«І тут я побачив справжній степ, бо Україна починається в Бердичеві. Все, що я бачив до цього, нічого не варте. Це пустеля, царство хліба. Тут починається український чорнозем, який іде вглиб на п’ять футів і більше і який ніколи не залишають під пари. І завжди засівають хлібом. Цей пейзаж навіяв на мене спокій, я впав у глибокий сон і лише о пів на шосту мене розбудили крики Ебре, який вітав обітовану землю. Я побачив щось схоже на Лувр або грецький храм, позолочений призахідним сонцем, який височів над долиною, третьою долиною по дорозі від кордону» — так записав у своєму незавершеному дорожньому нарисі Бальзак, коли прибув до Верхівні.
На побачення з Іноземкою
Його перша подорож в Україну почалася 155 років тому, 5 вересня 1847 року. Спершу їхав Північною залізницею, тою самою, на акціях якої через чергову марну спробу швидко розбагатіти він втратив аж надто багато. Потім — поштовим трактом. 13 вересня він зустрівся зі своєю Іноземкою — Евеліною Ганською.
«Дім у них справжній Лувр, а помістя — як наші департаменти» — знаходимо в Бальзака черговий захоплений вигук. Відомо, що письменники схильні до перебільшень. Але хіба палац Ганської не міг видатися йому Лувром після того, що побачив у Бердичеві? Він писав: «Впали у вічі будинки, що танцювали польку, тобто були так сильно перекошені одні вправо, інші вліво, треті вперед, а деякі взагалі напіврозвалені, інші меншого розміру, ніж наші ярмаркові балагани, а по чистоті нагадували свинячий загін. Все це надзвичайно несподіване для європейця і парижанина, що необхідно його побачити у двох-трьох містах, щоб дещо до нього звикнути». А на додачу — іронія: «Дивлячись на це у Бердичеві, навіть запитуєш себе: чи є хто в цих халупах, яку легко можна винести трьома паризькими розсильними...» Та головне, чому палац Ганських видався Бальзаку Лувром, це, звичайно, його палке кохання до Евеліни. А романтики додавала сама Верхівня (наголос, до речі, «французький» — на останньому складі) — село мальовниче, з кришталево чистою на той час водою невеликої річки — притоки Роставиці, з величезним парком біля палацу.
Верхівнянську садибу — унікальну пам’ятку історії, архітектури та садово-паркової культури кінця ХVІІІ —початку XІX століття у червні 1999 року внесено до державного реєстру національного культурного надбання.
Атмосфера літ минулих
Щоб мені легше було поринути в атмосферу минувшини, нинішні юні господарки палацу — студентки Верхівнянської філії Житомирського агроколеджу повели в підземний хід. Прокладений він був від господарського будинку — графської кухні, аж до банкетного залу палацу. Навіщо? А щоб під час балів та прийомів, коли двір був заставлений каретами, кухарі не бігали між ними з баняками. Оглядаючи той хід при світлі запальнички, намагався уявити, який вигляд усе мало, коли похмурі стіни освітлювалися смолоскипами. А один з працівників цього навчального закладу зізнався, що тільки чув про цей хід, а сам бачить його вперше. На жаль, аж до палацу під землею тепер не дійти —частина того ходу обвалилася.
Атмосферу минулого добре зберіг нинішній актовий зал. Багаті ліплення, ніші... Тут давали бали, слухали музику — оркестр графа Ганського розміщувався на спеціальному балкончику, що спирається на дві колони. А одразу за палацом була штучна водойма. Бо, кажуть, Евеліна забажала, щоб там плавали білі й чорні лебеді... Як стверджує краєзнавець журналіст Ян Козельський, перша документальна згадка про Вєжховню (так звучить назва села польською) зустрічається в польських «Історичних джерелах» і датована вона 1600 роком. У фондах Варшавського архіву він знайшов також «Опис звичаїв за панування Августа ІІ». У ньому йдеться про те, що 1753 року Францішко Шкорунський здобув від пана Любомирського Верхівнянський ключ, а села Пулинського ключа залишив дочці Зофії та її чоловікові Яну Ганському — київському хорунжому. Після смерті Зофії села Пулинського і Верхівнянського ключа перейшли у володіння її сина Вацлава Ганського. Він переніс свою резиденцію з Пулин (тепер райцентр Червоноармійськ на Житомирщині) у Верхівню, «де збудував палац і прикрасив його англійською садибою». Будівництво закінчилося на початку XІX століття. Палац — ровесник Евеліни Ржевуської. 1819 року вона одружилася з Вацлавом Ганським, який був старший за неї на 22 роки. А може, й на більше, бо остання архівна знахідка дає підстави припускати, що на час одруження Евеліні було не 19 років, як вважали раніше, а тільки 15. Маєтки Ганського оцінювалися багатомільйонними сумами. Вагомий аргумент для батьків нареченої...
