати в Омську, а це дорого. От якщо й ці вийдуть з ладу, я тобі обов’язково скажу: на вино переходь.
Другий їздець спльовує на курний бетон:
— Півтори... Тут років сім тому гаряча вода була завжди. В мене двоє дітей, так у піску за день вивовтузяться, жінка їх у ванну і — спати. А це ось... дожилися. Раніше усе лихо йшло від Москви, а тепер — від Києва...
...А ввечері у готелі — чергова перевірка документів і ще низка запитань, з яких зрозуміло: не дуже мені вірять. «Що, на велосипеді з самої столиці?» — «Мене по всьому Криму про це питають». — «Тоді звідки, якщо паспорт київський?» — «Маю добрі стосунки з сімферопольським велотреком». — «Куди йти завтра збираєшся?» — «Ваш голова хоче поговорити. А потім — як вийде». І не збрехав, а на душі неприємно... «Вікно можна відчинити, провітрити на ніч?» — «Москітів напустиш». А в номері, заклеєному дівками без нічого чи вагітними, — духота невимовна. Через неї стає ще прикріше, що доба не наблизила мене до мети ані на крок. Була б хоч половина з цих... живою...