Велику людину можна судити за її справами.
 Мігель де СЕРВАНТЕС.

12 березня виповнюється 80 років від дня народження Валентини Семенівни Шевченко (на фото) — видатної політичної і державної діячки, колишньої Голови Президії Верховної Ради Української РСР. Фактично, це була єдина жінка, яка обіймала в нашій країні посаду такого масштабу.

Народилася Валентина Семенівна в пролетарському Кривому Розі, місті шахтарів і металургів. Батько Семен Михайлович Соляник все життя видобував залізну руду, а мама Надія Петрівна працювала нянею у дитячих яслах. Тут Валі змалку довелося босими ногами ходити по рідній землі, пасти корову, поратися на городі, заготовляти сіно для худоби та паливо на зиму. Тут вона набула першого досвіду самостійної роботи, починаючи з голови ради піонерської дружини школи, секретаря учнівської комсомольської організації, старшої піонервожатої, секретаря міського комітету комсомолу, а потім і секретаря райкому партії.
Як правило, ця напружена робота тривала з ранку до вечора, по 12—14 годин, без вихідних і святкових днів. При цьому Валентина Семенівна змогла заочно закінчити Київський державний університет імені Тараса Шевченка, захистити дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук. З 1962 року вона секретар ЦК комсомолу України, з 1969 року — заступник міністра освіти України, з 1972-го — голова Українського товариства дружби та культурних зв’язків із зарубіжними країнами. Була депутатом Верховної Ради України трьох скликань, у 1975 році її обирають Першим заступником Голови Президії, а через 10 років — Головою Президії Верховної Ради УРСР.
Можна було б навести багато конкретних прикладів її парламентської діяльності, в центрі якої була законотворчість, підготовка указів та постанов, підвищення контролю за роботою міністерств і відомств, зустрічі з виборцями і звіти перед ними. Проекти документів заздалегідь публікувалися в пресі для всенародного обговорення, тож ухвалені закони і постанови були результатом колективної творчості народних обранців і самого народу, відповідали його корінним інтересам.
Так, у жовтні 1989 року був прийнятий Закон «Про мови в Українській РСР». Тоді це було одне з найскладніших питань. Підготовчу групу очолював поет-академік Борис Ілліч Олійник. Робота над законопроектом тривала півроку. Депутати десятки разів зважували кожне слово, кожну статтю, адже треба було підготувати такий документ, який задовольняв би всіх, хто прагне зберегти рідну мову, багатовіковий менталітет і культуру своїх предків.
Після прийняття закону патріарх української літератури Олесь Гончар заявив на сесії, що «закон цей — це закон на захист національної мови, ні проти кого він не спрямований, це закон справедливості і гуманізму, братерської поваги до всіх національностей, навіть до найменших етнічних груп, що проживають в Україні». Письменник щиро подякував Валентині Семенівні і подарував їй свою книгу «Далекі вогнища» з посвятою: «Президентові України. Славній Валентині Семенівні. Олесь Гончар».
У важкий період, пов’язаний з Чорнобильською катастрофою 26 квітня 1986 року, вже через два дні Валентина Семенівна з власної ініціативи першою з верхівки України поїхала в Чорнобиль. Об’єктивно оцінюючи смертельну небезпеку, вона порушила питання про негайне вивезення із вражених радіацією територій дітей та жінок з малюками, а також про дострокове припинення навчального року та евакуацію дітей із забруднених радіацією регіонів. Буквально за 5 днів було вивезено майже 700 тисяч осіб.
Валентині Семенівні дорога героїчна історія нашої України, минуле і сучасне нашого народу. І нині вона глибоко переживає через тривожну ситуацію, яка склалася в нашій країні з національною і оборонною безпекою, виступає за територіальну єдність, цілісність і суверенітет держави, за мирне вирішення існуючих проблем.
Оглядаючи непростий життєвий шлях Валентини Семенівни, можна сказати, що вона ніколи не відхрещується від свого минулого, працювала скільки могла серед людей і для людей, для суспільства і держави, і тепер їй не соромно дивитися у вічі співвітчизникам. Так, вона ні в кого нічого не вкрала, нікого не скривдила, не зрадила. Жила на одну заробітну плату. І якби їй довелося почати своє життя з початку, вона прожила б його так само чесно і безкомпромісно.
За заслуги перед рідним народом і державою В. С. Шевченко нагороджено орденом Жовтневої революції, двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Дружби народів, Ярослава Мудрого, княгині Ольги трьох ступенів, багатьма медалями, Почесною грамотою Верховної Ради України. Має почесне звання «Відмінник народної освіти України». Є почесним громадянином міста-героя Києва. А хіба можна передати тисячі і тисячі усних і письмових подяк від виборців і організацій, яким вона так чи інакше допомогла у скрутний час.
На пенсії Валентина Семенівна не звикла сидіти без діла — тривалий час очолювала Національний фонд «Україна — дітям», створила Всеукраїнський благодійний фонд сприяння розвитку фізичної культури, спорту та туризму, організувала Всеукраїнську громадську організацію «Конгрес ділових жінок України», бере активну участь у багатьох інших суспільних заходах.
У короткі хвилини відпочинку Валентина Семенівна виховує онуків, багато читає, вирощує квіти, овочі, фрукти. Більше часу з’явилося у неї для спілкування з друзями, тим більше, що всі вже підійшли до солідних дат. Звичайно, їм є що згадати, кожен залишає по собі хороший слід і їх зустрічі націлені на майбутнє, їм ще багато треба зробити у цьому неспокійному світі.
У ці весняні дні Валентина Семенівна Шевченко отримує щирі, гарячі привітання зі знаменним ювілеєм з усіх кінців України, з далекого і близького зарубіжжя. Колеги і друзі, рідні і близькі, просто незнайомі люди від усієї душі бажають заслуженій іменинниці нових творчих успіхів в активній громадській роботі, міцного здоров’я, довгих років щасливого життя. Тож ми можемо сказати, що її літа — це наше багатство. Україна пишається своєю славною дочкою!

Іван ГАВРИЛИШИН, член Національної спілки журналістів України.