За іронією долі, Адам Ржевуський, молодший брат Евеліни, за першу дружину взяв вдову Жеребцову, старшу за нього на 22 роки. І зробив кар’єру — став генералом, флігель-ад’ютантом царя.
Коли Евеліна стала вдовою Бальзака, її дочка Анна, покинувши палац, перебралася до Парижа. Померла 1915 року в бідності при монастирі, похована на кладовищі Пер-Лашез поряд з Бальзаком, матір’ю та чоловіком. Адам, якому Анна продала палац, похований 1888 року на старому сільському цвинтарі. Останнім графом Верхівні був Адам-Вітольд Адамович Ржевуський. Після цього почалася вже зовсім інша історія села.
«Працюю, як у Парижі»
У листопаді 1847 року Бальзак писав сестрі: «Я працюю тут, як у Парижі. Я маю розкішний апартамент: салон, кабінет і спальню; кабінет із рожевого штучного мармуру, з каміном, чудовими килимами та зручними меблями, вікна цілком із скла, без олов’яної фольги; краєвид відкривається переді мною на всі боки. Можеш собі уявити, що за Лувр ота Верхівня, де є п’ять чи шість таких апартаментів для гостей».
Рукопис другої частини твору «Зворотний бік сучасної історії» датований: «Верхівня. Україна, грудень 1847». Працював він тут також над іншими творами.
У цих трьох кімнатах, де жив і творив Бальзак, і розміщено тепер літературно-меморіальний музей, експозиція якого розповідає про перебування великого романіста в Україні. Моїм гідом була Олена Нестерчук, студентка останнього курсу Верхівнянської філії агроколеджу. Переходимо від експонату до експонату. Портрети Бальзака і Ганської в молодому і зрілому віці, малюнки, що відтворюють давню Верхівню, різні документи, тогочасні меблі, піаніно...
З тих часів тут зберігся камін, біля якого в незвичний для нього холод часто сидів великий романіст. Тепло йшло між стінами, добре зберігалося. Бальзак писав у Францію: «Ми топимо тут груби соломою. За тиждень тут спалюють стільки соломи, скільки можна знайти на ринку св. Лаврентія в Парижі. Якось я пішов на тік у Верхівню, де молотять хліб машинами, і там стояло на одне село 20 скирт, на 30 футів заввишки, завдовжки в 50 кроків і завширшки у 12 кроків. Але управителі крадуть і значно зменшують прибутки. Ми не уявляємо собі вдома, як тут живуть. У Верхівні треба мати все своє: тут є кондитер, меблевик, кравець, чоботар, які обслуговують маєток. Я розумію тепер, що таке триста домочадців, про яких мені говорив у Женеві небіжчик п. Г., котрий мав до своїх послуг цілий оркестр».
На одному зі столів музею — великий жмут записок, що їх випадково знайшли вже в наші дні в якомусь закапелку на горищі. То записки повара про продукти, які необхідні для кухні. До речі, що важко переносив Бальзак у Верхівні, то це польські та українські страви. Хоч як вишукано їх тут не готували. Тож не раз писав племінницям, щоб надіслали йому рецепти томатного соусу, пюре з цибулі тощо, причому такі, «як робила Людовіка в бабусі, бо тут, бачите, живемо, ніби у великій пустелі, і щоб проковтнути шмат воловини (а цілий віл коштує сто франків) чи баранини, треба застосувати всі тонкощі паризької кухні». І далі не без іронії: «Зробивши це, ви станете благодійницями краю, зовсім позбавленого телятини, тобто телятини для їжі, бо в корів тут також є телята, але ці телята відзначаються республіканською худиною. Воловина така, яку можна побачити в Парижі, є міфом; її можна згадувати тільки уві сні, в дійсності в нас тут є ликувате м’ясиво, якому двадцять років і яке можна додавати до пак конопель, призначених на експорт... Тут готують незліченні різновиди каші; кашу варять із проса, з гречки, з вівса, ячменю і т. ін. Її ладні робити з дерев’яної кори».
