Чернівецьке локомотивне депо завжди славилося трудовими династіями. У профкомі підрозділу досі зберігається папка зі списками родин, які працювали в колективі. Їх тут десятки. Батьки приводили сюди на роботу своїх дітей, онуків, так само чинили й діти, коли заводили власні сім’ї.
Потрапити в депо було непросто. Кандидат у локомотивники мав бути працьовитим, порядним і освіченим. Тому тут ніколи не було анонімників, скаржників, підлабузників. А трималися одного місця з тієї простої причини, що в депо добре платили, споруджували власне житло, давали змогу підвищувати освітній рівень. Кожний четвертий працівник мав вищу освіту. Сприяли цьому й пільги.
Усі працівники ще з часів, коли залізницею керував ставленик Сталіна Лазар Каганович, мали право раз на рік безплатно поїхати в будь-який куточок Радянського Союзу. А ще премії та тринадцята зарплата, безплатне паливо на зиму, пільгове харчування у своїй їдальні, безплатне лікування у власній поліклініці та шпиталі.
Це далеко не весь перелік усіх благ, що манною з неба сипалися на тодішніх локомотивників. Вони й тепер живуть краще за інших. Середня зарплата тут — 500 гривень. Машиністи одержують вдвічі більше. Вугілля на зиму профком відпускає за півціни. Можна одержати й недорогу путівку в санаторій або будинок відпочинку, бо депо робить спеціальні відрахування зі своїх доходів у фонд соціального страхування.
Та останнім часом кадри почали «відпливати» з колективу. Меншає і трудових династій. Я попросив прокоментувати ці небажані тенденції людину, яка віддала праці в локомотивному депо тридцять шість літ, — слюсаря з ремонту контрольно-вимірювальних приладів Сидора Дмитровича Пентеляка.
— Я тут змолоду, — почав розповідь ветеран. —Прийшов сюди після закінчення залізничного профтехучилища з дипломом помічника машиніста. Але за спеціальністю не працював жодного дня. Не було вакансій. Усі тоді рвалися водити поїзди. Влаштували мене в ремонтний цех, навчили лагодити контрольно-вимірювальні прилади. Точніше не всі, а швидкостеміри. Це дуже відповідальний вузол. Його ще на нашому жаргоні називають «чорним ящиком» тепловоза. Опанував цю професію «на зубок». Можу з зав’язаними очима розібрати й скласти швидкостеміра. Водночас здобув ще одну спеціальність — годинникаря. Адже в швидкостемірах є годинники, і їх треба лагодити.
У локомотивному депо працювала моя дружина. Бухгалтером. А привів її сюди батько, який багато літ кочегарив на паровозі. Проситься в депо й один із моїх синів. Наше начальство сказало, що бере хлопця. Але я переживаю за нього, як, власне, й за всю нашу родину. Депо потрапило в патову ситуацію. Кілька років тому нас відрізали від відомчої котельні. Взимку цехи й підсобні приміщення не опалюються. Потерпають від цього передусім ремонтні зони. Слюсарі змушені працювати в рукавицях. А хіба в такому стані належно відремонтуєш швидкостемір чи інший складний вузол? Ми й звернулися до керівництва Львівської залізниці з проханням профінансувати будівництво нової котельні. Нас спершу підтримали. Але невдовзі дали зрозуміти, що коштів не виділять.
Коли ми почали говорити з начальством суворіше, воно пригрозило нам, що ліквідує депо, мовляв, нема в ньому потреби. Я вважаю, що це безвідповідальна заява. Депо аж ніяк не можна скорочувати.
Ніби передчуваючи, що нас таки закриють, пішла з роботи моя дружина. Боюсь я й за сина. Чи матиме він у нас перспективу? Про себе поки що не думав. Але на душі неспокійно. Чому благополуччя людини має залежати від примх чиновника?
Чернівецька область.