Є в музеї незвичайна палиця. Переповідають, що майстерністю селян, що її придумали й виготовили спеціально для нього, захоплювався Бальзак. У нього боліли ноги. А з палицею можна було гуляти, спираючись на неї, а потім, розклавши й увіткнувши штир у землю, посидіти, як на стільчику.
Через терни — до кохання
У колишній спальні письменника висять на стінах подарунки — графічні роботи французьких художників, подаровані директором музею замку Саше Полем Метадьє і передані у Верхівню посольством Франції 1999 року. Для Житомирщини то був рік Бальзака. У Верхівні започатковано щорічне літературно-мистецьке свято «Весна Прометея», налагоджено тісні стосунки з французьким культурним центром у Києві. У Бердичеві пройшла науково-краєзнавча конференція, на костьолі святої Варвари, де вінчався Бальзак, встановлено його барельєф.
А серед подарунків, що їх одержував музей раніше, —копія листа Бальзака, якого він з Верхівні надіслав у Париж ювеліру Фроману Морісу. А передав її у вересні 1980 року посол Франції в СРСР Анрі Фроман Моріс —родич ювеліра, сім’я якого зберігала той лист.
У листі — замовлення виготовити чашу: «Я хочу, щоб наша чаша була розписана з обох боків двома фігурами, які представлятимуть Надію і Віру... Надія повинна тримати сторінку, на якій голубою емаллю вигравірувано «Невшатель.1833», а Віра — іншу сторінку, на якій тільки цифра — 1843. Внизу під чашею посередині повинен бути амур, що кланяється і тримає чашу обома руками. Підставка, на якій це все буде знаходитися, представлятиме кактуси, колючі рослини і терни...»
1833-й — рік першої зустрічі. А до того були листи Ганської до Бальзака з підписом «Іноземка», без зворотної адреси. І які листи! «Коли я читала ваші твори, серце моє трепетало: ви показуєте справжню гідність жінки, кохання для жінки — дар небес, божественна еманація; мене захоплює дивовижна чутливість вашої душі, адже завдяки їй ви розгадали душу жінки...» Нарешті оголошення Бальзака в газеті «Котідьєн» — єдиній з французьких, яку можна було одержувати в тодішній Росії, дало Евеліні знак, що може йому писати. Перша зустріч у Невшателі (Швейцарія)... Листування... 1841 року помирає Вацлав Ганський, але Евеліна несподівано дає Бальзаку «свободу». 1843 року, після зустрічі в Санкт-Петербурзі, в нього нарешті з’являється віра, що зможе одружитися з жінкою своєї мрії.
У відблиску любові генія
Колишні апартаменти Бальзака, в яких тепер експозиція музею, на другому поверсі. «Я не можу подолати двадцяти сходин», — скаржився він у листі. Було то після другого приїзду у Верхівню — сюди, до своєї коханої, він примчав із Франції, охопленої революцією, якої дуже боявся, восени 1848 року. На той час він був уже дуже хворий. А омріяне одруження дедалі відкладалося. Чому? Звичайно, відіграв свою роль і той страх перед Францією, що його навіяла тітка, матері якої під час попередньої французької революції якобінці відтяли голову. Не можна також забувати, що за тодішніми російськими законами, вийшовши заміж за іноземця, вона втрачала право на маєтності. Та й на владнання багатьох формальностей, отримання царського дозволу треба було багато часу. Серед експонатів —копія губернської газети з великим оголошенням про виїзд Ганської за кордон. І це, виявляється, було не так просто. Чому ж Евеліна все-таки відважилася на все це, хоч бачила, що жити Бальзаку залишилося небагато? Чому після смерті Бальзака виплатила його великі борги, хоч могла й відмовитися від такої спадщини, чому утримувала його матір? А серед Ржевуських, з’ясовується, не вона одна не вписувалася в стандартний образ поміщика чи поміщиці. Її батько з Погребищ, що на Вінниччині, листувався з Вольтером. Старшою сестрою Кароліною захоплювався молодий Адам Міцкевич, закоханий Пушкін присвятив їй цілу низку віршів. Останній її шлюб — з французьким літератором Жулем Лакруа. Брат Генріх — автор знаних у Польщі новел.
Як сказав Іван Драч, відблиск любові генія врятував Ганську від забуття. На недавньому літературно-мистецькому святі у Верхівні письменник Геннадій Шкляр повідомив, що завершує написання нової книги про Евеліну. Не так уже й багато жінок, про яких стільки написано.
Ми значно менше знали б про Бальзака, якби не його листи до неї — це величезна за обсягом спадщина. А от про те, що вона писала письменникові, здогадуємося здебільшого з його відповідей. Чому?
Одна зі спільних мандрівок немолодих закоханих завершилася для них несподівано: графиня, яка вже розміняла п’ятий десяток, завагітніла. Страшенно радий Бальзак мріяв про сина. Він так сподівався, що це прискорить їхній шлюб, квапив Евеліну взяти його таємно. Не вмовив. А потім народилася дівчинка. Мертвою...
Ця історія мала своє продовження. Економка викрала в Бальзака любовні листи Евеліни, з-поміж яких най-компрометуючими були про Віктора-Оноре. Стряпчий, прокурор і комісар поліції переконали письменника забрати заяву до суду щодо звинувачення її в крадіжці й шантажі: дешевше, мовляв, відкупитися. Повернуті листи Бальзак спалив. І залишив такий запис: «Я затремтів, побачивши, як мало місця займають п’ятнадцять років життя. Що ж, вогнем душі вони написані, вогнем землі загублені!» Після цього Евеліна вимагала знищення всіх своїх листів.
За кілька місяців до смерті
Група столичних журналістів їхала в автобусі — в кортежі високої посадової особи, перебування якої на Житомирщині належало висвітлити.
— Це тут Бальзак вінчався? — запитав хтось із колег, коли проїжджали повз костьол ордену Босих кармелітів. Ні, не тут, а в невеличкому костьолі святої Варвари.
Чому ж Евеліна та Бальзак узяли шлюб не в Житомирі —центрі губернії, а в провінційному Бердичеві? Та ще й рано вранці, щоб ніхто й не бачив? На початку березня Георгій Мнішек, чоловік Анни — дочки Евеліни, побував у Житомирі й переконався, що тут давно гуляють найрізноманітніші плітки про шлюб удови Ганського з видатним французьким письменником. Щоб уберегти хворого Бальзака від безцеремонної людської цікавості і вибрали Бердичів. А серед тих, хто допоміг залагодити пов’язані з цим всілякі формальності, був і Густав Олізар — поет-романтик, друг Пушкіна й Міцкевича. Він і був одним із свідків під час укладання шлюбу. Книгу з метричним записом про це виявили в облдержархіві вже в наші дні.
У костьолі святої Варвари тривалий час розміщувалася дитяча спортивна школа. Повернули його віруючим десять років тому. Вінчався Бальзак 14 березня, помер 18 серпня 1850 року.
А книги забрали назад...
Повчальна історія створення Верхівнянського музею. 1959 року Житомирський педінститут організував конференцію, присвячену 160-річчю з дня народження Бальзака. На неї запросили й письменника Натана Рибака, автора роману «Помилка Оноре де Бальзака». А в цей час в Україні перебували його друзі з Франції — письменник, один із дослідників життя і творчості генія Андре Вюрмсер та його дружина журналістка Луїза Муміак. Коли Вюрмсер довідався від нього про конференцію та поїздку у Верхівню, то, звісно, не міг не скористатися таким чудовим шансом. А далі все відбувалося за нашою тогочасною традицією: поки гості їхали, терміново, лише за кілька днів, у Верхівні було створено кімнату-музей Бальзака. З 1999 року (200-річчя!) пам’ять про перебування Бальзака в Україні увічнює вже літературно-меморіальний музей. Для його створення, налагодження зв’язків з бальзакознавцями багато зробила його перша завідувачка Людмила Журавська. Вона підготувала до друку ілюстровану розповідь про перебування Бальзака на Житомирщині.
Від першого відвідання колишньої садиби Ганських (а було то ще на початку сімдесятих) в моїй пам’яті залишилися книжки — давні, з тих часів, коли розпочиналася романтична історія кохання французького генія і графині. Зайшовши до музею влітку 2002 року, відразу відчув, що найдужче бракує саме їх.
Один із документів засвідчує, що з фондів Житомирського обласного краєзнавчого музею сюди було передано експонати художнього відділу і 376 книг бібліотеки Ганської-Ржевуських. Передали, а потім назад забрали. Причина проста: тут не створено умов для охорони таких цінних експонатів...
Пристрасті Верхівнянського палацу
Останнім господарем Верхівні був Адам-Вітольд Адамович Ржевуський. І його долею промчався отой білий кінь, на якому богиня з вінком — та сама, що над колонами палацу. Бо дружину він собі привіз аж із сонячної Італії. Працювала вона там в якомусь провінційному театрі й була посередньою артисткою. Та ще й з простого роду. Проте її врода зачарувала графа. Акторського таланту замало було, щоб вибитися на перші ролі, та вистачило для того, щоб затьмарити розум Адама-Вітольда кокетством та любовними іграми. От він і одружився на провінційній актрисі, купивши їй титул графині. А в придане дісталася... стара мати красуні Олімпіади, яка до того весь вік працювала прачкою, а як стала тещею багатого графа, перетворилася на люту каргу. Діставалося від неї всім.
А самому графу довелося терпіти забаганки своєї дружини. Спробуйте засумніватися, що він був закоханий у неї по вуха після такої ось історії. Дременула Олімпіада якось на цілий рік з молодим коханцем, покинувши дітей та чоловіка. Потім, як любовний шал розвіявся, знову повернулася до Ржевуського. І той, уявіть собі, простив зрадливу дружину. Хоча була навіть дуже пікантна деталь: вона повернулася вагітною. Народила потім доньку. Та він ніяк не вирізняв її серед трьох власних — однаково ділив батьківську любов на всіх.
Ось таку романтичну історію повідав нинішній господар графського палацу — директор філії агротехколеджу Володимир Чернега у книзі «Оноре де Бальзак і Верхівня», яка щойно побачила світ. То, мабуть, у багатьох Ржевуських у крові було — закохуватися так, щоб про це романи можна було писати...
Під старим каштаном
— Дружу з житомирськими художниками з мого колишнього виборчого округу, — сказав недавно в інтерв’ю «Голосу України» голова парламентського Комітету з питань промислової політики і підприємництва Юрій Єхануров. І справді, за його сприяння вони вже кілька разів виїжджали на пленери в місця, де історія й краса сплелися воєдино. А перша така поїздка відбулася навесні 1999 року, саме у Верхівню. Створені ними картини стали окрасою свята «Весна Прометея», присвяченого 200-річчю з дня народження Бальзака. Експонувалася вона потім і в Житомирі, і в Києві.
А минулої весни пленер у Верхівні провели за сприяння управління СБУ учні Житомирської дитячої художньої школи. Свої акварелі передали у фонд музею Бальзака. Справді, старий верхівнянський парк пронизаний духом романтики. Десять років тому І. Філонець, випускник агрошколи 1927 року, ділився спогадами на сторінках Ружинської районної газети: «Назавжди в моїй пам’яті закарбувалася краса графського парку. Любили ми його за гарні алеї, шум старих лип і ясенів, різноголосий щебет пташок, дивовижну любовну романтику. У парку були великий «камінь кохання», «алея розлуки», «алея дуелей». Невідомо, чи були назви алей у ті часи, коли тут жили графи, чи так їх назвали учні агрошколи. Але з великою цікавістю слухали майбутні хлібороби легенди про кохання, дуелі польських шляхтичів і російських офіцерів через панянок...»
Олена, мій гід по території коледжу, насамперед показала старий каштан, якому більше 300 років. Далі —міст, що його так романтично відтворив житомирський художник під час пленеру...
Прохання останнього графа
Неподалік Житомира — мальовничі Дениші, де руїни палацу Терещенка. Навіть із того, що зосталося, легко уявити: споруда була б сьогодні окрасою цієї курортної зони.
Скільки всього було спалено, знищено у вихорі подій, що пронеслися над Україною! А як же уцілів верхівнянський палац? Років тридцять тому Михайло Васильович Гетьман, який довго працював директором місцевої середньої школи, розповів нинішньому директору філії агроколеджу цікаву історію, винуватцем якої він був сам. Хоч і не знав тоді того, бо щойно з’явився на світ. Було то в далекому 1908 році. Його батько Василь Гетьман з ким уже тільки не обмив народження сина. А потім напідпитку навіть коляску з графом спинив. І запросив Адама-Вітольда Адамовича бути за кума. А той добре знав, що в народі традиція: відмовлятися негоже. І навіть зробив дорогий подарунок: Михайло, що солодко сопів біля мами, став раптом власником землі. Та ще й матеріали на будівництво хати граф звелів привезти. Так і називали потім Михайла в селі — Хрещеник графа.
А загалом, як стверджує Володимир Чернега, у Верхівні та в Мусіївці, Макарівці, Бистріївці в останнього верхівнянського графа було більше ста таких кумів. І це зіграло свою роль у часи, осяяні кривавими кіптявами пожеж.
Навесні шістнадцятого року до Верхівні повернувся зі служби в Кронштадті матрос міноносця «Стремительный» Юхим Коваленко. Він привіз із собою не тільки романтику моря, а й революційні прокламації. Юхим закликав односельців розпалювати вогонь революції в рідному селі. До нього приєдналися демобілізовані солдати, селяни. Наприкінці вересня 1916 року перед палацом вирував гнівом великий гурт людей. Імена багатьох із них відомі сучасникам. Вийшовши до них, полковник Ржевуський став шукати в натовпі знайомі обличчя і, дивлячись у вічі, запитував, звертаючися за ім’ям:
— Що, куме Петро, прийшов мене громити?
І так кожного. А тут ще й жінки прибігли, стали вгамовувати своїх чоловіків. А граф їх попросив не палити й не руйнувати, бо, може, тут ще школа буде. І військо не став кликати, щоб покарати застрільників. Жодна скирта зі снопами поміщицького врожаю тоді не згоріла. А останній граф через деякий час назавжди залишив свою Верхівню і відправився до Кракова каретою. Кучером був Максим Загребельний, який забрав свою сім’ю і поїхав з паном.
Нетиповий то був граф. Може, й тому, що читав твори Бальзака і краще за інших розумів людську психологію, а ще — ходу історії не зупинити: все тече, все змінюється...
А куди поділися скарби палацу? Людмила Журавська виявила давню записку директора Бердичівського музею: «1920 року значна колекція картин та цінне зібрання опудал, меблі палацу були вивезені на 75 підводах до міста Сквири. Залишилися при агрошколі лише рештки згаданого зібрання, а саме: 10 картин, 3 люстри, 1 опудало, мармурова ваза та незначна кількість меблів».
Кузня агрономів
Провіщення графа збулося: 1921 року в його колишньому палаці було відкрито агрошколу. Через одинадцять років її реорганізували в технікум. Уже в наші дні його ледь не закрили. Але, на щастя, спохопилися: агрономів усе-таки краще біля землі готувати, а не на асфальті. І перетворили технікум на філію Житомирського агротехколеджу. Серед випускників — багато відомих в області людей, зокрема й керівники районів. Директор філії Володимир Чернега теж закінчив його 1973 року, а через двадцять літ очолив, і довелося керувати тими, хто його колись учив. Готують тут агрономів-технологів, агрономів із захисту рослин, агрономів-рільників. Одержують вони водночас посвідчення трактористів-машиністів, водіїв, лаборантів-агрохіміків. З нового навчального року починають підготовку технологів-економістів аграрного бізнесу — життя вимагає. Із 46 цьогорічних випускників 16 після співбесід вступили до аграрних вузів Житомира, Білої Церкви, Умані, інших міст. Платити за навчання не треба: готують кадри для села за державний кошт. Обіди, які готують на колишній графській кухні, дуже дешеві: 6 гривень за місяць. Адже продукти студенти заробляють самі під час практики. За їх витрачанням слідкує студентський профком на чолі з Оленою Нестерчук, котра, як і інші, ще й обов’язки екскурсовода музею виконує — така традиція коледжу.
А тепер — про гроші
Володимир Чернега переймається тим, щоб минувшини могли торкнутися й нащадки.
— Пам’ятнику архітектури вже більше 200 років. Украй потрібні кошти, щоб провести реставрацію. В першу чергу треба замінити дах — протікає, — відзначає головну проблему Володимир Чернега. — Ми приймаємо багато туристів. Були тут посли Франції, Польщі, Японії, дипломати з інших країн. А які дороги? Іноземці просто дивуються. Від Верхівні до асфальту 6 кілометрів, 3 кілометри до Карабчиєва — на цих відтинках давно треба було б мати нормальну дорогу. Музей Бальзака має статус відділу Житомирського державного літературного музею. Щоправда, на відміну від Верхівні, в Житомирі навіть експозиції немає, хоч рішення про створення літературного музею в обласному центрі було прийнято більше десяти років тому. Розповідати є про кого: на Житомирщині народилися Леся Українка, Максим Рильський, Володимир Короленко, класик англійської літератури Джозеф Конрад... Але будинок, який почали було реконструювати під музей, стоїть без даху: роботи припинили давно — забракло грошей. За наполяганням громадськості під музей виділили інший будинок — той, в якому народився всесвітньо відомий музикант Святослав Ріхтер. Але для ремонту потрібні великі кошти, а їх немає. Щоправда, Бальзаку теж постійно бракувало грошей...
Ілюстрації архівні.
Житомирська область.
